Минулого тижня звісно майже все було про любов, а ще виставки і інші приємності, плюс дуже погана погода, а коли важко обрати, то закінчується тим, що не обираєш взагалі нічого – тому напишу про те, де я точно була.

Вилкове – мальовниче містечко у дельті Дунаю, яке часто називають «українська Венеція». Звісно, це не яка не Венеція, воно має своє власне обличчя, і є місцем з яркою індивідуальністю і складною давньою історією. Вилкове – колись   Посад Липованський, засновано в 1746 втікачами від переслідування за «стару віру». Старообрядці піліпони (липоване), оселившись у плавнях, підняли землю буквально з болота, прокопали канали-єрики, відвели воду, збудували церкви, насадили сади та огороди, розвели худобу, взагалі перетворили нежилий куточок непрохідних очеретяних джунглів на рай на землі; суниця, полуниця, яблука, виноград – а ще очерет, водяний горіх (місцеві кажуть, коли був великий голод і навіть оселедець не йшов, робили муку із водяного горіха і жодна людина в Вилкове тоді не померла саме від голоду). А ще риба, зокрема славетний дунайський оселедець, а ще численні птахи, єнотовидні собаки, нутрії, і взагалі біосферний заповідник, тобто дунайські плавні з їх розкішною унікальною флорою та фауною.

Не дивно, що в таких умовах вилківчани переважно живуть сезонними роботами – збір очерету (і імпорт його зокрема до Європи), вилов дунайки під час ходу, огороди та сади, виноробство, тощо… І все це по черзі, все – в свою пору року.  Це вимагає тісного контакту з природою і її глибокого розуміння. 

Вилкове називають перлиною півдня Одещини, здавалося би, з прекрасними перспективами стосовно туризму, зокрема гастротурів. Все це, звісно, є, так або інакше. Але насправді тут місту не дуже пощастило – не тільки через погані дороги і відсутність нормального комфортного регулярного транспорту. За радянські часи, щоб попасти сюди, оскільки Вилкове знаходилося в прикордонні, бо ж Румунія поруч, треба було отримати спеціальний дозвіл. Пізніше частина дороги опинилася на території Молдови, що теж не сприяло швидкому пересуванню, потім ковид, потім війна… Тобто з туризмом то складалося, то ні. Як на мене, таке розкішне місто, як Вилкове таки потребує додаткової реклами, і будемо вважати, що в нього все ще попереду – аби тільки не зруйнувати його природну красу і автентичність через надмірну популярність, бо бува й таке. Поки що це зберіглося саме через умовну ізоляцію міста. 

Так або інакше, першими відкрили для себе цей регіон художники – ще за радянські часи вони їздили туди на пленери, наприклад Йосиф Островський, який писав там ніжні та щемливі акварелі… Саме художники й були промоутерами і пропагандистами цього унікального міста., і дуже приємно,  що ця традиція продовжується.  Я зараз кажу про відкриття в галереї Тонкі Матерії виставки живопису «ВИЛКІВСЬКІ МАНДРИ» яке відбулося  11 лютого. Три митця, викладачі ХГФ – Університету Ушинського – Наталя ЛОЗА, Дмитро ВЕЛИЧКО і Анна НОСЕНКО представили свої твори різних років, написані тут на пленері. Вилкове дає художнику-пейзажисту всі можливості гратися кольорами та лініями: старі церкви, гостроверхі хати,  очерет та лози, небо та хмари, і головне – вода з її грою відображень тих же старих церков, неба, хмар, тощо… Вилкове на їхніх полотнах – це  ще різноманіття сезонів року, а через те – додаткові краски та кольори, але й тут ми знайдемо все, що ми традиційно асоціюємо з цім містом (див. вище). І звісно, човни, бо без човників яке ж це Вилкове.  Якщо роботи Наталі та Анни це те, що ми очікуємо від пленеру, тобто чесне та щире відображення реальності, то Дмитро Величко (його робіт представлено тут помітно менше, ніж робіт його колежанок) презентує модерністські варіації ландшафтного живопису, узагальнюючи  контури та кольори, зводячи пейзаж до чітких майже геометричних (але впізнаваних) форм та чистих  сяючих красок.  

Тут я хочу дещо додати. Останнім часом в Одесі відбулося кілька виставок класичного пленерного живопису. Це не дивно по-перше тому, що найстарішому в Україні вищому художньо-педагогічному закладу зараз виповнилося 60 років, і певні виставки приурочені до цього ювілею. Потім, самі майстри, які притримуються умовної «старої школи» вже досягли віку ювілеїв. Але по-друге, причина мабуть глибше. Фотографія як мистецтво фіксації реальності більше не є надійним засобом. Ми не відрізняємо фотографію від фейку. Але між полотном живопису і реальністю завжди стоїть людина. Реальність трансформується через погляд людини, але не зникає. І це, мабуть зараз стало виправданням «класичної», олдскульної гілки живопису – того, чим снобам було прийнято звисока нехтувати. Це, взагалі виправдання мистецтва.

Марія Галіна