Театр Василька відкриває сезон прем’єрою

«Вирій»

23 Серпня в День Прапора і 24 серпня в День Незалежності в Театрі ім. Василька відбулася чергова прем’єра. Взагалі театр радує глядачів десь в середньому двома (а буває, що й трьома) прем’єрами за сезон;  в цьому випадку можна казати, що саме цією прем’єрою театр сезон відкриває.

Анонс з афіши театру:

«Вирій» – драма на одну дію про жінок, які проживають війну.
Кожна з них має за плечима складний життєвий шлях, і кожна рішуче вирушила у свій путь. 
Примхлива доля зводить їх на одній автобусній зупинці, де нечасто оголюють душу незнайомцям, але що ж робити, коли очікуваний транспорт ніяк не забере їх звідси?

Нічого кращого ніж їсти цукерки й моститися просто неба на ночівлю жінки не вигадали.

Та коли над ними простирається вільний інший шлях – той, що Чумацький, наприкінці якого живе Рід, то нічого приховувати одна перед одною. А перед собою?..

Авторка – Наталія Ігнатьєва
Режисерська група – Олександр Самусенко, Мирослава Ткач
Вокал і музичне рішення – Наталя Боярська
Сценографія – Максим Лапко
Художниця костюмів – Оксана Тернавська
Музичне оформлення вистави – Віктор Чернєв

  • Галина: Нінель Наточа, заслужена артистка України
  • Інга: Ірина Шеляг
  • Ангеліна: Марія Буймович
  • Марина: Ірина Бесараб

Я не з тих, хто вважає, що спойлери  псують сприйняття вистави (а то ми не знаємо, що там трапилося з отими Ромео та Джульєттою!). Отже півтори години на малій сцені перед нами розгортається життя (або пост-життя) чотирьох жінок різного віку – трьох зовсім ще дівчат,  і однієї дорослої жінки – саме вона в кінці спектаклю стане Голосом Роду, тою, що говорить за всіх. Взагалі, як тилове життя, пов’язане з тривогою, смутою та постійним очікуванням,  зараз падає на плечі жінок, так і Голосом Країни,   її обличчям перед світом повстають саме жінки – саме вони зараз переважно є представники її культури; то зараз вистави, де немає жодної чоловічої ролі, сприймаються цілком природно (тут я ще раз маю нагоду згадати свій улюблений «Молочайник» в  ТЮГу). Звісно, мені, як автору містичних химерних романів, а зокрема “Малої Глуші”, майже з самого початку, коли перед нами постала пуста автобусна зупинка посеред нічого, стало ясно, до чого це все; сподіваюся, що решта глядачів, яка не працювала професійно з темою потойбіччя,  здогадувалася трішки довше. Що тут мабуть важливе – це те, з якою легкістю наша сучасність, з її темами війни, втрати, жалю, ненависті та надії перетинається з вищим, містичним планом. Мабуть, війна – це таке порушення природного руху речей, яке взагалі спонукає нас до тісних стосунків з вищими силами, ким би, або чим би вони не були. До того ж саме війна висвічує в людині все, що до того було приховане або не відрефлектоване – тобто саму суть людини. До речі, навіть справедлива, праведна війна пробуджує в людях не завжди добрі почуття – і в тому «Вирій» – чесна п’єса. Але це норм, бо люди завжди люди. І хороше в них крокує пліч-о-пліч з темним. Головне, що хороше перемагає. 

Жінки дуже різни. Але об’єднує їх одне – вони пішли за своїми чоловіками. А чоловіки пішли на війну. Бо не могли не піти.

Але, якщо чоловіки залишилися, так би мовити, за кадром, то стояти за них і  за себе перед вищими силами випадає саме жінкам. І оскільки Україна – майже єдина з великих європейських держав досі міцно тримається родинних джерел, то не дивно, що саме жінки втілюють Голос Роду. І так, їхній етнічний одяг тут не маскарадний або святковий костюм, а цілком притаманне плаття, яке нікого не дивує в будь-яких обставинах (важко назвати будь яку іншу європейську країну, де етника виглядала б настільки природно).

Вистава проходить на малій сцені театру – саме тут, у Василька, це мій улюблений формат, частково завдяки контакту акторів та глядачів, частково завдяки мінімалізму сценографії та декорацій. Мені навіть хотілося би чогось ще більш мінімалістичного,  більш побутового, повсякденного в інтонаціях героїнь, ще більшої лапідарності, трошки меншого пафосу – так, як на мене, воно краще спрацювало б по контрасту з тією високою мірою умовності, яка задана драматургинею, та з  високим мессиджем спектаклю. До того ж тоді може ще сильніше спрацювала б остання дуже потужна сцена з її символічним фіналом, який трошки загубився через натиск попередніх мізансцен, але й так ми маємо сильну сучасну виставу на гостру болючу тему. Тобто саме те, що нам зараз треба.

Текст: Марія Галіна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *