23 травня Театр в Етері відкрився прем’єрою вистави «Вишивальниці» за оповіданням Рея Бредбері.
Зараз за порядком. «Театр в Етері» наразі продає квитки через Concert.ua, що, як на мене, є підтвердженням його професійного статусу. Квитки саме на оцю прем’єру – ексклюзив агрегатора, це, як на мене, підтвердження того, що театр стає принаймні модним (для Одеси це багато що означає). Квитків на ранок 23-го вже не було. Продаж закрито. Це про успіх, причому, скажімо так, авансом.
Зараз власне про літературний матеріал. Почну з болючого. Зі спойлерів. Бо був такий випадок, що після рецензії на виставу мені докорили, навіщо у вистави фінал заспойлерила. Ну, звісно, на «Ромео і Джульєтту» ходять у надії, що цього разу молодята візьмуться за ручки і влаштують для всіх фуршет, глядачі включно, а на «Гамлета» — що Офелія нарешті випливе-таки живою і неушкодженою. Чи підтверджує ця теза, що ті вистави, де варто боятися спойлерів, за визначенням не «Гамлет», я не певна. Але саме структура вистави може бути несподіваною, і це, мабуть, важливо як для глядачів, так і для постановників.
Але тут усе простіше, бо є літературна основа.
Якщо ви не читали оповідання «Вишивальниці», я нагадаю. Три жінки, вочевидь домогосподарки, сидять разом, вишивають і розмовляють. Протягом розмови виявляється, що чекають вони на п’яту, бо рівно о п’ятій мусить бути фінальний етап випробування чи то бомби, чи то чогось такого, і, скоріш за все, вони і світ навколо загинуть у полум’ї. Тож зробити вони нічого не можуть, якось там завадити не можуть, можуть просто чекати та розмовляти. Одна тихенько випорює те, що вишила, – тихий пейзаж із чоловіком, який йде по доріжці саду, — бо їй не сподобалося, як воно вийшло, саме як оті вчені знищують або ось-ось знищать світ.
Розмови жінок дуже буденні – чи піти лущити горох, чи вже не треба, бо не буде ні їх, ні гороху. А чого ще не буде? Не буде домашніх справ – серед них і досить важких, бо будинки топилися вугіллям, а його треба тягати та кидати у пічку. Не буде звичного світу. Нічого не буде. Ця буде зовсім інша, кажуть. Не така, як останні дві. І як ті дванадцять, що були до того. Скільки-но залишилося до п’ятої? Може, все ж таки піти… Ні, все. Здається, не треба. Ось воно.
Бредбері взагалі цікавився, як поводяться люди перед неминучим. В оповіданні «Завтра кінець світу» люди просто знають, що завтра все закінчиться, хоча не знають, як саме. Як поводиться подружжя в останній вечір? Як завжди. Ну, майже як завжди. І навіть ніякої Щекавиці. В прийнятті своєї долі є тиха гідність — не така, як у спротиві, але є.
Ну, власне, ось. Якщо б виставу ставила я, як би я зробила? Скоріш за все — буквально. Декорації – така американська глибинка 50-х, крісла-гойдалки, радіо, буфет, вікно… Жінки такі собі у ситцевих сукеньках у квіточку. Ну ось вони сидять, розмовляють. Оповідання коротке, тож я б зробила так, що це остання година їхнього життя. Час від часу вони, звісно, невротично дивляться на годинник, такий, знаєте, з боєм, і наприкінці він-таки починає відбивати удари, і вони відкладають роботу і прислухаються… Ось пробиває останній, і одна з них каже: ну, може, я все ж таки піду лущити горох. І тут починається.
Оскільки оповідання коротке, то отой час вистави довелося би розписувати. Тобто що вони можуть? Вони, вочевидь, подруги. Давно знають одна одну. Згадувати якісь смішні епізоди з життя. Може, коханців. Може, випускний. Щось там обговорювати… А, згадала ще одне оповідання Бредбері на цю тему, це «Калейдоскоп», де вони випали з розбитої метеоритом ракети й розлітаються в різні боки і можуть тільки спілкуватися по радіо і все… Ось щось саме таке. Просто розмови. Може, сперечаються, лаються, миряться… Може, радіо втручається, щось про отой іспит, або просто останні новини. Може, зазирає молочник або поштар. І так всю годину. Нічого, тільки розмови. І час від часу невротичне запитання, скільки там ще залишилося…
Так ось, вистава «Вишивальниці» побудована зовсім інакше. Це останні ДЕСЯТЬ хвилин їхнього життя.
Звісно, якщо це десять хвилин, а вистава йде годину, це інша справа, яка вимагає іншого інструментарію. Ось тут мав би бути спойлер, а його зась. Бо я таки не хочу зіпсувати враження тим, хто буде це дивитися. Але самі творці спектаклю трохи натякнули в релізі на художнє рішення та вкладені в нього сенси, тож якщо ви таки прочитаєте реліз, вам буде, може, й ясно, що до чого (щось на кшталт робив Ярослав Трофимов, який теж працює з фантастикою як із матеріалом).
Не скажу, що спочатку я захопилася, і справа тут не в ступені умовності (це норм) і не в грі акторок (як на мене, класній), а в тому, що я чекала на трансляцію саме сенсів оповідання, а тут вочевидь було щось інше. Потім, уже наприкінці, я переконалася, що так, так можна було, і режисерка мала рацію — просто трошки інша історія, але зі своєю художньою правдою і навіть катарсисом.
Зараз власне про постановку. Ніяких тобі декорацій, буфетів і гойдалок, суто мінімалізм, що взагалі типово для «Театру в Етері», роль декорацій з успіхом виконує саундтрек, і цього цілком достатньо. Світло і звук, і цього досить. І гра акторок. І загалом так, все вийшло.
Взагалі я би казала, що майбутнє за малими театрами, інтерактивними виставами тощо, публіка, здається, теж так вважає, бо жодного вільного місця. Ну, на прем’єру зазвичай ходять ті, хто має відношення до театру, тож подивимося, як воно буде далі, сподіваюся, що добре.
Що здалося ну, таке — оті пластичні етюди, які були покликані заповнити смислові прошарки. Може, замість отих довгих пауз я би ще додала цикл-другий, тобто підкреслила б, загострила би прийом. І дала би більше розгорнутися трьом акторкам, що грають вишивальниць, бо вони того варті.
До речі акторка-деміург сама по собі хороша, але власне мені це теж було трохи зайве. Може, це стосується саме мого сприйняття, бо, мабуть, для чогось це ж було потрібно…
Ну й наприкінці. На відміну від Бредбері, режисерка і актори залишили нам надію. Бо самі розумієте, в які часи живемо…
То ж ходіть до театру.
Режисер: Вікторія Патюта. Акторки: Валерія Пархоменко, Світлана Пугач, Тетяна Іванюк, Реджайна Байрамова, Богдана Ренк. Світловик/звуковик: Павло Петровський
Марія Галіна
