«Що їв Саддам Хусейн після того, як віддав наказ про знищення десятків тисяч курдів? Чи болів у нього живіт? Що їв Пол Пот, коли майже два мільйони камбоджійців вмирали від голоду»?
Щоб відповісти на ці питання, відзначений нагородами польський журналіст Вітольд Шабловський (попередні статті і книги якого досліджували тему провини і травми), написав книгу «Як нагодувати диктатора». I вона вже зовсім скоро вийде друком у «Видавництві Старого Лева».
Вони не їли немовлят. Наприклад, Кастро любив морозиво, Пол Пот вважав за краще його салат із папайї, приготований по-тайськи з арахісом і рибним соусом. Саддам Хусейн подарував своєму шеф-кухарю золотий годинник.
Шабловський — прозорий, ніжний і геніальний оповідач. В нього вийшла захоплююча історія, в якій розповідається про диктаторів і жертви, про гастрономію і чашечку кави.
Вид видавництва:
На межі історії, журналістики та кулінарії
Iсторії злетів та падінь п’ятьох диктаторських режимів, особисті враження та емоції шістьох кухарів, їхні взаємини з диктаторами та післясмак, який вони залишили: від страху до закоханості. А також життєві вибори, обставини та вчасні рішення: коли вдало подана страва підіймала настрій диктатора та цим самим рятувала сотні життів. Ну і, звісно, не бракуватиме самих рецептів: читачі дізнаються як приготувати улюблений рибний суп Саддама Хусейна, запечену козу як для Іді Аміна, шекерпаре, яке полюбляв Енвер Ходжі чи рибу в манговому соусі як для Фіделя Кастро, або ж салат із папаї, яким любив ласувати Пол Пот.
У центрі розповіді — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — через спогади їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Угандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.
«Робота над цією книжкою забрала в мене майже чотири роки. За той час я побував на чотирьох континентах: від забутого усіма села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховались останні з Червоних кхмерів. Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі. Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і м’яса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко- кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини, — розповідає про роботу над книгою Вітольд Шабловський — Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і до- нині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади. Про те, як я переконував кухарів до одкровень, можна було би написати ще одну книжку. У крайньому разі мені знадобилося для цього три роки. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері. Я дізнався, як вижити в нелегкі часи. Як годувати шаленця. Як замінити йому матір. І навіть як випущені у відповідний момент гази можуть врятувати життя кільканадцятьох людей».
Книга привідкриє завісу життя диктаторів, яких боялись, якими захоплювались та чиї імена відомі далеко за межами їхніх країн. Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції? Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові і ненависті під тиранією.
«Врешті — найважливіше. Завдяки розмовам з кухарями я зрозумів, звідки на світі беруться диктатори. У часи, коли, згідно з рапортом американської організації Freedom House, сорока дев’ятьма країнами правлять диктатори, це важливе знання. До того ж ця кількість постійно зростає. Погода нині сприяє диктаторам, і варто про них знати якнайбільше», —продовжує Вітольд Шабловський.
«Кожна з історій Шабловського могла би претендувати на окрему книжку, і для кожної з історій хотілося кілька продовжень і поглиблень сюжету. Проте автор витиснув максимум із кожної можливості, а подекуди їх і перевершив», — Андрій Бондар, письменник, перекладач.
Вітольд Шабловський — польський журналіст і репортер. Працював на TVN24. Стажувався в турецькій службі телеканалу CNN. Закінчив факультет журналістики і політології у Варшавському університеті, а також рік вчився у Стамбульському університеті. У 2006 році працював у «Gazeta Wyborcza». За свої репортажі отримав кілька важливих нагород. У 2008 році отримав нагороду Amnesty International за статтю «Це з любові, сестро», що розповідає про драматичні події з життя жінок у Туреччині – жертв «вбивств честі». У 2011 році – лауреат Нагороди імені Беати Павляк і номінований на Літературну нагороду «Nike» за книжку «Вбивця із міста абрикосів» та «Репортажі з Туреччини», які написав після бесіди із терористом Мехметом Алі Агджоєм та його родиною. Статті Вітольда Шабловського на турецькі теми були також відзначені премією Європейського парламенту. Разом із своєю дружиною Ізабеллою Мейз написав книжку «Наша нова ПНР», що є своєрідним експериментом: подружжя прожило рік ніби повернувшись в 1981 рік (використовуючи тогочасну техніку, читаючи тогочасні газети). У 2014 році видав книжку «Танечні медведі». У 2016 році опублікував цикл розмов з очевидцями Волинської трагедії, яка була перекладена українським письменником Андрієм Бондарем і видана у 2017 році у «Видавництві Старого Лева» під назвою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
Вітольд Шабловський «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями» / — Переклад: Бондар Андрій, Л: Видавництво Старого Лева, 2020, 256 ст.
Лінк на книжку
Уривок
Історія Отонде Одери, кухаря Іді Аміна
Перші постріли ми почули у президентському палаці пополудні. Ніхто не знав, що відбувається. Хоча знаки, що може статися щось дивне, з’являлися вже кілька днів. Відколи Оботе виїхав до Сингапура, радіо перестало говорити про нього, а говорило переважно про Іді Аміна. Але що це буде путч, мені на думку не спало. Раніше в Африці відбулося понад двадцять військових переворотів, чимало президентів, для яких я за різних нагод готував, уже перестали бути президентами, але завжди здавалося, що Оботе контролює ситуацію.
Аж раптом почали стріляти. Кілька осіб намагалися втекти з палацу, я теж спочатку відрухово вибіг. Але я не мав шансів утекти з дружиною і малою дитиною.
До нас доходили чутки, що солдати, які захопили місто, вбивають ланґо та луо. Ми боялись, але тікати не було сенсу. Ми зачинилися в палаці зсередини і чекали. Чого? Смерті. Ми думали, що каква, бо Амін походив із племені каква і його плем’я мало тепер правити, стрілятимуть у нас.
На щастя, ніхто не наважився ввійти до палацу, не повідомивши Аміна. Солдати тільки оточили нас і чекали.
Врешті-решт під вечір джипом і з пістолетами з обох боків приїхав особисто генерал Іді Амін. Він влетів до палацу. Скликав усіх. Наказав нам зійти вниз, у хол.
Ми були впевнені, що нас там розстріляють. Хтось навіть намагався сховатися за спинами інших.
Але Амін сказав:
— Не бійтеся, для вас нічого не змінюється. Працюйте собі далі так, як працювали.
І наказав подати йому вечерю.
Чи мав я готову вечерю? Зрозуміло, що так. Попередній путч навчив мене, що для переворотів існують генерали. А кухар призначений для того, щоби мати помиті руки й чистий фартух. І щоби готувати. Ніщо тебе не звільняє від роботи, бо коли вони вже влаштують путч, то прийдуть з порожніми шлунками, і поки ти маєш для них щось смачне, залишається шанс, що тебе не вб’ють.
Ти уявляєш, що би було, якби Амін увесь день робив путч, ввечері приїхав до палацу, а тут його не чекала би вечеря? Він влаштував би нам пекло. Від голоду. Люди від голоду божеволіють, я бачив це багато разів.
Тоді я приготував тиляпію і плов із козлятини — я пам’ятав, що Амін його любить. Ми подали все це на свіжій скатертині, зі срібними приборами, які в Оботе залишилися ще від англійців. Амін, мабуть, відчув, що переміг і заслужив на смачну трапезу. Сам скажи, що може бути кращою винагородою, ніж чудова їжа, подана гарно одягненим кухарем у добрих черевиках і костюмі?
Солдати, як і тоді, коли вони валили кабаку, розбили свій табір у саду навколо палацу. Для них ми теж мали приготовлену курятину і плов. Вони теж пережили важкий день. І вони теж мали щось отримати.
Одразу після вечері Амін кудись вибіг. А на мене чекала дуже сумна новина.
Зателефонували солдати з сусідніх казарм і сказали, що в них труп і що це хтось із наших, бо він їхав автомобілем, який належав палацу.
Нікому не хотілося їхати по тіло, всі боялися. Краще було не вистромлювати носа з палацу, якщо вже ми знали, що тут безпечно. Але хтось мусив поїхати. Тож я й вирушив, зокрема тому, що передчував найгірше.
Солдати привели мене на подвір’я, де стояло кільканадцять автомобілів. В одному з них — пікапі — мені показали прострелене кільканадцятьма кулями тіло.
Це був Саломон Окуку, водій президента Оботе. Мій найкращий друг.
Вони допомогли мені перенести тіло до автівки. Я завіз Окуку до палацу і поклав в одну з холодилень. Я не міг стриматися від схлипувань; я сидів там, під холодильнею, до ранку, плакав і кричав, як мала дитина.
Лише згодом я дізнався, що Окуку загинув як справжній герой. Коли він побачив, що солдати з каква, племені Аміна, вбивають ланґо та луо, він узяв вантажівку, поїхав у передмістя, де мешкали люди з його села, завантажив автомобіль по вінця і рушив до Ентеббе, звідки відпливали судна до Кенії. У той бік йому вдалося проїхати, бо солдати були ще погано організовані. Але на зворотному шляху його зупинили на одному з блокпостів. Солдати казали, що він першим вийняв зброю і почав стріляти. Начебто він убив одного з них, а тоді вони вбили його. Але я в це не вірю. Окуку був дуже лагідною людиною.
Через кілька днів, коли ситуація дещо заспокоїлася, я організував перевезення тіла Окуку до Кенії. Я запитав Одеро Осоре, камердинера, нашого спільного друга, чи не хотів би він мені допомогти. Він сказав, що хотів би, але якраз дуже заклопотаний. Амін — великий і масивний, йому треба купити новий одяг — від черевиків і сорочок до костюмів.
— Але, брате, — додав Осоре, — я впевнений, що ти впораєшся.
Тіло Окуку попливло через Озеро до Кісуму; на місці його забрала родина. Йому влаштували гарний похорон, прийшло чимало людей, зокрема ті, яких він завіз на пором і які завдяки ньому вціліли.
Я мусив сковтнути сльози і нормально працювати. При Аміні не було так, як при Оботе, який мене любив і при якому я міг собі багато дозволити. Тут — і я знав це від початку — від моїх умінь залежало моє життя.
Хоч люди Аміна й убили Окуку, я вірив, що він буде добрим президентом. Адже моє життя покращилося.
Почалося все так: за півтора року до путчу у Великій Британії помер кабака. Люди казали, що його отруїв Оботе, але чи це правда — я не знаю.
Кабака все ще був дуже популярний в Уґанді. Коли Амін уже став президентом, то привіз літаком його рештки до Кампали і влаштував йому пишний похорон. Він стояв у першому ряду, біля труни, і плакав, немовби в ній лежав його батько і немовби це не він його разом із Оботе повалив.
Тіло кабаки привезли з Англії двоє офіцерів. Вони спали в палаці, й одразу ж після прильоту я зробив їм вечерю: овочевий суп, steak and kidney pie — шматки яловичини та нирок, запечені під тістом, я це навчився готувати ще в Мемсаїб, — і шоколадний пудинг.
Уранці британці прийшли на зустріч із Аміном і одразу почали випитувати його про вечерю.
— Пане президенте, це було дуже смачно. Ви маєте білого кухаря?
— Він так само білий, як і я, — засміявся Амін.
А коли вони не повірили, він покликав мене. Я не розумів ані слова з того, що вони говорили, але люб’язно кланявся і знай відповідав: Thank you, thank you.
Англійські пілоти не могли прийти до тями, а Амін надимався від гордощів. Він дуже хотів довести білим, що чорні значать не менше за них. Тож коли тільки англійці повернулися до Лондона, він викликав мене.
— Скільки ти заробляєш, Отонде? — запитав він.
— Триста дев’яносто шилінґів, пане президенте, — відповів я.
— Справді? Так мало?! — скрикнув він від подиву.
Тоді одразу ж покликав начальника адміністрації.
— Зателефонуй до готелю Victoria Lake і запитай, скільки там заробляє шеф-кухар. Ти повинен негайно підняти зарплатню Отонде до тієї самої суми. Н-Е-Г-А-Й-Н-О! — підкреслив він.
Начальник схилив голову і, хоч неохоче, але зателефонував.
З’ясувалося, що шеф-кухар заробляє там тисячу сімнадцять шилінґів.
Відтоді я теж почав стільки заробляти; до того ж президент наказав цю зарплатню відшкодувати мені за три останні місяці — за весь час, коли він перебував при владі.
У той момент я заробляв найбільше з усієї адміністрації президентського палацу. Начальник адміністрації, чия зарплатня теж не змінювалася з часів Оботе, мусив проковтнути цю гірку пігулку.
Незабаром йому довелося проковтнути наступну. Одного дня він покликав мене до холу.
— Отонде, я маю для тебе сюрприз, — сказав він, силкуючись усміхнутися.
Я витер руки об фартух і рушив за ним. Біля під’їзду стояв новенький, блискучий чорний «мерседес-бенц».
— Це подарунок від пана президента. Щоб ти мав чим їздити по продукти, — мовив він.
Я вклонився, подякував за чудовий дар і пообіцяв, що й надалі працюватиму так, аби президент був мною задоволений.
Він не прокоментував це жоднісіньким словом. Він не мав автомобіля у використанні, хоч теж тяжко й жертовно працював. Багато інших працівників палацу теж його не мали. Боже мій! Нині мені соромно, але тоді я був дуже гордий собою, що всім утер носа. Авжеж, я страждав, спостерігаючи, як Амін і його люди потрактували людей Оботе. Чимало моїх знайомих мусили тікати з країни, а кількох, зокрема водія Окуку, вбили. Але правління Аміна означало для мене потрійне підвищення та блискучий «мерседес». Я збрехав би, якби сказав, що мені це не подобалося.
