На різдвяні (!) вакації 1904 року музейний куратор Томас позичає у багатого дядька авто і прямує до Високих Гір Португалії, відлюдного регіону на північному сході. Високі Гори – це долина, всіяна валунами заввишки з двоповерховий будинок.
У Томаса є мета: знайшов в давнішніх щоденниках місіонера з Анголи, що до Португалії звідтам прибуло якесь специфічне розп’яття – Дар; цей артефакт має примирити церкву і еволюціоністів. Ексцентричним задумам Томаса ніхто не дивується. Він недавно втратив трьох близьких людей: батька, нешлюбну дружину і народженого поза законом сина. Він злий на Бога і на цей світ, він протестує, як тільки може. От, наприклад, ходить принципово спиною наперед. От, наприклад, шукає в одній зі старих церков Високих Гір чудернацького розп’яття. От краще б кермуванню навчився.
Томас – Іов, який чемно вислухав пояснення Бога, чому той послав йому страждання і втрати, та повернувся до Розіп’ятого спиною.
Патологоанатом Евзебіу в ніч, коли настає новий 1939 рік, переживає химерні миті. Спочатку на роботу приходить його дружина Марія, богословка-аматорка. Читає величезну лекцію про те, що Євангелія є алегоріями, Ісус – сам собі притча, ба більше: Ісус – герой Агати Кристі, позаяк обидва інтерпретують смерть (переконливо трактує Святе письмо методами формульною літератури, коротше). Потім візитує інша Марія – привезла з Високих гір у валізі тіло свого покійного чоловіка Рафаеля. Вимагає автопсії. Буцімто покійного чоловіка, бо ознак життя він уже три дні не подає. Рафаель ходив задом наперед, до речі. Вівісектор може відрізнити смерть від метафори смерті?
Евзебіу – Іона, який сидить в череві кита, переживаючи себе як приквел трьох днів перед Воскресінням, але точно знаючи: ані кит не відригне, ані Ісус не воскресне.
1981 року канадський сенатор Пітер Тові втратив дружину – померла від раку. Сильним відчуженням батька і сина стало несподіване розлучення молодшого. Почалися проблеми на роботі. Пітера відправляють «у заслання» до Оклахоми, де він вирішує відвідати заповідник з приматами. Тут він знайомиться зі старим шимпанзе Одо і купує його. Разом із мавпою Пітер переїздить до Високих Гір, звідки походять його предки. В селі між іншим є дивний звичай: похоронні процесії тут ходять спиною вперед.
Пітер – Самсон, який повернувся до тіла лева, аби набрати меду, і мертвий лев відгриз йому голову, разом із косами.
Різдво, Новорічна ніч, перші дні січня: це час, коли тривають і коли розказують ці історії. Час рухається, але винятково в цих сакральних точках переходу. Либонь, таки щось важливе нам розказують. Три відчутно глумливі, відчутно блюзнірські байки. Три історії глибокого (не)пережитого горя.
Роман канадійця Янна Мартеля «Високі Гори Португалії» – це якраз три історії про зневіру, спричинену великим горем. Вони делікатно пов’язані між собою не тільки темою, а й сюжетно: горе тут спричиняє одна людина іншій, а звинувачують в цьому всі Бога. Всі герої Мартеля переживають втрату когось близького – дитини, коханої людини, батьків. Вони розгублені і загублені (буквально). Роман складається з трьох частин, які мають назви «Бездомний», «Додому», «Вдома». І він написаний про людську здатність в вирі непоправного горя вигадувати собі Великі Метафори, яких можна прагнути – от як Дім, чи яких можна звинувати у своїй біді – от як Бог. Кажуть, ми мислимо метафорами і інакше не уміє. Мартель з цим згодний: все в його світі схоже на щось, насамперед смерть схожа на саме життя. Є таке поняття – абсолютна метафора; цей прийом має розгортатися поволі, поки не заповнить весь художній простір. Смерть – абсолютна метафора життя. Принаймні, якщо Мартелю вірити. Принаймні для тих, хто залишився жити, оплакуючи тих, хто помер.
Фантасмагорична історія про трьох неочевидно пов’язаних між собою героїв поволі перетвороюється на глибоко поетичну (щодо форми) екзистенційну прозу. «Нащо ти мене покинув?» – це початок 22 псалма, який цитує (прямо і непрямо) кожен із трьох персонажів «Високих Гір Португалії». Відповіді на питання ніхто із них не отримає, бо не того питають…
Занадто патетично? Мартель не любить патетики.
І тому, припустимо, що «Високі Гори Португалії» – просто роман про шимпанзе. «Ми мавпи, що вознеслися, а не ангели, що впали». Мавпа блукає трьома історіями, і тільки одній із них є реально твариною (що теж скидається на метафору). Мавпа прикрашає скульптуру. Мавпа живе в мертвому чоловікові. Мавп досліджують на правах «стародавніх відбитків себе». На тому розп’ятті Томаса – шимпанзе. І обіймай мавпи помре той, хто знайшов свій дім нарешті. Примати теж переживають горе від втрати, до речі. Яка різниця, чиєї подоби набуде той, хто сповістить про так палко жадану благодать? І от іде Месія! Стрибає, точніше, з ліани на ліану.
«Гумор не поєднується з релігією», – так каже одна з героїнь роману. Вона помиляється. Можна щиро і всмак реготати і на похоронах. Ну бо таким і є цей роман Янна Мартеля.
«— Справді? І що ж це за скарб, можеш мені пояснити? — запитує дядько, пильно дивлячись на Томаса.
Томас відчуває шалену спокусу. Місяцями він мовчав, не кажучи нікому, тим паче колегам по роботі, про своє відкриття, ба навіть про свої пошуки. Робив усе потай, у вільний від роботи час. Але ж як хочеться поділитися таємницею! За кілька днів він знайде те, що шукав. Чому б не розповісти дядькові?
— Це… культова річ, гадаю, що розп’яття, — відповідає він.
— Якраз те, чого бракує цій католицькій країні.
— Ні, ви не розумієте. Це дуже незвичне розп’яття. Дивовижне.
— Та невже? А до чого тут Дарвін?
— Побачите, — відповідає розпашілий від хвилювання Томас».
Текст: Ганна Улюра
