Піаніст Євген Громов про свою програму до фестивалю «Букет», відчуття музики, твори Лятошинського.

Музична програма «Букету» цього року не передбачає чогось точно сфокусованого. Твоя окрема програма про що?

— Наша спільна зі скрипалем Ігорем Завгороднім камеральна програма сфокусована на трьох ювілеях, два з котрих є без перебільшення знаковими для української музичної культури: 80-річчя з дня народження Євгена Станковича, що відзначатиметься 19 вересня, а також 30 вересня – 85-ліття з дня народження Валентина Сильвестрова, найбільш знаного в світі українського композитора всіх часів.

Якось наприкінці фронтової весни я випадково зустрівся на Ярославовім валу з моєю сусідкою Іриною Буданською. Протягом нашої з нею розмови серед іншого вона виказала слушну думку, мовляв: обов’язково потрібно продовжувати працювати на культурному фронті, незважаючи на воєнний стан і низку пов‘язаних з ним складнощів і запобіжних обмежень. Чесно кажучи, на початках широкомасштабного вторгнення я взагалі не планував до кінця бойових дій жодних публічних виступів. За філіжанкою кави ми з Іриною почали розмірковувати, що саме ми могли би втілити в життя нашими скромними силами у цей буремний час. До того ж Ірина повідомила, що вона хотіла б залучити до проєкту перш за все музикантів, що залишилися у столиці, коли в передмісті Києва точилися запеклі бої з російськими окупантами.

А саме в той час, коли на спорожнілий Київ наповзала ворожа орда, Ігор Завгородній з дружиною мешкали поряд зі мною на площі Богдана Хмельницького поряд зі Святою Софією. Ми заходили один до одного в гості і попередньо домовилися з ним про те, що неодмінно зробимо дуетну програму з творів українських композиторів. Цього разу наш вибір ми зупинили на іменах двох символів сучасної класичної української музики — Сильвестрова і Станковича, і їхніх абсолютно шедевральних, як на мене, камерних творах 1970-1990х для скрипки і фортеп’яно (Триптих «На Верховині» і Sonata piccola Станковича та Постлюдія для скрипки соло і Соната Post scriptum Сильвестрова).

Єдине що, особисто мені у цій програмі не вистачало для зачину класичного твору, оскільки завершальна постмодерністична соната Post Scriptum Сильвестрова власними алюзіями та фонемами апелює саме до віденського класицизму. І тут в нагоді якнайкраще стала творчість ще одного цьогорічного ювіляра – великого Йозефа Гайдна (якого я продовжую безупинно виконувати протягом весни-літа 2022 ріку в рамках власного тематичного циклу в музеї Ханенків).

Як українські композитори римуються саме з Гайдном?

— Незважаючи на ту обставину, що неосяжна творчість величного Гайдна вже давним-давно є надбанням людства і золотим фондом світової музичної скарбниці, музика його вкрай рідно лунає з концертних майданчиків України. Для прикладу, я ніколи не чув живцем жодної з його скрипкових сонат, більшості симфоній, квартетів, ораторій…

Чому?

—Гайдн дивним чином взагалі дуже мало виконується – в нас його розглядають чомусь як композитора радше для навчального процесу, в кращому випадку як предтечу геніального Моцарта або ж бунтівного Бетховена, що, до речі, приватно навчався саме у «татка» Гайдна. Все це, безумовно, є повною маячнею. Для мене Гайдн не лише жодним чином не поступається наступникам, але й багато в чому перевершує їх, не в останню чергу невичерпним обсягом, розмаїттям і багатогранністю творчості.

До того ж, залучення класичного шедевру додала програмі змістовного стилістичного контексту, тектонічної цілісності, утворивши напрочуд вдалу тематичну арку і поглибивши жанрове відзеркалення епох.

Женю, як війна вплинула на тебе як на музиканта?

—Як на музиканта ніяк. Змінилося лише єдине — загострилося відчуття музики. Десь зо два перших тижні я страждав від шаленого адреналінового шторму і взагалі не міг нічого ні грати, ні слухати, ні читати. Слідкував лише за фронтовами зведеннями. Мене розривало на шматки практично, я не знав, куди мені бігти і за що хапатись. Але згодом, коли почали точитися бої під Києвом та й в самому середмісті столиці вже неподалік нашого дому, мене попустило і я почав потроху підходити до інструмента, але міг грати на той час лише музику одного-єдиного композитора – Лятошинського. В березні я несподівано для самого себе (адже не планував цього раніше) вивчив увесь цикл з десяти воєнних прелюдій Бориса Миколайовича.

Цікаво.

— Так. Але це тема для окремої розмови…

Якби тобі замовили зіграти цикл, який знайомив би світ з українською музикою. З чого би ти почав і що б це за цикл  був?

— Якщо не брати до уваги три клавірні сонати і концерт, що залишились від клавірного доробку Дмитра Бортнянського, тобто, доби класицизму на межі 18-19 століть, я свій вибір зупинив би перш за все на українському фортеп‘янному романтизмі початку XX ст., на абсолютно розкішних, як на мій погляд, фортепіанних композиціях Косенка, Ревуцького і особливо Лятошинського. Але Лятошинський – це вже модернізм з надто відчутною експресіоністичною константою.

Далі для мене найцікавішою є музика вихованців і послідовників Лятошинського, випускників його класу, «шістдесятники», що згуртувалися в неофіційну групу «Київський аванґард» – Грабовський, Годзяцький, Сильвестров, Губа, Загорцев, Станкович…

Восени, до слова сказати, якщо Київ встоїть, я планую також виступити з кількома сольними програми з творів Сильвестрова, Станковича і… Шуберта.

Спілкувалася Віка Федоріна