Сон Прокули

Євген Петров

«Якщо композитори українського бароко вчилися в Москві чи Санкт-Петербурзі, це не робить їх російськими композиторами», — чергова розмова з циклу про війну та мир в Україні — з композитором Євгеном Петровим. Зустрічаємось біля Університету, ходимо парком імені Івана Франка.

Розкажіть про життя до та після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України… 

— Озираючись назад, в час до війни, бачу: останні півроку в моїй родині були деякі трагічні події. Тому, з одного боку, мені здається, що я підійшов до воєнних реалій із стійким до стресів станом, а з іншого — відчуваю себе трохи емоційно виснаженим. З початку 2022 року я почав відновлюватися, але війна внесла свої корективи. І хоч зараз я не в Маріуполі, чи Харкові і з родиною все на поточний момент відносно спокійно, тим не менш, доводиться вносити корективи у деякі свої плани — щось розсипалося і вже, мабуть, ніколи не відновиться, щось треба починати з нуля.

Проте навряд чи варто говорити про якесь радикальне «до» і «після». Я не сказав би, що повномасштабна війна щось серйозно в моєму житті зруйнувала. Але деякі стратегії доведеться серйозно переформатувати.

Були такі чіткі плани: у березні прем’єра, у квітні   концерт?

— Прем’єра опери мала би бути десь у вересні. Поки невідомо, чи вдасться нам її втілити — здається, все йде до того, що, мабуть, доведеться її відтермінувати.

Тобто зараз мали бути репетиції?

— Так. І до того мала бути повноцінна композиторська робота, як мінімум, декілька номерів треба дописати. 

А де саме має відбутися прем’єра?

— У Львівській опері, у дзеркальній залі. Ми планували ще декілька виступів, і, можливо, одна з цих постановок могла би бути у великій залі. Все це якраз було в процесі домовленостей. Побачимо.

А про що опера, можете розповісти?

— Так. Це опера, яка взяла перше місце на конкурсі камерних опер — «Сон Прокули». Вона — про Клавдію Прокулу, дружину Понтія Пилата, яка вмовляє його не чинити зла єврейському вчителю Ісусові Христу, бо вона щойно бачила сон, і з цього сну зрозуміла, що це не проста людина і треба зробити все можливе, щоби не заподіяти Йому зла. 

Ми з друзями обговорювали, що сюжет опери зараз може зачепити політичний контекст. Прокула намагається на емоціях, майже в стані афекту переконати Пилата в необхідності зберегти життя єврейському вчителю, а Пилат як політичний стратег відповідає: «Розумієш, я не можу свої державні справи вирішувати, виходячи з того, що тобі щось наснилося. Я не можу покладатися на серце, емоції, коли є справи державні». Перед Пилатом непростий вибір між соціальним обов’язком та почуттями.

Мені здається, це трохи подібне до дискусії українських та західних дипломатів  (Європейський Союз,  НАТО). Україна говорить: «Нам треба допомога, бо це не просто питання нашого виживання, але й вашої безпеки та комфорту…»

Руйнується все.

— А Захід непевний: «Розумієте, не все так просто. Тобто, ми ще маємо якісь речі вирішувати, крім того, що у вас там у країні відбувається». Тому, зрештою, якісь паралелі можна провести: Прокула – Пилат, Україна – західний світ, потреба нагальних швидких рішень – повільна бюрократія.

Так, з’являються нові сенси… Скажіть, що ви робили б інакше, якби знали, що попереду війна, що треба встигнути?

— Навряд чи я робив би щось інакше, якщо б знав, що попереду війна. Це глобальні обставини на які я зовсім не можу впливати. Єдине, мабуть, що я міг би організувати робоче місце в більш безпечному місті. Зараз я втратив свій звичний ритм, доводиться адаптовуватися і шукати можливості для того, щоб облаштовуватися в нових умовах і якось підтримувати свій звичний робочий процес. Мабуть, на 100% це неможливо, але треба старатися. Прогнозувати тривалість і хід війни нереально. Війна – це завжди період максимальної невизначеності.

Ви знали Львів раніше, і непогано. Він змінився з 24-го лютого?

— Не думаю. Не бачу, щоби Львів дуже змінився. Я у Львові прожив 15 років — тут у мене друзі, тут я вчився, потім деякий час працював. Відповідно, старі контакти мені допомагають. Є певні зміни, але я не впевнений, що це саме через війну. Можливо, я чогось не помічаю, але мені здається, що Львів більш-менш продовжує свій звичний ритм.

Скажіть, чи зміниться після війни український музичний ландшафт?

— Якщо говорити про українську музичну культуру в контексті світової, то безумовно вже змінився. Зараз про Україну дізналися ті, хто взагалі про неї не знав, не міг показати її на карті, хто думав, що Україна — це як Росія, тільки менше. Зараз світ починає сприймати Україну в антитезі російській культурі. І це, звичайно, накладає на нас обов’язок — підхопити тренд і показати, що українська культура є самостійною. І, навіть, багато з того, що раніше окреслювалося просто загальним поняттям «російське», є, насправді, суто українським. Це не про «образи» чи присвоєння, а про ідентичність і претензії на історичну спадщину, яка, як показали останні події, може використовуватися для виправдання агресії.  Я особисто роблю свою маленьку справу: українська музика має продовжувати розвиватися вже в нових руслах у новому контексті.

Зараз Росія сприймається світом, з одного боку, як середньовічний варварський «путінізм», війна, з іншого ж — світ намагається врятувати російську культуру, відділити її простий народ від тоталітарної системи. Їх можна зрозуміти. Але для українців тут існує реальна небезпека потрапити в чергову фазу-петлю втрати ідентичності. Зараз на українській культурі лежить обов’язок не те що б виграти, а хоча б продовжувати активніше діяти на цьому фронті, підхоплюючи світові тренди. По-перше, проти путінізму, по-друге, проти російського лібералізму, який теж схильний паразитувати на чужій історії, а тим більше зараз, так само в кризовій ситуації. І, так би мовити, третій фронт — це ми самі. Намагаючись врятуватися чи стати в контратаку до російського лібералізму, ми можемо сповзати в дихотомії і займатися полюванням на відьом. Це фактично три таких фронти, які ми маємо тримати в полі зору. Перше — війна. Друге — російський лібералізм. Третє — правильно воювати зі своїми демонами та тінями, адже війна природно сприяє тому, що ми починаємо сприймати світ набагато простіше, і це нормально, це просто така поточна фаза. Треба брати до уваги, що наша психіка в стресі схильна тимчасово деградувати і сприймати світ більше у чорно-білих дихотоміях.

А відтінків багато.

— Власне, в культурному середовищі Європа так і починає нас зараз сприймати. З одного боку українці молодці, що вони хоробро протистоять путінській навалі. Але з іншого боку українці схильні зараз спрощувати деякі речі, воюючи проти млинів російського лібералізму. 

Як подолати цю поблажливість?

— Власне, показувати…

Через явлення?

— Так. Ми маємо самі усвідомлювати, що ми зараз схильні до того, щоби все спрощувати і робити чорно-білим, а також показувати європейцям у розмовах, дискусіях, що ми усвідомлюємо цю небезпеку. Усвідомлюємо й беремо її до уваги. Не треба заперечувати. Якось так, мені здається.

З чого з української музики ви почали би знайомити європейське товариство? Що би ви йому розповіли: «Ось український романтизм, ось українське бароко, ось український модернізм»?

— Передусім, робити акцент на тому, що російська культура за імперською інерцією багато присвоїла чужого, і не лише українського. Зрештою, в цьому немає чогось дуже кримінального, таких когнітивних викривлень, припускаю, достатньо в історії імперій. Але лише до того моменту, поки «вєлікая» історія і культура не перетворюється на інструмент виправдання агресії. Навіть останній випадок із Валентином Сильвестровим (ось про що розмова. Це власне намагання «заселити» Україну в контекст загального… 

Російського лібералізму, «хороших рускіх»?

— Так. Це стосується зокрема української музики. Показувати: якщо композитори українського бароко вчилися у Москві чи Санкт-Петербурзі, це не робить їх російськими композиторами. Не всі в європі знають, що той же Ведель, Бортнянський і Березовський — це українські композитори. Тобто перший фронт є історичним — показувати, що та музика є.

Знання?

— Так. Дуже показовим, як на мене, є період початку ХХ століття — український модернізм в музиці, постать Лятошинського, футуризм в літературі та малярстві, «Розстріляне Відродження», далі – Київський музичний авангард 60-х. Показувати, що українська культура розвивалася в дуже несприятливих умовах, і це теж наклало свої трафарети й викривлення. Ми й самі зараз в процесі відкриття для себе тих пластів нашої культури, яку імперія прагнула (й прагне просто зараз) зачистити з нашої свідомості. В поточний історичний момент з нами відбувається історична психотерапія, згадування і прийняття самих себе. Окрім терапії, ми мусимо ще й жити тут-і-зараз, захищатися від вибухів і декларувати світу, чому для нас настільки важливо подолати «лагідний» російський лібералізм, який по інерції послуговується імперськими наративами.

Музика доби незалежності — це вже українська музика як така. Крім того, що маємо показувати історично, що вона є, ми маємо створювати новий контент. На цьому фронті я і працюю. Це і вдосконалювати себе як композитора, і створювати нову музику, і робити все для того, щоби вона виконувалася, і показувати, що вона варта загальносвітового контексту.

Євгене, перша річ, яку ви зробите після війни? Думали про це?

— Ні, я про це не думав. Але якщо просто зараз про це подумати, то, мабуть, усі мають право на те, щоби зробити перерву й відпочити від цього дуже стресового періоду. Чесно кажучи, я хотів би як мінімум на тиждень-два поїхати в Європу і відпочити, привести свій мозок до ладу, подумати, що змінилося, і якось вибудувати нові стратегії, які працювали би вже в новій реальності. Має пройти час, тому що зразу, після війни… Так завжди в історії: коли якась дуже велика подія відбувається, то треба, щоб минув певний час, щоб усвідомити, що сталося. Словом, я зробив би перезавантаження.

Євген Петров народився 1982 року у Кривому Розі. Закінчив місцеве музичне училище і склав іспити до Львівської національної академії ім. М. Лисенка на композиторський факультет. Лауреат І премії на композиторських конкурсах в Запоріжжі (1998), у Львові (1999), ІІІ премії у Львові (Collegium Musicum Agency Competition, 2016), ІІІ премії на конкурсі Мирослава Скорика (Львів, 2021), І премії на конкурсі камерних опер (Львів, 2021). Твори звучали на фестивалях «Форум Музики Молодих», Vox Electronica тощо.

Текст: Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

2 коментарі

  1. Дякую за статтю. Львів насправді дуже змінився. Давно. Але зараз – особливо сильно. Та й не живе звичним життям зовсім.

  2. Дякую за статтю, дуже цікаво!!!?
    Насправді Львів змінився, ще давно. Зараз – ще й як, особливо. Та й не живе звичним життям. Думаю, львів’яни просто більше “варяться” й знають зсередини, як протягом років, місяців, днів все тут довкола та й їх звісно саме життя змінюється. Ще раз дякую!?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.