Дві події, на перший погляд із різних сфер мистецтва, які відбулися в Одесі  майже водночас, але все ж таки зв’язок між ними є. І не в останню чергу через війну. Війна взагалі зараз визначає майже все.

КУТ НАХИЛУ

У Одеському музеї західного і східного мистецтва відбулося відкриття виставки «Зламана лінія».  Назва символічна. Учасниці виставки: Катерина Білетіна,  Елліна Габараєва, Олеся Медвідь, Олена Орленко, Станіслава Романова, Варвара Степанова  дуже різні за творчими манерами, але їх об’єднує те, що всі вони вимушені були через війну кинути свої домівки та переїхати до Одеси. Тому лінія – зламана. Бо доля кожної змінилася з початком війни. Але все ж таки – лінія. Бо художниці залишились вірними своїй професії. 

Кожна по-своєму художньо інтерпретує свій власний новий, травматичний досвід. У кожної своя, тільки їй притаманна творча манера – від зворушливих ландшафтів  Елліни Габараєвої до лаконічних, монументальних жінок Олесі Медвідь (які були б мурали!), від  дуже наочно інтерпретуючих війну, жорстких робіт Станіслави Романової до «мирних» портретів Катерини Білетіної.  

Кидалося в очі, що роботи оформлені трохи незвично, вони мовби нависають над глядачем, бо утворюють зі стіною кут в 45 градусів. Саме для мене це несподіваний, але вдалий прийом, бо всі ми знаємо, як важко буває сприймати, а тим більше фотографувати роботи, на які згори падає яскраве світло музейних ламп. Але справа як виявилося, не в тому. 

Бо прийом цей – частина загальної концепції виставки, яка почалася із перформанса – кожна мисткиня по черзі підходила до умовного куточка-укриття, ковдри, що була розташована в центрі залу, і беззахисно на ньому вмощувалася. То оті нависаючи над нами замість неба роботи –  це теж про безпеку. Або про її відсутність. 

Саме з цього приводу я взяла короткі інтерв’ю у куратора виставки Андрія Любова і його помічниці, Марії Гончар.  

Андрій Любов

Судячи по натовпу, та по реакції глядачів, виставка, ну, принаймні презентація,  вдалася. А яку саме ви мету ставили перед собою як куратор?

Змінити точку зору глядача.  Навіть самому оце відчути. Я взагалі прихильник експериментів, но одне діло – зародилося в голові, інше – коли ти втілив це на практиці. Що я зрозумів вже після розвіски? Що, коли картина висить як це зазвичай прийнято, то я можу з центру зали просто все роздивитися. А тут саме кут нахилу примушує підійти до кожної картини і подивитися уважніше.  Це з одного боку. З іншого боку – всі ми, всі українці, не тільки оці наші дівчата, всі ми зовсім інакше зараз дивимося на небо. І ось коли погляд підіймається вгору, це починаючи з чотирнадцятого року – це про небезпеку, якої раніш не було. А тут, коли ми дивимося вгору, ми дивимося на мистецтво, яке працює для нас як захист. 

Тобто саме ви отой нахил сприймаєте як захист, не як загрозу?

Звісно, як захист.

Марія Гончар

Картини ніби нависають над глядачем, і це вражає. Як саме ви це інтерпретуєте?

Це було описане в кураторській концепції. Вони мають ніби своєю вагою тиснути на глядача, як ілюзія уламків стін, що створюють небезпеку. Тобто змінюється сам підхід до картини, яку ми звикли бачити вертикально, чи притиснутою паралельно до стіни. І глядач може бути учасником цього процесу. Він може бачити небезпеку, відчувати, що твори тиснуть на нього своєю вагою, або навпаки, бачити укриття,  що це такий дах, як показували  мисткині під час перформансу, який укриває, і вкриває, і накриває. 

Я знаю з історії мистецтва, що так вже  експонувалися роботи. Бо цей метод експонування примушує глядача бути на відстані від стіни. Тобто якщо зазвичай ми можемо дуже близько підходити до роботи і розглядати майже під глупою, то зараз ми споглядаємо роботи з відстані і знизу вгору. 

Не нагадує це сакральний живопис у храмах, у церквах, де теж глядач спостерігає роботи з незвичайного ракурсу, а саме дивлячись знизу вгору?

Ні, скоріше це кінематограф, тобто стрічка робіт мисткинь, яка відображає їх шлях. Я б не вважала, що це сакралізація, тому що багато мисткинь використовують свою творчість як психотерапію; як вони в цьому зізнаються. Еліна Габараєва та Станіслава Романова в відеоінтерв’ю своїх, котрі можна тут побачити, у відеодокументації розповідають про свій досвід терапії завдяки мистецтву, коли вони не можуть не малювати і мають навіть позитивні зміни стану після малювання.

Тобто мистецтво тут виконує  роль терапії, а ще яку?

 Я бажаю, щоб ця виставка стала можливістю інтеграції митців і мисткинь у культурний простір Одеси, у культурну громаду Одеси. Оскільки дівчини  не з Одеси, вони інтегруються через  роботу в Одесі, через виставки. Я би хотіла,  щоб ця виставка була початком подальшого творчого шляху і в Одесі і по всій Україні. 

Тобто всі дівчата зараз мешкають в Одесі? 

Так всі мешкають в Одесі.  Це Донецьк, Лозова, Харківська область, Луганськ, Херсон.  Вони зараз інтегруються у одеський культурний простір. І саме оця виставка допомагає їм  в цьому. Саме таку мету ми зазначили для Українського культурного фонду – робити все, щоб допомогти їм інтегруватися тут.

Розповідала і запитувала Марія Галіна

«Ламана лінія» –  як ми з’ясували – не в останню чергу про укриття. Взагалі тема укриття, тема безпеки  – це зараз одна з самих болючих тем, і вона опрацьовується різними видами мистецтва. То ось друга подія в той самий день, про яку варто тут написати.

ЛІТИ, ПТАШКО 

Вистава Лютого Театру «Птах на горищі» харківського драматурга Олега Михайлова у рамках XIV Міжнародного фестивалю “Homo Ludens – 2025 відбулася в гостинному приміщені «Театра в етері» в Отонівському провулку, за що щира подяка хазяям.

Лютий Театр першим поставив п’єсу в Одесі; це зрозуміло, якщо враховувати попередні його роботи, які зараз ставлять своєю метою, згідно з художним керівником театру Галиною Джикаєвою «дати голоси тим, хто говорить негучно». Бо вона камерна: потребує мінімум технічних засобів, і мінімум простору. Це моновистава, розрахована на одного актора (в даному випадку – акторку);  одна локація, стислий час, ніяких декорацій, тільки рухи, лице та голос. До речі, тут планувався ще проектор, але щось пішло не так, і в якості супроводжуючого візуального матеріалу був використаний ноутбук асистентки. Цього, як виявилось, вистачило.

В невеличкій залі зібрались переважно однодумці театру та студійці режисера Олега Шевчука – тобто молоді, яскраві люди. Потім було обговорення – чи потрібні зараз взагалі такі спектаклі, або краще «щось про любов». Режисер (який сам, до речі має бойовий досвід) певний, що потрібні (звісно, інакше не поставив би). Бо є речі, які потрібно опрацьовувати саме зараз, поки біль ще гостра.

Мало того, такі спектаклі мабуть потрібні світу – бо як ми бачимо, не завжди і не до всіх вдається донести свою правду. 

Зараз – як раз про правду. П’єса написана на підставі кількох інтерв’ю з дітьми з окупованих територій, яких повернули додому після їх примусової  депортації до РФ. Тому її можна назвати напівдокументальною історією про війну, чимось між «Молочайником» та «Попілом мрій» (перший – вигадана історія, другий – повний вербатім). Не знаю, чи додає це сюжету переконливості, або навпаки, він опиняється мов би «підвішеним» між двома полюсами, бо художній правді ми віримо в силу умов гри, а  точному документу – саме тому, що він точний документ, зафіксований, підтверджений тощо. Але деякі фрагменти «Птаха на горищі» безумовно документальні, і може справа не в тому, щоб виявляти які саме – а в тому, щоб прийняти цю історію як узагальнення.

(Тут в дужках мабуть додам, що найстрашніша для мене сцена – таки документальна, це фрагмент запису сучасного новорічного російського теле-шоу, якийсь косплей совкового «Блакитного вогника», і нічого страшнішого, архаїчнішого і божевільнішого я на ТВ не бачила, це ніби зомби, який повстав з могили та удає себе за живу людину – і так, воно за участю артистів з «нових», окупованих територій, тобто це й про колаборацію теж – і саме ця тема, вже художньо оброблена, буде звучати у спектаклі)

Героїня (її темпераментно грає Юлія Бондаренко) – дівчинка-підліток, яку силком вивезли з Маріуполя і яку удочерила родина російської чиновниці. Чиновниця – навіть на ім’я – дуже нагадує оту російську омбудсменшу Львову-Бєлову, всиновлені депортовані діти для неї – ще один доказ успішності кар’єри і засіб догодити верхівці. Звісно, весь час йде психологічна обробка, діти мають позбутися своєї такої незручної української ідентичності і стати «як всі». Ось тільки героїня, яка втратила (може й назавжди) мати, позбавлятися пам’яті про дім і про ідентичність зовсім не хоче і чинить опір так, як може. Саме за те її  карають,  зачиняючи на горищі (а потім вона й сама ховається тут від морального насильства). І наговорює на стару відеокамеру листа до матері, яка їх напевно не отримує. 

Монолог – єдиний засіб зберегти себе там, де немає діалогу, де діалог  принципово неможливий. Тоді й горище чужого, ворожого дому перетворюється на укриття, на тайне місце, де можна бути собою. А не тим, що оті намагаються з тебе зліпити. Але справа в тому, що замість неба над головою в тебе – дах чужого дому. З одного боку він ніби то – захист. З іншого – загроза.

Я на жаль дуже мало (майже нічого) знаю про історії повернених Україною дітей. Що з ними було – там. Як воно було. Звісно, для того, щоб ми їх прочитали або послухали, треба робота не тільки  журналістів, а й  досвідчених психологів, бо глибину та тяжкість травми навіть самі діти можуть не усвідомлювати. Але ці історії треба знати – і оприлюднювати, хоча б анонімно. Тільки анонімно.

Така хроніка, реєстр таких історій має бути.

Поки що в нас є отака. 

Не знаю, може хтось з критиків скаже, що саме  напівдокументальність, точніше, напіввигаданість робить історію – через її певну умовність, сентиментальність, певні суто драматургічні прийоми  – маніпулятивною, бо як ми знаємо, діти і котики це безпрограшний варіант. Але хороша і успішна історія і має бути маніпулятивною, інакше вона не буде хорошою і успішною. Гадаю, що п’єса буде ще не раз поставлена, зокрема в Одесі. 

Про пташку – взагалі птах це такий опорний символ п’єси, від пташки, яку накривають банкою, і вона там живе, поки не вийде весь кисень, до пташки, яку навесні випускають у небо. Під кінець єдине що героїня робить разом з родиною чиновниці – це випускає з клітки пташку, яку чиновниця до того спритно тримала в руці…  Але птахи, яких довго тримають в клітці, погано виживають на волі. То й подальша доля героїні для нас темна. Як завжди, можемо тільки сподіватися.

Чи означає це, що нам непотрібні вистави про любов? Насправді майже все – про любов, якщо не про ненависть.

Марія Галіна