Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка.
А ще там водиться Звір — серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати…
У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.
«Я бачу, вас цікавить пітьма» — історія про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій.
Довгоочікуваний роман з’явиться на полицях книжкових магазинів наприкінці вересня.
Ілларіон Павлюк. «Я бачу, вас цікавить пітьма» / Л.: Видавництво Старого Лева, 2020, 664 ст.
Уривок
Вечоріло. Через важкі снігові хмари перші ріденькі сутінки опустилися на землю навіть раніше, ніж зазвичай. Дрібні сніжинки зривалися вниз, наче самотні парашутисти. Незабаром їх буде багацько. Вони хлинуть із небес легіонами. І на ранок білий десант поховає під собою всю гидь крихітного селища міського типу з красивою назвою Буськів Сад…
А Буськів Сад таки був гидкий. Починаючи непривітними вулицями, що зяяли закинутими хатами, й закінчуючи думками і вчинками його мешканців. Сніг створював оманливе враження зворушливої, майже дитячої чистоти, приховував усю покидь, та, на жаль, не змивав її. Тому, либонь, ніхто тут аж так уже весни не чекав. А в такі ночі, як оця, що гряде, у весну ніхто і не вірив.
— Стій отут, мама скоро прийде, — сказав Незнайомий Дядько маленькій дівчинці.
Він схилився, намагаючись упіймати її погляд. Дівчинка вп’ялась очиськами в далекий червоний вогник, що блимав у присмерковій млі на трубі цукрозаводу, і нічого довкола не помічала. Навіть не зрозуміло було, чує вона його чи ні.
— Нравиться, да? — запитав Незнайомий Дядько. — Тобі таке нравиться?
Вона не відповіла.
— І нехай… — невпевнено мовив він. — То я пішов…
І Незнайомий Дядько відпустив її руку. Дівчинка не звернула на це жоднісінької уваги, а й далі захоплено дивилася на далекий вогник. І тоді Незнайомий Дядько покинув її саму.
А вона стояла і дивилася. Червоний маячок зачаровував. Його мерехтіння було таке рівне, таке ритмічне, таке передбачуване. Він її вабив. Вона сама не помітила, як ступила перший крок. А коли згадала, що мама забороняє іти з подвір’я, то подвір’я було вже далеко. А вогник… Часом їй здавалося, що його можна помацати, а часом — що він далекий, мов зорі, та одне було незмінне — до нього хотілося йти. І вона вперто брела засніженою вулицею — наче її притягував потужний магніт. Іноді, послизнувшись, випадково втрачала його з очей. І тоді починалось ось що.
Усе, що вона бачила, ставало раптом однаково близьким і втрачало об’єм — так, ніби вона впиралася у величезну світлину. А все, що чула, — однаково гучним. Найболісніше, що в безперервну какофонію вливалися її власні думки, і вона не могла відрізнити їх від реальних звуків. Тоді дівчинка мимоволі торкалася пальцями крихітної мушлі слухового апарата, але виймати його не було жодного сенсу. Бо річ була не у звуках, а в ній.
«Особливості розвитку» — це словосполучення порохнявіло десь у глухих закутках її пам’яті, бо сама дівчинка не вважала себе особливою. Їй не було з чим порівнювати. Вона не знала, що інші діти бачать світ інакше. Що реальність не виштовхує їх назовні, не стає пласкою, не перетворюється на мішанку зі звуків однакової гучності. Зате знала, як із цим дати раду.
Щойно світ утрачав об’єм, виштовхуючи її на пласку поверхню, вона завмирала, піднімала долоньки на рівень очей і ритмічно плескала.
Плесь! Плесь-плесь!
Далекі звуки враз відділялися від близьких, тихі од гучних, реальність набувала форми, і вона знову «вмикалася» у цей світ, опиняючись усередині.
Плесь! Плесь-плесь!
Мерехтливий червоний вогник тепер легко можна було відшукати очима, щоб знову йти туди — до цукрового заводу, розташованого на околиці селища.
Плесь! Плесь-плесь!
Дівчинку звали Надя.
Коли пітьма огорнула Буськів Сад і вечірнє повітря завмерло в передчутті завірюхи, Надя вийшла до старого цукрового заводу, територія якого врізалася в селище, як виступає в океан скелястий ріг. Кажуть, його спорудили мало не одночасно із селом, чи навіть — селище заснували задля заводу. Він був серцем і духом міста, все існувало навколо нього і завдяки йому. Але нікого, хто пам’ятав би той час, уже не залишилося.
Цукрозавод давно не працював. Інша річ, що його мали відкрити знову. Вже навіть полагодили і поновили електропостачання. Залишалося тільки завезти обладнання. Власне, оті червоні сигнальні лампи на верхівці труби і були першою ластівкою прийдешнього ренесансу, що обіцяв вдихнути життя не лише в мертву будівлю, а й у селище, яке помирало. А головне, цукрозавод обіцяв надати цьому новому життю сенсу.
Але було таке, про що не знали місцеві мешканці — а маленька особлива дівчинка і поготів, — на цукровому заводі облаштувалося зло.
І якби від воріт, де стояло зараз дівчисько, ви подалися простісінько до дверного отвору, що жовтів попереду, а звідти — не в цех, а сходами вниз, то опинились би в напівтемному підвальному приміщенні. Посеред нього був давно спорожнілий каналізаційний колектор, що більше скидався на басейн. Занадто маленький і занадто глибокий — немовбито його спорудив охочий стрибати з вишки, який водночас ненавидів плавати… А при самісінькому дні колектора, наче голодні пащеки велетенських черв’яків, зі стін стирчали жерла двох труб завбільшки понад метр. Обидві вони під крутим нахилом поринали в надра закинутих каменярень, що лабіринтом розкинулися під усім селищем. Колись, коли цукровий буряк гуркотів тут по металевих жолобах, а в повітрі щільною запоною стояв нестерпний сморід, мордаті труби зливали відходи просто в катакомби. Та вже багацько років єдиним їхнім вмістом була іржа, що покривала стіни.
Так ось: нині з труб струменіло світло.
І якби ви зазирнули в одну з них, то відразу наразилися на холодний, безжальний погляд Звіра, що стояв потойбіч.
