Вранці він пише вірші та публікує їх у фейсбуці, вдень приймає кількох клієнтів, а ввечері читає лекції студентам. Борису Херсонському виповнюється 70 років, з яких у нього: 49 років літературного стажу, 53 роки – медичного, 24 роки – педагогічного, 10 років консультативної та 11 років журналістської роботи. 

Поет, есеїст і перекладач, психолог, психіатр і психотерапевт Борис Херсонський розповів, як він поєднує в собі ці особистості та про писання й читання віршів. 

«У душі кожної людини є клапан, що відкривається тільки поезією» (Микола Некрасов). А чи можна в сучасному світі донести поезію до кожного? Вона може бути для мас чи як мистецтво елітарне лише для обраних?

— Як на мене, це залежить від того, яка поезія. Є поезія для кожної людини – текст попси: поезія це насправді чи ні, але такі тексти слухають і співають, хоч вони можуть бути й зовсім поганими. Існує такий сайт «поздравлялки.ру», там «гуляє народна стихія»: віршовані вітання для тещі, сестри, брата, є навіть вітання з Днем поезії – такі погані, але я їх отримую на телефон 21 березня. А сучасна поезія, звісно, елітарна, бо вона віддаляється від людей в якісь формальні пошуки – як от верлібр, який більшість навіть не розуміють і не сприймають за поезію. Бо всі звикли, що повинні бути рими і ритм. А американську та європейську поезію навіть у перекладах ніхто з широкої аудиторії зараз не читає.

Якось одна жінка (яка має вищу освіту) нас із дружиною запитувала, як відрізнити гарні вірші від поганих, якщо і в одних слова є, і в інших. А я кажу: «І букви теж є – і там, і там». Ніби одне і те ж, але все ж таки, як відрізнити такі речі людині, яка не має до цього смаку і хисту – читати поезію? От я – філофоніст, великий фанат класичної музики і джазу. Але скажу чесно, що я не можу відрізнити виконання однієї й тієї ж п’єси двома різними музикантами, і я повинен декілька разів послухати, щоб зрозуміти акценти, які робить той чи інший виконавець. Коли хтось каже, що йому подобається Ойстрах більше ніж Коган, то я питаю: «А як ви можете дізнатись про це?» Ми можемо поганий оркестр відрізнити від гарного, але гарний від геніального не завжди. Те ж саме з поезією. Погану поезію від гарної в принципі може відрізнити кожен, але, скажімо, вірш Вознесенського і вірш Маяковського, чи вірші Тіхонова 20-х років, коли він писав як Маяковський його старі вірші, ми можемо й не відрізнити, так само, як і якісь не дуже відомі п’єси Баха від п’єс Букстехуде, який теж був чудовим композитором і писав у тому ж самому стилі ще до Баха. Це можуть відрізнити лише відповідні знавці.

А чому в Європі і в Америці давно сприймають верлібр, а у нас і досі не дуже?

— Ми більш консервативні – це по-перше, а по-друге, я не бачу в Сполучених штатах ніякої зацікавленості поезією. Поезія – це університетська дисципліна, її вивчають, а не читають. Так мені розповідав поет і перекладач Марк Гальперін. По-перше, він казав, що не можна говорити «славетний поет», бо цей вислів має внутрішнє протиріччя: поет не може бути славетним, а якщо він славетний, то він не поет. І по-друге, він зауважив, що поезію припинили читати і почали вивчати, і це, за його словами, смерть поезії. Такі от песимістичні погляди там є. А в Україні поети все ж таки пишуть верлібром. І в мене є досить багато верлібрів. 

Ви багато пишете і на фейсбуці часто публікуєте вірші вранці. Вам у такий час добре пишеться? 

— Я людина працьовита і пишу багато. Я графоман, тому що відчуваю внутрішню потребу писати. Якщо використовувати це слово у клінічному сенсі узалежненості від писання, то сто відсотків, що я графоман. А якщо мати на увазі якість творчості, то я розумію, що я не є графоманом, хоч Одеська Інтелігенція може думати інакше. Але я пишу для себе, я знаю, що на всякий товар знайдеться покупець. Якщо на поздравлялки є покупець, то може і на мої вірші декілька знайдеться. У мене є різні вірші: лірика, напівепос, репліка на фольклор, спогади про совок, рефлексія на війну, релігійна лірика, філософські роздуми. 

Я пишу вірщ, а потім його читаю десь через два місяці, коли вже забуду, що я його писав. Тоді вношу правки і вирішую, чи публікувати той вірш у книзі. А на фейсбуці – це, як я кажу, «парад чорняків.» Публікую їх вночі чи вранці, але не все опубліковане на фейсбуці написане того ж дня. Наприклад, до якогось свята я писав вірші впродовж тридцяти років, я їх зібрав і в це свято опублікував на фейсбуці: із цих віршів може бути лише один новий, написаний того ж дня цьогоріч. Я завжди вказую дату написання, а коли не підписано, значить це я написав сьогодні вранці. 

Існує такий стереотип, що всі творчі люди хоча б трохи божевільні, диваки? Чи це так з точки зору психіатра? Чи є поети вашими потенційними, а можливо і реальними пацієнтами?

Є і такі, й такі. Бувають дуже яскраві поети, які мають психологічні чи психіатричні проблеми. Але психологічні проблеми ми всі зараз маємо: і поети, і прозаїки, і не поети. Є поети, які на межі психотичних розладів, але ж не всі такі. П’ють поети забагато, мені здається (сміється). Але я знаю продуктивних поетів, які не такі: не алкоголіки, нормальні люди – так от їх так сприймають, ніби вони не зовсім поети. Бо поет повинен бути асоціальним – це така фішка, але це не так.

Чи не заважає ваш внутрішній психіатр вашому внутрішньому поетові писати, бути вільним в поезії? Як ви поєднуєте ці два заняття?

— Не заважає, це така дисоціація моєї особистості. Психіатр захищений тим, що я повинен берегти як особливу таємницю. Це мене трохи обмежує, бо я знаю деякі речі – тематичні, які я не відчуваю себе в праві написати. Але я можу вигадати щось таке. А ще мені це й допомагає. Я пишу вранці, у такому стані – переходу від сну до яви. Дружина питає, що я пишу. Я кажу: «Текст.» Вона дивується: «Ти його просто набираєш?» А він у мене в голові. От це такі навички роботи з вільними асоціаціями, і це швидше навички не так психотерапевта, а психоаналітика. Як каже наш один приятель: «Вірші не потрібно писати – їх потрібно ловити.»

Поет – це завідуючий складом: він пише і ховає твори у складі, зберігає їх поряд із поезією своїх друзів і навіть ворогів, попередників. Ми продовжуємо якусь традицію. Колись мені розповідав знайомий старий священик, що наприкінці 30-х років він проповідував у пустому храмі. Нікого не було, а він служив літургію, виходив і читав проповідь. Але дехто все ж таки там був і ховався за колонами, щоб його не побачили. Ми повинні читати навіть якщо не буде слухачів. Але ми цього не вміємо, нам потрібні слухачі. 

А якби ви були актором, яку б роль хотіли зіграти?

— Мабуть, я зіграв би Короля Ліра у творі Шекспіра чи старого єврея у Пушкінському «Скупому лицарі.» А коли був молодим, я міг би зіграти Гамлета. Насправді мене декілька разів запрошувала в кіно Кіра Муратова. Я консультував її фільми, але зніматися не погоджувався. Одного разу вона мені запропонувала роль канібала, який у ресторані розповідає, яке смачне людське м’ясо, а друге теж було щось таке. Кіру ми знаємо – вона така була похмура людина, але я завжди її поважав, навіть написав один короткий сценарій, за яким вона зняла кіно. А згодом написав ще один сценарій, але вона вже нічого не знімала тоді. І добре, бо це не моє – писати сценарії. 

Та й акторство було мені не дуже цікавим. Коли ти працюєш лікарем, то потрібно фільтрувати якісь публічні заходи. Мені здається, якщо б я грав отого старого єврея зі словами: «Весь разорился я, все рыцарям усердно помогая. Никто не платит. Вас хотел просить, не можете ль хоть часть отдать», – думаю що після цього мої лікарські гонорари би впали. (Сміється). Є багато прекрасних акторів, а я можу читати вірші, і я їх читаю в маленьких тусовках. Хоча один раз я навіть напівспівав вірш Олександра Галича у Дніпрі на фестивалі, присвяченому його пам’яті, на якому було десь триста слухачів. 

А коли я був молодим, на той час були два відомі поети в Одесі: українськомовний Борис Нечерда і російськомовний Юрій Михайлик, я вчився в обидвох. Так ось, коли ти приходив на літературну студію до Михайлика, то повинен був прочитати п’ять своїх віршів і всі члени студії голосували, чи тебе приймають. Так от якби я вів літературну студію, то вимагав би, щоб кожен охочий читав п’ять віршів відомих поетів, і обов’язково напам’ять. Тому що це розвиває поетичний смак і підвищує рівень культури. Навіть коли мені було 20 років і я ходив на літературні події, всі читали свої вірші, а я казав: «Мене запросили почитати власні вірші, а я почитаю гарні.» Я й досі люблю декламувати вірші інших. У мене є традиція – 21 березня, на Всесвітній день поезії, я завжди читаю вірші улюблених поетів чи переклади. А завершую читанння зазвичай віршем, яким закінчується роман Набокова «Дар»:

Прощай же, книга! Для видений

отсрочки смертной тоже нет.

С колен поднимется Евгений,

но удаляется поэт.

И все же слух не может сразу

расстаться с музыкой, рассказу

дать замереть… судьба сама

еще звенит, и для ума

внимательного нет границы

там, где поставил точку я:

продленный призрак бытия

синеет за чертой страницы,

как завтрашние облака,

и не кончается строка.

Текст: Ольга Мацо