Подорож Цильки

Подорож Цильки

Цильці, головной героїні роману, було шістнадцять років, коли її відправили до концентраційного табору Аушвіц-Біркенау. Комендант табору відмічає її довге гарне волосся і змушує дівчину відокремитися від решти жінок-ув’язнених.

Після звільнення Цильку звинувачують в пособництві ворогам та відправляють в табір для військовополонених до Сибіру, у Воркуту. «Подорож Цільки» — це продовження бестселера «Татуiровщик з Освенцима» і йому дорікають в поетичній свободі. Усі серйозні історики закидають Гізер Морріс через «гнучке» використання документів та історичних фактів. Але для так званого «масового читача» історична точність не надто важлива — все ж це скоріш художній твір, заснований на документальних свідченнях. Морріс розповідає складну несамовиту історію, яка захоплює, демонструє крутих персонажів і динамічний сюжет.

Гізер Морріс. Подорож Цильки / пер. з англ. Вікторії Калини. — Київ : Книголав, 2020. — 336 с.

РОЗДІЛ 2

ПОТЯГ ЗА НАПРЯМКОМ «ВОРКУТИНСЬКИЙ ВТТ, СИБІР», 160 км на північ від Полярного кола, липень 1945 р.

Підлога критого залізничного вагона застелена соломою, і кожна ув’язнена намагається сісти, відвоювавши собі її шматочок. Старші жінки голосять, немовлята пхикають — даремно Цилька сподівалася, що вже ніколи не почує жіночого лементу. Потяг годинами стоїть на станціях, і спекотний день перетворює душні вагони на пекло. Відро води, залишене в’язням, скоро закінчується, немовлята зривають горла від плачу, а старі жінки врешті-решт вводять себе у транс мовчазним погойдуванням. Цилька вмостилася біля стіни, насолоджуючись маленькими ковтками повітря, що просочуються через крихітні шпарки. Збоку на неї спирається дівчина, грубо тручись спиною об її зігнуті коліна, але Цилька не зважає. Немає сенсу боротися за простір, якого нема.

Коли потяг робить перший ривок, важко потягнувши не зліченну кількість вагонів кудись подалі від Кракова та, як здається, відриваючи невільників від будь-якої надії повернутися додому, Цилька відчуває, що зовні настала ніч. Тоді, сидячи й чекаючи в бараку, вона дозволила собі проблиск надії. Тоді, в тому місці. І як вона могла? Її доля — бути покараною. Можливо, це заслужено. Утім, коли потяг збільшує швидкість, вона клянеться собі, що ніколи, ніколи-преніколи не опиниться знов у місці, схожому на блок № 25.

Мабуть, є інший спосіб залишатися живою, крім постійного споглядання смерті.

Чи довідається вона, що з її друзями, яких примусово вивели з табору? З ними ж усе гаразд? Вона не дозволить собі думати інакше. 

Доки гул потяга заколисує дітей, тишу розриває виття молодої матері, що тримає на руках виснажене немовля. Воно померло.

Цилька розмірковує, з яких причин тут опинилися ці жінки. Вони також єврейки? У тюрмі були люди переважно інших національностей — вона чула це з їхніх розмов. Цікаво, куди їх везуть. Якимсь дивом їй вдається заснути.

Раптова зупинка потяга розкидає пасажирів навсібіч. Люди б’ються одне об одного, скручують кінцівки та зойкають від болю. Цилька збирається докупи, тримаючись за дівчину, яка всю ніч спиралася на неї. 

— Ми тут, — каже хтось. Але де це «тут»?

Цилька чує, як гримлять засуви, але з потяга ніхто не виходить. Двері їхнього вагона відчиняються навідліг, і її знову сліпить яскраве сонце. 

Надворі стоять двоє чоловіків: один передає до простягнутих рук відро води, інший жбурляє кілька куснів хліба і рвучко зачиняє вагон. Жінок знову поглинає присмерк, і вони починають бійку за пайок. Цилька часто це бачила. Вереск посилюється, аж доки старша жінка не встає й мовчки здіймає руки. Навіть у напівтемряві її фігура займає достатньо місця й має владний вигляд. Усі замовкають.

— Ми будемо ділитися! — авторитетно заявляє вона. — Скільки в нас хлібин?

П’ять жінок підводять руки догори, вказуючи на кількість буханок, які можуть розламати.

— Спочатку дайте дітям, а решту поділимо. Якщо котрійсь із вас не дістанеться, вона поїсть наступного разу, згода? 

Жінки починають відламувати від хлібин маленькі шматочки, передаючи їх матерям. Цильці не вистачає. Вона засмучена й не впевнена, що віддавати їжу дітям — найкраща ідея. Якщо їх везуть у таке місце, в якому вона була, то це просто даремно. Вона знає, що це жахливі думки.

Декілька годин потяг стоїть на місці, жінки й діти знову замовкають.

Та раптом тишу розтинає крик дівчини, і доки жінки навколо намагаються її заспокоїти й дізнатися, що трапилося, вона схлипує, простягаючи закривавлену руку. Цилька помічає це в проблисках мерехтливого світла.

— Я помираю.

Найближча до дівчини бранка дивиться на плями крові на її сукні.

— У неї місячні, — каже вона. — Усе з нею гаразд, вона не вмирає.

Проте бідолашна продовжує хлипати. Дівчина, що сидить біля ніг Цильки, одягнена у схожу літню сукню і трохи молодша на вигляд, встає й гукає до тієї, що привернула увагу:

— Як тебе звати?

— Ана, — пхикає дівчина.

— Ано, я Джозі. Ми подбаємо про тебе, — запевняє вона, озираючись навкруг. — Хіба ж не так?

Жінки кивають і бурмочуть на знак згоди.

Одна з полонянок легко обхоплює обличчя дівчини й притягає його до себе.

— У тебе що, ніколи не було місячних? 

Дівчина заперечно хитає головою. Старша жінка притискає її до грудей, гойдає і заспокоює, а Цилька відчуває дивну самотність і сум.

— Ти не вмираєш. Ти стаєш жінкою.

Деякі бранки вже вкорочують подоли своїх суконь, відривають клаптики одягу й передають їх тій, яка дбає про дівчину. 

Потяг рушає, і Джозі, не втримавшись, падає на підлогу. Вона гигикає, і Цилька теж не може стриматися від сміху. Коли дівчата перезираються, Цилька помічає, що Джозі трошки схожа на її подругу Ґіту. У неї теж темні вії та брови й маленький гарний рот.

Багато годин потому, на черговій зупинці, їм знову закидають воду та хліб. Цього разу вагон оглядають уважніше, і молоду жінку змушують віддати солдатам її мертве немовля. Її стримують, бо вона рветься за ним із вагона, але двері зачиняються. Їхній гуркіт змушує її замовчати, а інші жінки, втішаючи, відводять її в куток.

Цилька бачить, як Джозі уважно за всім цим спостерігає, затуляючи рот рукою.

— Джозі, так? — запитує вона дівчину, що тулиться до неї, відколи їх посадили в потяг. Питання лунає польською, бо Цилька чула її від Джозі.

— Так, — дівчина повільно обертається, сідаючи до Цильки обличчям.

— Я Цилька.

Здається, їхнє знайомство заохочує до спілкування інших жінок. Цилька чує, як вони називають свої імена, і невдовзі потяг починає тихо гудіти, мов вулик. Люди визначають знайомі їм мови й потроху міняються місцями, щоб об’єднатися за національностями. Чутно, як розповідають історії. Одну жінку звинуватили у співпраці з нацистами через те, що вона продавала їм у своїй польській пекарні хліб. Іншу заарештували за переклад німецької пропаганди. Ще одну нацисти взяли в полон, а коли її впіймали разом із ними, то засудили за шпигунство. Дивно, але кожна жінка розповідає, як опинилася в цій пастці, чергуючи сльози зі сміхом. Дехто підтверджує, що їх везуть у виправну колонію, але невідомо яку.

Джозі розповідає Цильці, що вона з Кракова і що їй шістнадцять. Цилька теж саме збирається сказати, скільки їй років і де вона народилася, та її сусідка голосно виголошує:

— Я знаю, чому вона тут.

— Дай їй спокій, — наказує міцна старша жінка, яка запропонувала ділити хліб.

— Але я бачила її в шубі посеред зими, доки ми всі замерзали до напівсмерті.

Цилька мовчить, та її горло починає нестерпно пекти. Піднявши голову, дивиться на ту, хто закидає їй звинувачення, однак нападниця не витримує такого пильного погляду. Цилька ніби трохи її впізнає. Чи не була вона також тривалий час у Біркенау? Чи не працювала на тепленькому місці в адміністративній будівлі?

— А ти, та, що хоче її звинуватити, — звертається старша жінка, — чому ж ти тоді в цьому розкішному вагоні їдеш із нами в літню відпустку?

— Я не винна. Я нічого не зробила, — лунає тиха відповідь.

— Жодна з нас нічого не зробила, — упевнено заявляє Джозі, захищаючи свою нову подругу.

Стиснувши щелепи, Цилька відвертається від нападниці, відчуваючи на собі сповнений підтримки погляд Джозі. Ледь помітно їй усміхнувшись, повертається до стіни й заплющує очі, намагаючись заблокувати спогад про Шварцгубера*, який раптово зринає в її голові: старший офіцер Біркенау стоїть у маленькому кабінеті, розстібаючи пасок, а за стіною плачуть жінки.

*Оберштурмфюрер СС, шуцхафтлагерфюрер табору Біркенау та шуцхафтлагерфюрер табору Равенсбрюк. — Тут і далі примітки перекладачки.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *