У грудні видавництво «Меридіан Черновіц» опублікує новий роман Юрія Андруховича «Радіо Ніч». За словами літературного редактора книжки Олександра Бойченка, це «найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір автора. Простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя»

Ідея написати подібну книжку з’явилась давно. «У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції, – розповідає Юрій Андрухович. – Серед іншого, в них було таке питання: «Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?». Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – «Радіо Смуток». На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману «Коханці Юстиції». Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися «Радіо Смуток» і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».

В оформленні обкладинки використано картину Влода Костирка «Перепочинок під час утечі в Єгипет» (2020). На звороті книжки ви знайдете QR-код, за яким отримаєте доступ до музичної програми «Rotsky’s List – Список Ротського». Рекомендовано для нічого слухання.

Анотація:

Як і в«реальній дійсності», ще одна революція зазнала поразки. Можливо, тому, що втратила свого загадкового лідера. Йосип Ротський (не плутати ні з Йосіфом Бродським, ні з Йозефом Ротом), музичний герой барикад, змушений хоч кудись утікати, приміряючи на себе долю багатьох інших Йосипів. Його переслідують, і режимні спецслужби – це лише пів біди. Є ще недоречна любов, з якою не звладати, і банківська таємниця, з якою не впоратися. В’язничний досвід і мимовільно успішний теракт. А також розум і забуття, сміх і темрява, холод і пекло, іронія і щем. Останній сховок, звідки дозволено вести нічний етер. Чи справді останній?…

До 13 грудня триває передпродаж книжки за акційною ціною,  опісля книжку можна придбати на тому ж сайті. 

Юрій Андрухович. «Радіо Ніч», Чернівці: «Меридіан Черновіц», 2020, 456 ст.

Уривок з роману РАДІО НІЧ для Kyiv Daily 

Коли Миромир-Славояр Сервус, утікаючи зі своєї країни від остаточного придушення революції, прибився до Носорогів (тимчасово, думав він, адже попереду чекали Відень, Амстердам і Лондон), то в роздумах, чим би тепер заповнити по-знущальному вільний час еміґранта, почав роззиратися за приміщенням для свого закладу, назву якого вже мав, бо вона, за його словами, йому наснилася. Нам з вами тепер уже відомо, що він казав так: «От я випадково наснив назву. Випадково змайстрував під неї клуб. Для цього треба було випадково підібрати цей підвал. Я підібрав. Точніше, ключі від нього. Ключі підійшли – і все відкрилося».

Що в цих словах правда, а що не зовсім? По-перше, не зовсім правда те, що йому відразу наснилася «Хата морґана»: в дійсності то була «хата-моргальня», а «Хату морґану» він додумав, коли прокинувся. Крім того, варто якнайуважніше поставитися до слова «ключі». Здається, під ними Сервус розумів деякі свої стосунки з двома-трьома особами в міській управі. Саме вони пішли йому назустріч і, незле простимульовані цілою серією заманливих пропозицій, щиро перейнялися проблемами нової еміґрантської громади в їхньому для всіх відкритому місті та з використанням певної благодійної схеми відпустили пропахлий не тільки немитістю підвал Сервусові. 

Куди поділися бездомні, не знає ніхто. Можливо, їх передали у притулок, а можливо, й вивезли на одну з полонин, де існувала велика потреба в пастухах овечого поголів’я. Хоч там як, а міська управа Носорогів дуже дбала про свій приязний постліберальний профіль і завжди знаходила найменш болісний, найм’якший спосіб розв’язання соціальних проблем. Недарма офіційне гасло їхньої територіальної одиниці звучало як «Відкритість і теплота».    

Тим часом «Хата морґана» разюче швидко ремонтувалась та переоблаштовувалась і вже за нецілий місяць перетворилася на таке собі земляцтво з баром, кухнею, танцювально-концертним зальчиком та кількома закритими для сторонніх кімнатами, де збиралися різної шерсті активісти найновішої еміґрантської хвилі. Передусім, звичайно, голосний молодняк з усіх кінців недавно покинутої батьківщини, що їм гостинно відкрита сусідня держава надала не тільки політичний притулок, але і змогу здобувати освіту у своїх університетах. Щотижня їх прибувало: слід було скористатися шансом, поки щелепи режиму не зімкнулись і він випускав. Тож вони ринули незліченними потоками на Захід, передусім цей, найближчий, – а серед них і відверті та справжні вороги режиму, і несправжні його вороги, і зовсім ніякі не вороги його, і навіть його потаємні прихильники, що все одно вирішили, скориставшись такою нагодою, звалити і радісно зануритись у тепліше, впорядкованіше та значно освітленіше життя за бугром. І вони, додам, осідали в тому забугорному житті, в якихось, наприклад, Носорогах – попри те, що в їхніх візіях усе ще маячіли як не Лісабон, то Барселона, завжди вони, чомусь тільки ці два центри притягання. Лісабон, Барселона.

Отаке було це місце, куди Йосип Ротський завітав певного дня наприкінці зими, зійшовши двома сходовими маршами вниз.   

─ Йос, я вас люблю. Ви вже тут як тут, ─ привітав ледь не з порога Сервус. ─ Коли готуємо першу миску зупи?   

─ Хоч і зараз, ─ буркнув Ротський, але додав про всяк випадок: ─ Втім, я не прийшов до вас начвакатися. Покажіть заклад. 

Куди й подівся той знуджено-знеохочений телефонний Сервус! Знов ідеальний, приталений та виголений, знову закутаний у непроникну кількаметрову хмару «Gravity Master», він подібно до Ротського заклав руки в кишені штанів і попровадив до барної стійки. 

─ А де чорнявий охоронець? ─ кинув через плече, напівобертаючись на ходу.

─ Прогулюється в парку при оранжереях. Ми не завжди разом, він істота самостійна, ─ пояснив Йос.

─ Перекажіть мої вітання. ─ Сервус витягнув руку з кишені в бік пляшок. ─ Текіла, бурбон, чистий спирт? Є домашня чача від Зази.

─ Трохи її, ─ кивнув Ротський, і вайлуватий бармен, більше схожий на вибивалу, з розгону набубухав пів гранчака, перший ковток із якого опалив нутрощі білим виноградним вогнем, тож Ротський мимохіть погодився з неминучим у всіх барменів: «Молодець, класний вибір».

О цій порі у клубі майже не ошивалося ніяких відвідувачів. Йос упіймав на собі кілька швидких офіціантських поглядів, переважно дівочих: ти хто такий, ти чого тут. Але за хвилину-дві, коли чача від Зази заграла свою внутрішню зігрівальну пісню, Йосові здалося, що ті погляди насправді сповнені не лише допитливості, а й вологої теплоти, й він ніколи вже не пожалкує про свою появу в цьому місці.

А буде тут, можливо, днювати й ночувати.

Сервус повів підвалом, ніби капітан ледь похитуваним на чачевій хвилі кораблем,  розтинаючи простір і роблячи зупинки навпроти відповідних відсіків та кают: місце збору наглядової ради, далі виконавчий комітет ПВБ (Партії Визволення Батьківщини) разом зі службою внутрішньої безпеки – «з відомих причин: Режимські ж не сплять, а промишляють уже й по закордонах, Йос», далі ще якісь кімнати «для шахістів», більярд, сигарно-покерний салон, чайні церемонії, кімната відпочинку для стриптизерок, масажня, бюро політичного аналізу, комп’ютерна студія, редакція, гримерка, загальна комора, машинне відділення (нині бомбосховище), резервний туалет, а далі, як і обіцяв проводир, «ще одні сходи донизу».

Те, куди вони привели, дійсно справило враження: виявляється, там була рапава, черепашником облицьована стіна, а в ній кована глуха брама, і пролаза Сервус, так само вправно оперуючи якимось іншим, тобто приналежним до інших слюсарних епох, ключем, відчинив її з лунким і довгим доісторичним скреготом. За брамою починався, згідно зі Сервусовим поясненням, «ППП, підземний потенціал приміщення» – велетенська система покинутих коридорів, камер і залів, змурованих полоненими у війні 1770-х років турками. Звідти дихнуло абсолютно чорною пусткою, і Сервус прокричав у неї щось нерозбірливе, аж луна пішла. Відтак додав, що, за його даними, ті коридори тягнуться під Замковою горою до замкових казематів, звідки можливо піднятися ледь не до баронських покоїв, а вже що до комендантських служб, «то це стопудово, Йос».

─ Не одного бідаку-арештанта вони тут проволікли долічерева! Просто до мене у клуб! – Сервус чи то реготнув, чи кахикнув. 

─ А що, катувати на замку в них не складалося? – спитав Ротський.

─ Евеліна Безмовна, дружина Флоріана-Авґуста, двадцять шостого барона Носорожця, була дамою богомільного серця й абсолютного слуху. Нічні волання катованих заважали їй у чуваннях. Тим більше, чоловік вічно пропадав на ловах, ─ пояснив Сервус. 

 Відтак знову щось непристойне прокричав у темноти, ніби прощався із зав’язлою в них потворою,  і, трохи послухавши луну, зі скреготом замкнув браму. 

─ Ну і як вам? ─ запитав Сервус, коли вони повернулися нагору до барної стійки.

─ Жити не вмирати, ─ оцінив Ротський. 

Його гранчак із рештою чачі провів увесь той час в очікуванні. Проте на барменський відрух поповнити вологий запас Ротський заперечно накрив гранчак долонею.

─ Коктейль? ─ скинув угору брови бармен, але Ротський і тут відмовився.

─ З усіх коктейлів йому найкраще вдаються ті, які Молотова, ─ кивнув у бік бармена Сервус. ─ Пам’ятаєте двадцятку на Кур’єрській? Нашу славну двадцяточку? Двадцяту барикаду? Він був за старшого.

Ротський не хотів розчинитися в больовій темі, тому промовчав. Лише подумки відзначив, що тепер ясно, чому на барменовій голові йому – була така мить – забракло балаклави. Далі пішов сніг, повалив клаптями білого неба, жахливо лапатий, головний снігопад тієї зими, центральна подія сезону, липкий до нестями і ще липкіший – від крові: Ротський удвох із кимось іще тягнув тіло третього, з нього вивалювалися кишки, і поки вони волочили його той десяток метрів, щоб укритися за барикадою, біла пухнаста поверхня під тілом насякала широкою кривавою смугою, яка, щойно проявившись, тут-таки починала білішати і зникати в ніщо, лапато маскована снігопадом. 

Найсмішніше, що той з кишками, кажуть, вижив.

Ротському здалося, ніби це речення він мовив уголос.

Сервус відвів погляд убік. Але Ротський усе одно не спитав би його, котрою з барикад він командував. Сказалося натомість інше:  

─  Шелленберґа не купуйте. Або купуйте, якщо хочете. Тільки я на ньому грати не буду.

─ Відмовляєтесь, Йос? ─ занепокоївся Сервус. – Я вас прошу…

Ротський перебив:

─ Нема про що. Я вже придумав.