«Смерть лева Сесіла мала сенс, так сказали в новинах», — роман письменниці, публіцистки та історикині Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс» — про український Донбас, про 1990-ті, 2000-ні та 2014 роки, про мовне питання, про долі людей по різні сторони барикад та про те — хто ж такий лев Сесіл і чи мала його смерть сенс. На початку 90-х в Донецькому пологовому будинку народяться діти, за життя яких відбудуться всі головні зміни в країні. І ще війна, але не тільки війна. Про це «не тільки» і пише Олена Стяжкіна. 

Ось тут можна почитати уривок з роману, тут його замовити. А ось — відповіді Олени Стяжкіної на питання Kyiv Dayli. 

Ви — історик, ваш «хліб» — нонфікшн. Проте, «Смерть Лева Сесіла …» — не першій ваш фікшн. Хто і що впливало на вашу літературну мову?

— Не найлегше для людини питання: «Яка ти»? у  мене повсякчас доповнюється ще одним: «Хто ти?». Назовні воно виходить різними способами. Коли хтось питає: «Як вас титрувати?», мені завжди ніяково. Комплекс самозванки у всій красі. Зрештою, часом від підважується колегами з історичного середовища: декотрі з них, реагуючи на мої наукові книжки або на якісь думки та пропозиції, кажуть: «Ну вона ж письменниця». І я точно не знаю, як це прийняти: чи то є знеціненням наукових підходів й неявним звинуваченням у «казкарстві» чи то  такий собі комплімент щодо стилю письма. Як би там не було, для мене це звучить як вимога позбутися письменства й повернутися у «строгий академічний стиль». З іншого боку, мої колеги з літературного середовища більше знають мене за лекціями та часом дивуються: «Ти пишеш?». З цього «ти пишеш» починається мій «зворотній відлік, бо я чую це як підозру в тому, що дозволяю собі «зайвий» та «неприйнятний» перехід між просторами, які або не перетинаються, або перетинаються у невдалий спосіб. 

Це не найвеселіша ситуація: тривалий час грати із нульової сумою із самою собою. Обирати «або – або» та ще й не шахраювати при цьому. Тривалий час у цих всіх «іграх»  мене заспокоював той факт, що на наших надгробках не пишуть нічого, окрім імені, прізвища та дат прибуття та від’їзду. А відтак нестерпні вибори «або – або» врешті закінчується. А потім я почула Мирослава Мариновича, який  говорить для всієї України, що нульова сума – це не вихід й не обов’язок, що грати із позитивною сумою – набагато плідніше й комфортніше. Тож тепер я вчуся парадигмі «і – і». Не можу сказати, що  виходить швидко та безболісно. Але вже можу сказати, що першу збірку оповідань я завершила тоді ж, коли свою першу наукову статтю. Щоправда, тепер не впевнена, що обидві вони були вартісні. 

Ви довго працювали над «Сесілом»?

— У мене немає точної відповіді. Так, що сісти та писати – рік із перервами. Так, щоб раз у раз повертатися до якихось сюжетів, думати про героїв – значно довше. Історію, з якої починається «Смерть лева Сесіла», я почула ще до війни. Зрештою, багатьом моїм прекрасним читачам вона задалась певним «перебором», плодом над бурхливої авторської фантазії. Але – ні. Бо, мабуть, немає нічого більш ненажерного та більш абсурдного, ніж радянський комуністичний режим та його сучасні кремлівські спадкоємці. Історія із «присвоєнням» немовлятами імені комуністичного лідера трапилась у першій половині 1960. Місто Чистякове в Донецькій області в 1964 році було перейменоване на Торез — на честь французького комуніста Моріса Тореза, який ніби у молодості був шахтарем. У зв’язку з цими подіями до Торезу мала приїхати делегація французьких комуністів. Я не знаю, хто та як вирішив їх здивувати. Ініціатива була ніби з міськкому партії. Не виключено, що десь є протокол засідання з цього приводу… Хай там як, але було вирішено назвати новонародженого немовля на честь Тореза. Але сталося навіть краще, ніж гадалося місцевим очільникам: молода жінка народила двійню – хлопчика та дівчинку. Родина – за певні матеріальні блага – телевізор, килим, щось ще – погодилась назвати хлопця Морісом, а дівчинку Терезою. Їх урочисто пред’явили французькій делегації. Я не знаю,  про що тоді подумали французькі гості. Однак мене ця історія ніяк не відпускала. Вона постійно набирала якихось нових сенсів: не тільки про те, в який спосіб нас називають, а й про те, в який спосіб ми згодом називаємо або не називаємо себе самі. Як Лєна стає Оленою, Галочка – Галуською. Або не стає.

Як для себе ви визначаєте жанр роману?

Чи є у вашого роману референс у світовій літературі або ви взагалі про це не думали, коли писали?

— Не знаю. Точно не думала. Може ні, а може є. Але мені здається, що головним не в моїй, а в наших книжках про війну, є факт їх існування, писання, читання, накопичення. Це корпус. У прямому сенсі – тіло. Тіло, яке увібрало та зберігає словник війни, наголоси й настрої, запах полину та пилу, колір спаленого степу, звуки, характери котів і собак, цибульку, посаджену біля траншей, фарби замінованого моря, останні слова, перші слова, позивні, способи сміятися, описи «братніх бурятів», життя, яким воно було… Все це залишиться на «після нас». Можливо, зараз воно не прочитається, не почується. Як не одразу прочитались світові війни, геноциди, катастрофи. Мабуть, для їх прочитання потрібна дистанція або сили, нова – що приходить зі зміною поколінь чуттєвість. Усі ці тексти – малі й великі романи, есеї, вірші, анекдоти, щоденники, листи й смс-ки – дорогоцінний архів. Йому буде кому дати раду. 

Розкажіть про назву роману.

— У 2015 році ми вже жили в Києві, вулиці якого я вивчала через наявність бомбосховищ та написів «убежище» на стінах будинків. Це завжди було першим, що я бачила, що виходило з такого собі туману й було абсолютно ясним. 2015 рік – Аеропорт, російський обстріл мирного Маріуполя, обстріл мирного Краматорська, вбивство пасажирів автобусу біля Волновахи, розстріляний донецький тролейбус. Смерті, задіяні росіянами заради «картинки» для їхніх ЗМІ й як реалізація принципу «можем повторить». І кожного дня новини – про загибель, про полон, про концтабір в «Ізоляції», про «наступ на Львів», про безкінечне горе.

А наприкінці року мені десь в англомовній пресі трапився список найголовніших подій 2015 року, серед яких була «смерть лева Сесіла», через яку світ побачив численні проблеми диких тварин. Сесіл сплатив за це головою, яка  стала трофеєм, повішеним на стіні в оселі мисливця. 

Україна не стала трофеєм на стіні у 2014,  2015, ані в наступні роки війни. Але наші мертві виявились невидимими для світу. Назва роману й про це також.

Однак жодних претензій до світу. Тут – просто все так, як воно є. Ми наразі часто є невидимими для самих себе. Й щоб було інакше, треба говорити. Говорити з нашими мертвими і з нашими живими. Горювати, принаймні, мати місце для можливості горя. Пам’ятати імена та знайти їх для всіх, щоб позбутися ганьби «братських могил» та «масових поховань» ХХ століття. 

В одній статті про лева Сесіла було написано: «його смерть мала сенс». Фронт, який стоїть на нашому Сході, дає нам можливість думати про сенси, про життя, про страх, про епідемію, про малесеньке й про важливе. Всі наші повільні та швидкі рухи сплачуються там. Чиє має сенс смерть людей у 2015 році? В інші роки війни? Чи хотіли б вони залишитися в нашій пам’яті як невинні жертви? Чи воліли б вважати свою смерть недаремною? Чому вибір «жити» є не менш важливим й іноді не менше важким, ніж вибір «померти»? Що дає нам сили сміятись? Чому ми ніколи не втрачаємо шансу зробити щось не так, а потім забути, хто це зробив, або наполегливо виправляти? 

Зрештою, про невидимість й можливість її виправляти: цього року до 30-ти річчя незалежності України члени та членкині ПЕН-клубу разом із журналом «Reporters» зробили проект про 30 найважливіших подій, що трапилися у кожному з років незалежності. 2015 в цій хронології визначений як рік Кіборгів

Й про почуття часу в ньому.

— ХХ століття не залишило світові жодного шансу на перебування у впевненості в тому, що час йде лінійно, у всіх однакового й немає зворотного відліку. Час застигає, повертається, по-різному вимірюється, вимагає визнання й називання. В ньому й підступні флешбеки, й злочини без терміну давності, й неможливість зголоситися з тим, що час йде і треба жити. 

Мабуть, жодну історію, сімейну, любовну, пригодницьку, що сталася в Україні у тому, а тепер вже і в цьому столітті, не можна розповісти, щоб не вдаритися об минуле. З нього – з його таємниць, які легко було зберігати, оскільки ніхто не хотів їх знати… З минулого, в якому бабуся виявляється полькою тільки після смерті й те, тому що треба заглянути в її паспорт. З «сєвєров», «піонерських зорьок», з неможливості не те, що зрозуміти, хто ти, а просто поставити про це питання. Кожна пересічна історія не може бути розказаною повністю, якщо минуле не розповість свою версію.

Мій текст міг би бути про те, як чужі люди обирають один одного сім’єю. Про підстави того вибору, про примус та позірну добровільність ростити разом з колишніми незнайомцями дітей, змінюватися, мірятися успіхами, зраджувати, закохуватися, бути – всі разом – всиновленими дивакуватим дідом… Зрештою, така історія могла б бути реальною деінде. Але вона трапляється в Донецьку. На сходах пологового будинку ще грає марш будівельників комунізму, який згодом зміниться на марш будівельників капіталізму, але напис «Титанік» вже проступає. Принаймні, він точно видимий для сучасного читача. 

Мої друзі і я часто говоримо про дивне (хоча й звичне тепер) відчуття того, що 2014 ніяк не завершується. Його хронологія із 4-5 березня, 13 березня, 17 та 28 квітня, 26 травня, 5 липня… — вона постійно присутня. Я не пам’ятаю, що робила у березні цього року (й іноді не одразу пригадую, який тепер рік), однак раз у раз проживаю ті березневі, квітневі, травневі… дні. Ми обіцяємо одне одному, що всі «нові роки» відзначимо дома, в українському Донецьку. Наша нова хронологія виглядає так: «пішов восьмий рік війни».

Однак це не означає повного застигання ані для мене, ані для моїх героїв. У нас такий просто інший календар.

Зрештою, флешбеки наздогнали героїв «Сесіла», а тому  відібрали в них лінійну мову. А у мене – можливість лінійної розповіді. Втім, їхній перший розлад із часом був чимось на кшталт соціального жемавю: такого стану, в якому щось звичне здається побаченим вперше. Близька людина, з якою було багато любові й багато радості, раптом виявляється зовсім незнайомою. Сто разів бачені вулиці та будинки – чужими. Й самі вони – люди зі сходів пологового будинку – стають самі для себе головними незнайомцями. 

Про почуття мови в романі — що це — скасування? перехід?

— Це про вибір. Думаю, що це про вибір. Мій текст та мовний (й не тільки мовний) перехід у ньому – це не політична заява, а інтимне, персональне рішення. Я зрозуміла, що не можу писати про війну, яку веде Росія проти нас, російською мовою. Про війну, про прощення, про любов – не виходить. Про абсурд та знецінення – легко, а про те, що видається головним та справжнім – ні. 

Однак було б дуже егоїстично надати всім моїм героям та героїням тільки мій власний мотив. Тим більше, що в кожної/кожного з них був свій. Свій мотив, свій двигун, свій момент переходу. 

Для них українська – не табір, в якому діє державний чи соціальний примус, а вибір, в якому можна бути собою. Коли одна з героїнь горює за своїм загиблим татом, вона промовляє: «Папочка мій, папочка». Від того дня у травні, як пішов мій татусь, я тужу за ним тими самими словами. 

Якби вас запитали: «де батьківщина?»,  що б ви сказали?

— Україна з Кримом, Донеччиною та Луганщиною. Це, якщо сприймати простір та час лінійно та безособово. А якщо дозволити собі знати, що зворотний відлік – важить, що батьківщина промовляє через людей, тоді виходить, що вона для мене – гетьман Сагайдачний, Йоаникiй Ґалятовський Іван Мазепа, Христина Алчевська, Василь Стефаник, Микола Зеров, Дарія Цвек, Євген Сверстюк, а ще воїни та волонтери, лікарі військових шпиталів, киримли, які не віддають та ніколи не віддадуть Крим, мої друзі, які відновлюють прифронтові території, надаючи їм голосу та сили. Вони всі – моя батьківщина. Запорука того, що проєкт «Малоросія» ніколи не був остаточним й ніколи – хто б як того не хотів – не буде вдалим. І в цьому місці – у місці нового-старого запаху Малоросії – у мене не пафос й смуток, а дуже здорова й дуже ресурсна злість.