У вересні театр «Золоті ворота» презентував першу прем’єру сезону  — виставу «Інші» литовської режисерки Андри Каваліускайте про непрості і чутливі речі, з якими ми стикаємося постійно так чи інакше, читаючи новини про насилля, булінг або цькування дітей, підлітків. Соціальний вектор актуалізує ці проблеми на іншому рівні — чесної розмови з глядачем.

Андра Каваліускайте — режисерка і акторка Алітуського театру має досвід спілкування з підлітками і це не перша її вистава на таку тему. Наприклад, її вистава Seen створена з низки історій молодих людей, які страждають на анорексію і булімію. До Андри підлітки самі звертаються або за допомогою, або хочуть розповісти про те, що з ними сталося і як вони це переживають. Саме з таких історій вона написала п’єсу, за якою потім режисерка створила виставу у «Золотих воротах» у жанрі сторітелінг-концерту.  Це і про цькування, насилля, ранню вагітність, непорозуміння у сім’ї, аутизм. 

«Інші» — ті, хто пережив або переживає знущання у родині чи суспільстві. Це про страждання, біль, безвихідь – все, що може призводити до трагічних наслідків. Особливо якщо немає ні до кого звернутися, попросити про допомогу і бути прийнятим цим світом, де шаблоно-інстаграмна реальність витісняє здоровий глузд.  

У виставі немає ніяких пафосних засуджень або моралізаторства. Є декілька історій: герої розповідають про пережите насилля, обезцінення і жорстокість. Історії, що глибоко травмують психіку і впливають на подальше світосприйняття.

Кожен з героїв розказує про життя, у якому він чи вона намагається подолати  біль, що посилюється через байдужість оточуючого світу. Ці історії мають великий емоційний імпульс. Можливо, вони іноді дещо занадто деталізовані, як наприклад, історія про хлопця з аутизмом. У нашому суспільстві досі існує дещо відсторонене і зневажливе ставлення до таких людей, яких в кращому випадку нібито «не помічають». Взагалі будь-яке заштамповане ставлення до людини зароджується у суспільстві має потужну нищівну силу, яку дуже важко подолати — іноді це потребує не одного десятиліття або століття. Але ми живемо у сучасному світі, де відповідальність є формотворчим чинником нашого майбутнього. І кожна дитина має право на захист. Незалежно від географічних кордонів.

Діти і підлітки, які зазнали фізичного чи психологічного насилля, на жаль, переживають свою травму часто наодинці,бо мають страх зазнати ганьби або приниження. Герої вистави говорять про свій біль тихо і голосно, з тремтінням і нервовим сміхом. Вони – інші, але кожен з них – сильна особистість, бо вже змогла про це розказати. І вона чи він,  варті поваги і довіри, щастя і поваги.

Актори: Анастасія Бабій, Артем Пльондер, Дар’я Твердохліб, Богдан Буйлук, Лілія Цвєлікова наповнили театральний простір історіями своїх героїв — вистраждених і нестерпних через біль, образу, непорозуміння, знущання, обезцінення. У виставі немає відповідей — що робити в тій чи іншій ситуації, бо постає питання за питанням. І коли актори взаємодіють з глядачем через питання-відповідь, то це не є загравання з публікою заради інтерактиву. Тому що кожен, хто сидить у залі, має свідому громадянську позицію, а значить — має свій рівень відповідальності у суспільстві, бодай, у певному прошарку. 

Марина Смілянець, яка допомагала Андрі з адаптацією п’єси для української сцени, відзначає сміливість театру: «Часто театри не беруть таке, тому що страшно — чи будуть глядачі купувати квитки на таку жорстку і правдиву історію. У нас досі бояться говорити на такі теми, бо  ще  існує пострадянський синдром».

Також не випадково, що кожен глядач на виставі отримав програмку і контакти профільних установ, організацій, що допомагають підліткам у складних життєвих обставинах. Можливо, комусь вони стануть у нагоді.

Як зазначила директор театру Ксенія Ромашенко на обговоренні вистави після прем’єрного показу, театр має говорит з глядачем про такі теми:  «Питання не в сміливості, а в команді, яка готова до таких тем. Ми розуміємо, що ми живемо в суспільстві, де тут і зараз ми проживаємо життя, і театр — це не місце, де може відбутися якась зміна: ми не можемо у мить когось зцілити або змінити життя. Але театр — інструмент невеликих суспільних перетворень, крок за кроком. І якщо ми будемо брати теми, які нас хвилюють, то ми можемо бути чесними, коли ми говоримо на ці теми. Ми зможемо відверто починати ці розмові і прокладати певний місток. І один з напрямків розвитку театру — це соціальний напрямок. Тому важливо, щоб долучалися люди, яким болить і яких хвилюють ці теми».

 Вистава, що має потужну соціальну складову, не може змінити повністю ситуацію, але можливо, для когось це стане надією вирватися з жахіття або прислухатися до тих, хто потребує нашої допомоги. За даними «Ла Страда в Україні» за перше півріччя 2021 року на Національну гарячу лінію для дітей та молоді надійшло понад 77 тис. дзвінків, з яких майже 16 тис. стосувалися насильства та жорстокого поводження з дітьми, в тому числі сексуального насильства, зокрема в мережі Інтернет. Безпосередньо 1436 консультацій стосувалися сексуального насильства над дітьми, включаючи мережу Інтернет та випадки сексуального булінгу.

«Інші» закликає кожного з нас до людяності і допомоги тим, хто її потребує. Попри обставини, вік, національність, статус. Це про життя, де скрізь зневіру є шанс бути гідним поваги і права на захист. 

Вистава створена в рамках проекту «Золоті ворота» відкриті для світу», за підтримки Українського культурного фонду і Посольства республіки Литва.

Наступний показ вистави — 9, 10 жовтня.

Текст: Ірина Голіздра

ФОТО: Анастасія Монтач

⠀