Був колись (а за мірою історії літератури – не так уже й давно був) популярним жанр «шкільної повісті», шалено популярним в пізньорадянській прозі, але не тільки. Діти дорослішають і переживають відповідні ініціаційні проблеми. Поруч із ними учителі, котрі, повсякчас перебуваючи в середовищі юнацтва, наче інфікуються «хворобою переходу» і живуть так, нібито отримують щороку шанс на нове життя. Два головних героя – учитель і учень. Два світи стикаються – виникає конфлікт – разом шукають компромісу – розходяться кожен за своєю траєкторією. Згодом у більшості літератур та частина, що про підлітків, перейшла в соціальний янґадалт, а частина про учителів – в «університетський роман». Шкільна повість як така припинилася.
«Інклюзія» Ганни Городецької – настільки дистильований зразок цього (під)забутого жанру, що не може не викликати подивування навпіл із ностальгією. Навіть ті впізнавані інтонації шкільної повісті – ближчої до репортажу, ніж до художньої прози – відтворені точно. Авторка «Інклюзії» годно і дещо дотепно дотепно ребутнула непростий жанр.
Яблуневе, провінційне містечко. Рік десь так 2021-й, здається. У вечірній школі викладачкою укрмови, літератури і художньої культури працює Олена Трохимівна. В школі працює уже тридцять років. Почала свій трудовий стаж 1991-го, відразу по закінченню ВНЗ; народивши дитину, перейшла до вечірньої школи, адже тут графік зручніший. Скільки їй років? Ледь-ледь за п’ятдесят, так виходить? Вона заміжня. Має дорослу одружену доньку, яка живе в Скандинавії. Має свою маленьку квартиру, на яку заробила в Німеччині. Сім років поспіль у 1990-х Олена на літо виїздила на заробітки – доглядала дітей в спецінтернатах, мила посуд у ресторанах, прибирала в хатах. Вона сумлінна у всьому і легких шляхів не шукає. Цього року її педагогічна кар’єра має закінчитися: школу, де вона викладає, от-от розформують. Популярність вечірніх шкіл мізерна, класи недоукомплектовані, учителі немотивовані. Учні Олени – це молоді люди, які свого часу не довчилися через ранні вагітності, родинне насилля, наркотики, кримінал; це розумово неповносправні старші підлітки, це педагогічно занедбані діти, юні ромки, спортсмени, котрим нема коли відвідувати денну школу; і чималий кластер відвідувачів вечірньої школи складають біженці з Африки і Ближнього Сходу, які опановують українську мову. В життя кожного учня Олена Трохимівна втручається і покращує його як тільки може і уміє (часто не уміє і не може, але це її не зупиняє).
Олена – дуже щаслива людина насправді (і не тому, що має нагоду часто передивлятися улюблену трилогію Пітера Джексона і перечитувати дорогу серцю «Марусю Чурай»). Вона певна свого призначення – ба навіть: своєї місії – на цій землі. Історія про неї була б страшно нудною, як і всі життєві сюжети про фанатиків, але поруч із нею є люди, котрих вона насильно ощасливлює і пере-виховує. От ці люди і додають персонажу об’єму і глибини. І нудною відтак історію «тітчер» Олени не назвати. В книжці про неї треба уважно читати все навколо цього персонажа, найголовніше тут відбуваються на маргіналіях. (Інклюзія – це не тільки інтеграція до соціального життя, що його потребують учні Олени, але і пряма підказка: кожну історію епізодичних персонажів треба включити без залишку в сюжет головної героїні).
Наприклад, у книжці немало солодощів, от реально багато. Часом їх готує Олена, щоби пригостити колег і учнів, часом ними запихаються жіночки, які тут правлять за негативних персонажів, а Олена натомість утримується від спокуси, буває навіть, що Олена їх краде (як баночку джему в комірці інтернату для дітей із інвалідністю). Солодке тут означає правильні і неправильні рішення, вольові акти чи інертну покору. Деякі печивка і тістечка тут взагалі особливі. Макаруни пече Ліля – учениця Олени, мати-підліток: син поруч на кухні, вона за справою, чоловік десь шастає. Ліля народила в п’ятнадцять від сімнадцятирічного. Ліліни батьки подивилися в якому багні живуть молодята і забрали доньку до себе додому. Забрали, але не прописали. Паспорта нема, прописки нема. Олена береться за справу і вмовляє бабусю Лілі прописати і поселити дівчину в нормальних умовах плюс тепер Ліля може отримувати соціальну допомогу. А дівка тим часом загорілася! Буде, мовляв, вчитися на дизайнера чи архітектора. Замість по-дурному мотивувати ученицю, у якої нема жодних шансів отримати таку професію, Олена дає пораду: займися тістечками. І от вони сидять в класі, Ліля пригощає Олену макарунами і дякує за пораду. Олена їсть і міркує, що тактика «захочеш і будеш» працює лише тоді, коли ти хочеш саме того, ким є. Знай, кобило, де брикати, коротше… Жінки меланхолійно міркують, що макарун зі смаком бабл-гаму особливо цього разу вдався.
«Я не можу допомогти всім дітям Африки». Такою є улюблена примовка Олени. Вона означає: не бери на себе зобов’язання, які не стягнеш. Часом вона має буквально значення: в класі Олени є біженці з Африки. Олена докладає всіх зусиль, щоби научити читати-писати своїх учнів. Але тільки тих, які самі того воліють. Та примовка – омаж заклику до привілейованих білих допомогти голодуючим дітям Африки, він особливо активно лунав у 1980-х, на які припала юність Олени.
Втім, один раз цю репліку говорить не вона. І ми бачимо, у кого Олена поцупила це дуже двозначне (скажіть!) мотто. Заробляла на свою хатку Олена, пуцуючи, зокрема, один затишний німецький будиночок, її там мали за постійну робітницю, навіть допомагали оформити візу. Олена вразила хазяйку тим, що знала про «Візит старої дами» Дюрренматта (жінка, яка розбагатіла і помстилася всім, на кого до того гарувала? – я на місті господині напружилася б). Але більше Олена полюбилася тим, що не просто чистила-мила-готувала-фабрувала добре, але робила те все грюндліх – як слід, себто. Ільда Майстер допомогла Олені з останнім грошовим внеском за квартиру. Саме вона – німкеня з вищого прошарку середнього класу, лікарка з багатої родини – перед прощанням з українською гастарбайтеркою, котрій допомагає реалізувати мрію, повідомляє сумно, що «не може допомогти всім дітям Африки». А дурнувата фраза між тим та стає глибшою і знаковіщою.
Милосердя, розумієте, треба заслужити. Благодать розповсюджується тільки на достойних. Благочинність вибіркова. Допоможуть не всім – навіть серед справді нужденних і справді достойних. Такий закон і порядок, такий тут грюндліх.
Жорстка життєва стратегія. Ільда – лікарка-анестезіолог, її праця полягає в тому, щоби зробити так, аби живе тіло не чинило спротив, коли його будуть різати. Олена тридцять років працює в українській дев’ятирічній школі. Чого ви від них хотіли?
Ганна Городецька дебютувала з романом «Інклюзія», Ганна Городецька уже настільки вправна автора, що її голосу тут просто не чутно, тут говорить п’ятдесят плюс провінційна учителька мови і літератури – цинічна до самої кости. І спробуйте їй не повірити!
У Олени дуже (не)специфічне світосприйняття – вона, якби то точніше сказати, лукістка. Те, що вона бачить тут же стає тим, що вона думає і як вона думає. Скажімо, про себе вона першим же чином скаже – струнка і красива, і повторить: красива і струнка, і ще раз: струнка і красива. Вона заміжня, вона зраджує чоловікові, вона має дорослу доньку, яку влаштувала учитися в північно європейській країні, бо завжди про те мріяла (Олена мріяла, а не донька), вона говорить чотирма мовами, вона має тридцять років педагогічного стажу, вона довго працювала в Німеччині, вона зрештою знає, хто такий Дюрренматт і дуже цим пишається… Все це нецікаво, це всього лише якийсь там життєвий досвід, бо найголовніше ж – струнка і красива.
Директорка шкоди – товстезна, важить під сто тридцять. Француз-залицяльник має довгий м’ясистий ніс. Студенти з Конго чорні аж блищать. Тетяна носить сіні тіні, Глорія – пірсинґ, а Лілія – запрані джинси. Дівчатка з Сомалі охайненько запнуті хустинами. Учень Вася має маленькі чорненькі глибоко посаджені очі на круглому обличчі. Все, що їй треба знати про людей (і про себе) вона бачить з першого погляду і вдруге приглядатися не збирається.
Текст «Інклюзії» відтак дуже візуальний, але повністю позбавлений запахів-дотиків-звуків. Наче на поганому папері простим олівцем нашкрябаний: сірим по сірому. (Добра новина в тому, що – так мені здається, і навряд я в цьому помиляюся – таке в романі і з романом зроблено спеціально). Олена в цьому світі – непогрішима. Якщо все визначає лише те, що ти бачиш, то кут твого зору – ясна річ, мірило всіх речей.
Історія з Жаном, до прикладу. Вона страх яка кумедна, комедійна навіть, найсмішніша в книжці (в якій веселого таки катма). В переказі Олени звучить патетично і пафосно, але насправді то чистий ситком. Жіночка працює клінеркою в Німеччині. У моллі з нею знайомиться француз (той, що носатий) і запрошує на побачення. Після кількох зустрічей він стає наполегливим: телефонує по чотири рази на день до квартири господарів і закликає поїхати разом на вихідні. Не ділиться курткою, коли Олена не дає йому знати, що замерла. Сам не розуміє, що треба купити поїсти жінці, коли вона не просить про це. Везе її в Париж на екскурсію, орендує готель. Дорогою вона міркує, що треба вийти за нього, коли попросить. На рік, не більше. Дома, правда, є чоловік, який виховує їхню дитину сам, але там – якийсь учитель, а тут – цілий француз. Ще й з носом. Доньку Оленчину у Францію забере, зробить їй громадянство, а потім із тим Жаном Олена розлучиться. Задираються на Ейфелеву вежу і там чоловік дарує їй каблуку і кличе заміж. Вона відмовляє, бо їй не подобається, як він те сказав. Без душі якось освідчився. Він же її просто використовує! А каблучку вона потім віднесла в ломбард і там сказали: підробка, вибачте… Всю цю історію нам розказує зразок моральної чистоти Олена. Вона розказує цю історію дуже серйозно. Це історія про підступного французика, котрий намірився завести з праведного шляху жінку, свідомої своєї місії. Ну смішно ж.
Так зроблені всі епізоди «Інклюзії»: як тільки Трохимівна починає черговий моральний урок, нам тут же даються знати, хто натисне на кнопку дзвінка на тому уроці. Радикальний незбіг стилю твору і предмету рефлексії – завжди дуже сильний хід, тут він працює. Це не твір про праведницю, на яких тримаються міста. Це історія звичайно жіночки, який треба відчувати себе праведницею, щоби просто жити щодня в безнадії вечірньої школи. Учні Олени малюють склом: наносять на шматки скла фарбу, притискають до аркушу, дивляться, на що та пляма схожа і домальовують дрібні деталі. Власне, це «техніка» всіх вчинків Олени: вона притискає скло, плямує поверхню і домальовує бажання і прагнення тих, хто їй під руку попалися.
Виховання – то завжди взаємо-дія. Люди, які живуть високою ідеєю, люди з принципами обов’язково зроблять тебе щасливим – хочеш ти того чи ні. Шукай тепер, чим їм за це віддячити. Добре, як печивом візьмуть. І насправді тривожно, дуже тривожно: Олена – єдина людина в житті своїх учнів, яка їм насправді допомагає і якій не байдуже щодо цих покручених молодих життів.
А вечірню школу таки закрили.
«Сніданок минув спокійно. Удома Олена не їла такого хрумкого білого хліба і схожого на желе варення (до цукру і фруктового пюре треба додати пектин і варити п’ять хвилин після закипання). Пройдуть роки, у трикімнатній квартирі Олени, у комірчині на полицях стоятиме п’ятдесят банок такого джему. Відкриваючи чергову банку, вона згадуватиме, як скуштувала його вперше. Як знайшла на кухні лісового будинку банку абрикосового джему, не втрималася і з’їла весь. Як запхала порожню банку на дно смітника, притрусила зверху картопляними шкірками. Як зіщулилася, почувши незадоволене бурмотіння працівниці, яка марно шукала джем, що мав бути ось тут, у шафці»
Текст: Ганна Улюра
Ганна Городецька. Інклюзія. Київ: Темпора, 2022. 144 с
