«Абрикоси зацвітають уночі»

«Абрикоси зацвітають уночі»

Високо в небі над Донбасом літав безпілотник, а потім він зустрів хлопчика Устима і його собаку Жменьку. Життя поблизу окупованих територій, де живе хлопчик, — незвичне, але й там можна зустріти справжнього друга, побачити світ іншими очима і знати, що на твоїй вулиці неодмінно цвістимуть абрикоси.

Книга про хлопчика Устима, що разом з родиною проживає  у містечку неподалік від окупованого Донецька та лінії фронту. Він вчиться жити у новій реальності: з замінованими полями поряд з домом, рідними, що полишили свій дім, та вибухами, що час від часу змушують усіх ховатись до підвалів. Але поряд з ним його батьки та  вірні друзі – собака Жменька та безпілотник Ел, що літає над українським Донбасом, знайомиться з військовими та має велику мрію.

У цій книжці багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і безпілотників, які досі літають й охороняють українські землі, а ще — мріють. Тому, коли закінчиться війна…

Оля Русіна «Абрикоси зацвітають уночі», вийшла електронна книга, замовити тут.

УРИВОК

Устим лежав у садку і дивився на абрикосове дерево, а дерево дивилося на нього.

Він намагався зрозуміти, чи воно не хворе. Абрикос був на вигляд такий, як звично. Чи думав він те ж саме про Устима — хтозна. 

Абрикоси цієї весни ніяк не хотіли зацвітати. Вони струсили з себе сніг; потім, за якийсь час, випустили листя. І завмерли. Минулого року, коли війна тільки почалася, все ще було як звично. Але за рік усе змінилося.

Устим уже скучив за абрикосами, хоча вони з батьками тільки недавно доїли останній слоїк із варенням. Тоді Устим так переїв, що йому здавалося — він не захоче абрикосів ще цілу вічність. Але ось і маєш — минуло кілька тижнів, він сидить під деревом і переживає, що воно не цвіте!

Якщо на абрикосових деревах так і не з’являться весняні квіти, то чи настане потім літо?

Устимові хотілося, щоб усе було як раніше. Коли навесні по всьому містечку зацвітають дерева, влітку можна збирати плоди, а з приходом осені переспілі фрукти починають падати всім на голови.

Уночі йому наснилося місто, у яке влучила бомба. Вона нічого не зруйнувала і нікого не вбила, але зупинила час. Місто завмерло на самому початку весни: сніг не встиг до кінця дотанути, дерева — зазеленіти, люди перестали дорослішати й старішати — кожному було стільки років, скільки він чи вона мали, коли у місто прилетіла бомба. Усі чекали, коли час рушить знову.

А наступного дня, сидячи під абрикосовим деревом, Устим побачив Ела.

— Де ти був?! Я вже думав, ти більше ніколи не повернешся!

— Я бачив військових, будинки в землі і терикони.

— Добре тобі, — зітхнув Устим. — Мене самого майже нікуди вже не пускають, мама каже, що небезпечно. Усе на світі небезпечно! Навіть піти на річку. І Жменька тепер мусить сидіти у дворі. Знаєш, якось я думав, чи проміняв би пальці на крила…

— І що вирішив?

— Ще не знаю. Слухай, а там, де ти був… Ти не бачив, чи десь уже цвітуть абрикоси?

Ел замислився. 

— Мабуть, ні. 

— І в нас не хочуть цвісти, — поскаржився Устим. — А вже давно час…

Ел задумливо побуркотів електронним животом: «Гм-гм».

— Просто зараз усе так… ховається.

— Куди ховається?

— Ну, робиться таким, щоб його важче помітити. Я чув, як так говорили люди. Мені ці слова сподобались, тому я відклав їх серед своїх гігабайтів і тепер можу повторити тобі. Гм… життя в усіх зараз трохи змінилось. Не лише в людей, а й у рослин, дерев… тварин теж. Ліхтарі загоряються пізніше. Птахи співають тихіше, але до мене, наприклад, підлітають ближче, щоби я їх чув. Дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться. Побачиш, ці теж зацвітуть.

— Сподіваюся, — зітхнув Устим. — Знаєш, абрикоси дуже смачні, шкода, що ти не можеш їх спробувати.

— Ні, таке я пробувати не хочу. З них іще й тече сік, бє, а в мене чутливі електронні схеми… Але якщо ти мені опишеш, як вони смакують, я відкладу твою розповідь у своїй цифровій пам’яті, і це буде майже те ж саме.

— О, — замислився Устим, — ну, уяви, що ти… що ти…

Ел терпляче чекав. 

— Уяви, що ти відкусив шматочок сонця.

— Я постараюся пристосувати свої знання про сонце до того, щоби це уявити, — серйозно пообіцяв безпілотник. 

Устим схопився на рівні ноги.

— Давай я проведу тобі екскурсію, раз уже не можу нікуди звідси вийти. Отут у нас помідори… Якщо у твоїх гігабайтах їх не було, то запам’ятай собі, які вони на вигляд.

З-за рогу вибігла Жменька і загавкала на Ела. Він спустився нижче, щоб вона могла обнюхати його живіт. 

— Це яблуня. Сюди я залазив, ще як мав шість років. А на абрикосове дерево — тільки на восьмий день народження. Там є така гілка для сидіння… просто на одному рівні з дахом. Я заліз туди першого ранку, коли мені виповнилося вісім, уявляєш?

Устим зиркнув на Ела знизу догори.

— Ні, ти не уявляєш, мабуть, — зітхнув він. — А куди найвище ти можеш піднятися?

— Гм-гм, — замислився Ел. — Можу на таку висоту, з якої ти будеш унизу як пушинка.

Устим пригадав їхню першу зустріч.

— Ти й сам тоді як пушинка! О, диви, отут у нас вітальня, за цим вікном.

Вони підійшли ближче до будинку, й Устим побачив маму, яка щось набирала на комп’ютері.

— А чому у вас на вікнах скотч?

— Це щоб вони не тріскались, коли стріляють. 

Ел на мить завис у повітрі. Вікна будинку були хрест-навхрест заклеєні коричневим скотчем, але в його гігабайтах раптом сяйнув спогад: схожий скотч, тільки жовтий, намотували собі на рукава військові, яких він десь бачив. 

— А осьо моє улюблене місце, — продовжував Устим.

У дальньому кутку садка стояла гойдалка, яку тато колись для нього змайстрував. Жменька підбігла і стала на неї передніми лапами. 

— Колись ти теж виростеш і зможеш сама на неї залізати… — Устим підійшов до паркану і посмикав дикий виноград, який обхопив метал чіпкими пальцями. — Мама каже, що він кислий і їсти його не можна, та я все одно їм. Але він з’явиться аж восени. Гей, чого ти?

Ел повільно крутився навколо своєї осі. Перед ним миготіли Устим, Жменька, шматок вулиці, що визирав з-за паркану, ріг будинку та заклеєне скотчем вікно, абрикосове дерево і знову Устим.

— Намагаюся пригадати…

— Що?

— Інших людей.

— Тут навколо суцільні інші люди, — розвів руками Устим.

Спогади вислизнули від Ела остаточно і зникли десь серед хмар. Він сумовито опустився на траву.

— Я часто думаю, звідки я взявся.

Устим присів поруч.

— Тебе змайстрували якісь люди, гадаю.

— Так, але звідки я взявся тут? Чому я літаю? Хто мене запустив? Єдине, що я пам’ятаю, — це руки з татуюванням.

Устим дивився на Ела, не кліпаючи.

— Самі лише руки? Ти навіть не пам’ятаєш, хто це був?

— Зовсім ні. Я навіть не пригадую, чи він щось говорив… чи було щось написано на його формі… чи чіпляв він на себе жовтий скотч.

— Скотч? Навіщо? Його тільки на вікна клеять.

— Це якийсь розпізнавальний знак, здається. Але я не пригадую. Нічого не пам’ятаю. Я вже давненько загубився і досі майже нічого не згадав.

— Але в тебе є я! І Жменька. Ти ж її врятував, між іншим. Може, якби ти не загубився, ми б не зустрілись!

Тут Елові важко було не погодитися. Може, й справді з його безвихідної ситуації є якась користь.

— Але якщо раптом побачиш чоловіка з таким татуюванням… на долоні, ззовні, між двома пальцями таку маленьку птаху — скажи, що я його шукаю, гаразд?

— Звісно, — погодився Устим. Він подумки пообіцяв собі якнайуважніше дивитися всім на руки, коли мама знову дозволить йому гуляти на вулиці. У їхньому дворі люди з татуюваннями точно не ходили.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.