Розмова поета Андрія Хаєцького та письменниці Марії Галіної про фестиваль Порт, Одесу, вірші, сонце та Бессарабію

Андрій Хаєцький народився у місті Одеса. Поет, член Українського ПЕН, програмний директор літературного фестивалю PORT. Автор поетичних збірок «Три крапки» (2016 рік) та «Дещо» (2024 рік).

МГ. TurboScribe нам швиденько розшифрує все, що ми тут наговоримо, то ми можемо собі спокійно розмовляти скільки завгодно. Спочатку, звісно, про Порт, який в нас вже вдруге.  І перше, що, мабуть, всі питають, це як взагалі прийшла ідея організувати такий фестиваль, тому що він був, як на мене, конче потрібен саме для півдня України.

АХ. Це була ініціатива кількох людей, які роками працювали у своїх сферах і робили важливі речі для культурного життя регіону. У якийсь момент ми зрозуміли, що Одесі потрібен майданчик, який дозволив би їй виразніше заявити про себе в загальноукраїнському літературному контексті. Не через окремі події чи разові проєкти, а через щось системне, що могло б розвиватися й працювати на перспективу.

МГ.  А ми можемо назвати цих людей? Чи це якась така тайна?

АХ. Безумовно. Ініціаторами першого фестивалю та самої ідеї були Наталія Мажарова (очільниця ГО «Вишиванковий фестиваль»), Марина Гончаренко (очільниця America House Odesa), Сергій Лукачко («Моє місто») та Ігор Філіпов (на той момент редактор «Море людей»). Згодом до мене звернулися із пропозицією долучитися і стати програмним директором. 

Коли ми почали обговорювати цю ідею, то дійшли висновку, що потрібно говорити про весь Південь. Адже значна його частина зараз перебуває під окупацією. І коли, як не зараз, говорити про ці території, а також про ті, що постійно перебувають під загрозою обстрілів та інших небезпек? Тому цілком логічно, що до Півдня долучилося й Приазов’я, яке також є частиною півдня України.

Передусім ішлося про те, щоб Південь став помітнішим у загальноукраїнському культурному просторі. Адже подібних ініціатив майже не було, а ті, що виникали, з часом переїжджали з Одеси або припинили свою діяльність.

МГ. Як на вас загалом літературна ситуація в Одесі? Бо саме на фестивалі ми побачили щось трохи інше, ніж типова одеська проза і типова одеська поезія. Це сфера й моїх інтересів, бо всі ми знаємо,  що Одеса  –  це місто літератури. Але ось я зараз роблю огляд книжок для Інтенту, як ви знаєте, і це саме книжок Одеси та регіону. І, коли я почала це робити, я вважала, що яскравих книжок одеських авторів буде багато. Звісно, щось виходить. В нас потужна краєзнавча література, наприклад. Але таких літературних явищ, які були би цікаві всій країні, не тільки в межах Одеси, їх як на мене,  дуже мало.

АХ. Їх справді дуже мало, і проблема, на мою думку, полягає в тому, що авторам непросто виходити за межі звичного середовища, вони ніби соромляться себе показати. Важко наважитися показати свій текст ширшому колу читачів, ніж те, до якого ти звик у власній спільноті. Тут є два аспекти. З одного боку, непросто зважитися заявити про себе назовні, адже на цьому шляху можуть бути відмови й перешкоди, які ускладнюють вихід за межі Одеси та Півдня. З іншого — сам Південь не перебуває в центрі уваги загальноукраїнського літературного процесу.

Звісно, є автори й авторки родом із Півдня, зокрема з Одеси, які багато років тому переїхали в інші регіони. Вони живуть в іншому середовищі й пишуть книжки, не пов’язані безпосередньо з південною тематикою. І тут важливо те, чи сам автор або авторка відчуває цей зв’язок із регіоном і чи хоче його підкреслювати.

Мені здається, саме поєднання цих двох чинників — браку уваги до південних авторів і складнощів, із якими вони стикаються, намагаючись вийти на ширшу аудиторію, — і призвело до нинішньої ситуації. Видимих у загальноукраїнському контексті книжок справді небагато.

І тут для мене важливий ще один момент: я хотів би, щоб ми говорили про книжки як про певний результат літературної роботи, щось завершене, що може вийти за межі авторського кола й знайти свого читача. На мій погляд, не завжди достатньо просто заявляти про себе як про автора чи авторку — хочеться, щоб за цим стояв конкретний текст, який набув матеріальної форми й залишиться після тебе. Можливо, я помиляюся і з часом зміню свою думку, але зараз мені здається важливим залишати після себе щось предметне.

МГ. Ось тоді спитаємо так, в Одесі є якесь видавництво, яке презентує авторів не тільки всередині Одеси,  а назовні, для всій України? Ми ж знаємо, що всюди є що презентувати, є  Чернівці, Вінниця, Львів само собою. Що в Одесі в нас? 

АХ. Я не знаю такого видавництва, яке системно працювало б із місцевими авторами й допомагало їм виходити на загальноукраїнський рівень. Звісно, в Одесі є друкарні та видавничі організації. Наприклад, моя перша збірка вийшла в комунальному підприємстві «Одеська міська друкарня». Якби не друзі, які тоді мені про нього розповіли, я, мабуть, і не знав би про його існування. Там можуть якісно виконати замовлення — зверстати книжку, підготувати її до друку й надрукувати. Але це дещо інша функція, ніж та, яку виконує видавництво, що працює з авторами та просуває їхні книжки.

Буквально сьогодні мені написав Роман Бондарчук, відомий український режисер. Його батьки написали книжку про Одесу 1960-х років, і він запитав, чи є в Одесі видавництво, до якого можна звернутися, і як узагалі відбувається цей процес. Я весь день про це думав і вкотре засмутився, що в Одесі немає видавництва, яке могло б узяти на себе не лише виготовлення книжки, а й повноцінну роботу з нею та її просування за межами міста. І це, на мою думку, одна з проблем, які нам ще належить колись розв’язати.

МГ. Тобто такого, яке могло би презентувати себе як  бренд, щоб вийти на книжковий ринок, щоб книжки цього видавництва були в книгарнях в Україні, такого в нас немає… Це ж жахлива ситуація. Одеса – це місто літератури ЮНЕСКО, але, на відміну від Львова, де все гаразд з фестивалями і видавництвами, яке теж місто літератури ЮНЕСКО, наших авторів мало хто знає за межами Одеси. І тоді таке питання, а що є для нас  фестиваль «Порт», саме у цьому сенсі? Ми показуємо себе для авторів, які приїхали з інших міст, чи ми показуємо собі авторів, які приїхали нам? Що це таке? 

АХ. Ми намагаємося врівноважити цю історію про те, хто кого представляє. Цього року ми з колежанкою з програмового відділу Юлею Разінковою, створюючи програму, намагалися планувати події так, щоб у них взаємодіяли місцеві й запрошені учасники та модератори. 

На мій погляд, в Одесі вже було чимало культурних подій за участі авторів з інших міст. Іноді могло складатися враження, що головна мета таких заходів — познайомити одеситів які трошки побоюються, соромляться себе показувати, із літературним життям поза межами міста. Хоча в самій Одесі теж є що показати. Нам важливо знайти баланс і будувати діалог, у якому місцеві автори не лише знайомляться з колегами з інших регіонів, а й самі стають повноцінними учасниками загальноукраїнського літературного процесу.

МГ. Але ж  вони не соромляться себе показувати.  То чому ви вважаєте, що одесити соромляться? 

АХ. Мабуть, я не зовсім точно висловився. Радше йдеться про певну настороженість: а  як тебе сприймуть за межами звичного середовища. Можливо, це пов’язано з певною замкненістю, яка історично склалася в культурному середовищі міста. Мені здається, обидва фестивалі PORT, які вже відбулися, певною мірою допомагають розімкнути цей простір, створити більше можливостей для знайомства й діалогу.

МГ. А чому саме цей простір закритий?  Я не раз казала, в Україні, як на мене, провінції немає. Слово «провінція» взагалі не притаманне взагалі української культурної структурі. Це ризома. Чому саме Одеса має соромитися того, що вона Одеса? Ну є такий погляд, що ми тут смішні трішки.

АХ. Мені здається, на Одесу навішано чимало ярликів, частина з яких уже застаріла, а частина ніколи й не відповідала дійсності. Тому автори й авторки, які намагаються виходити зі своїми текстами на ширшу аудиторію, іноді можуть побоюватися, що їх сприйматимуть крізь ці стереотипи. Наприклад, Одесу часто асоціюють передусім із російськомовністю та імперським наративом. Звісно, ці явища є частиною нашої історії, але вони не вичерпують усього, чим є місто та його культура. Нам є про що говорити, окрім звичних уявлень про Одесу, і мені хотілося б, щоб ця різноманітність ставала помітнішою.

МГ. Ось дивіться, я повертаюся знов до Meridian Czernowitz , до Віделка Фесту,  мабуть, тому що це дуже типова ситуація ставлення до нас. Ось вони приїжджають, привозять до нас авторів, класних авторів, автори виступають, клас, повний зал. Потім вони кажуть, а зараз ми вам покажемо одеських авторів. І виходить програма, маленька така, ізольована фактично від інших програм, такий собі гала-концерт, окремо зібраних одеських авторів. Тобто одеські поети не приймають участь на рівних серед тих, хто виступає, в загальній програмі, а це такий маленький загінчик. Але ж це роблять самі одесити. Самі одесити погоджуються на такий формат. Ви не пам’ятали такого? 

АХ. Пам’ятаю. І мені здається, тут важливо не шукати винних, а думати, як ми можемо змінювати цю ситуацію в межах власних можливостей. Я не хочу й не буду сварити колег із культурного сектору — ми всі робимо спільну справу й намагаємося розвивати культурне життя міста та країни. Той самий Meridian Czernowitz робить надзвичайно важливу роботу, зокрема розширюючи свою присутність у містах Півдня.

Водночас мені здається важливим, щоб місцеві автори були не просто окремо представлені в межах великих фестивалів, а органічно вписувалися в їхню загальну програму. Щоб їхні тексти й думки були частиною спільної розмови, а не окремою темою, винесеною за дужки.

Для мене це було принципово й під час формування цьогорічної програми PORT. Наприклад, важливо було представити Євгенію Генову як авторку в одній дискусії поруч із Володимиром Єрмоленком, Катериною Калитко й Алімом Алієвим. 

Мабуть, у мені самому досі живе відчуття меншовартості, і я не впевнений, що воно зникне повністю найближчим часом. У своєму минулорічному есеї «Узбережжя свободи» я писав про стереотипний образ Одеси як портового курортного міста з напівп’яними матросами й рибалками, соньками на Привозі та торгівлею рибою. Звісно, певні риси цього образу мають під собою реальне підґрунтя, але проблема виникає тоді, коли ним намагаються вичерпати все місто. І, можливо, саме через це іноді з’являється побоювання, що тебе сприйматимуть не через твої тексти чи ідеї, а крізь уже готовий стереотип. Мені хотілося б, щоб у нас було більше можливостей показувати Одесу в усій її складності й різноманітті.

МГ. А чому, наприклад, саме ви маєте собі відчувати меншовартим? Хтось з поетів в Вінниці або в Чернівцях, або я не знаю де ще, себе ж не відчуває меншовартим. Чому одесити мають так себе відчувати? Чому? Насправді великий порт, класне місто, строкате, з багатою історією, з історією, яка сходить, аж до грецьких колоній. Традиції, степ, козаки, греки, турки, євреї. Чому меншовартість? Багата земля, історична, багата традиціями, різними традиціями. Чому меншовартість? Чому? Мені це дуже цікаво, я все якось намагаюся теж щось зробити з цім ставленням, ось звідки це все? Що це таке? Ми ж все маємо. Степ, море…

АХ. Це ярлики, які на нас навішали, і не всі можуть від них позбутися. Ще років сім тому, коли ти кудись приїжджав і казав, що ти з Одеси, у відповідь міг почути сміх або щось на кшталт: «О, у вас така хороша українська!» Це один зі стереотипів, із якими нам доводилося стикатися. І тут, звісно, відіграє роль образ Одеси як міста гумору: він теж певною мірою визначає те, як нас сприймають.

МГ. Ну слухайте, в нас, в сенсі, в українській культурі, є, наприклад Володимир Рафєєнко. Є Ія Ківа. І ще кілька дуже яскравих, знакових авторів, які первинно були російськомовні, потім перейшли на українську.  І всі радіють, ніхто не цькує, всі кажуть, о, як класно. Чому одесит має собі відчувати гірше за донецьких або луганських? Чому? Це дивні якісь комплекси, вибачте.

АХ. Але ж вони існують. Можливо, ми й самі певною мірою його відтворюємо, засвоюємо ці уявлення про себе. Принаймні мені здається, що тут є і внутрішній бік проблеми.

МГ. І хто винен? Виходить, ми самі? Мабуть, якби хтось написав щось помітне… Щось неабияке, чого ніхто ще не робив… То такий одесит спромігся би ото зламати. А ми все про тьотю Соню…

АХ. Є, наприклад, «Танжер» Івана Козленка. Мабуть, Іван Козленко був одним із перших, хто голосно заговорив про цю проблему й назвав речі своїми іменами. Особливо якщо згадати початок 2000-х, коли писався «Танжер»: у романі порушено питання, чому українськомовна культура в Одесі опинилася саме в такому становищі. Я взагалі намагаюся уникати поділу на «одеську» й «українську» літератури, але історично так складалося, що одеській літературі доводилося наново входити в український культурний контекст, повертатися до нього. Іван, зокрема, показує, наскільки сильним був російський вплив наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років.

І я досі не можу зрозуміти, у чому тут справа. Після двох фестивалів PORT я не можу сказати, що знайшов відповідь. Наприклад, торік у межах фестивалю ми спільно з «LitOsvita» провели майстер-класи з написання есеїв. Це були два невеликі інтенсиви — по кілька годин кожен. Ми обмежили кількість учасників приблизно 25 людьми, і набір був повний. Для нас це було своєрідне промацування ґрунту: хотілося зрозуміти, чи є люди, які пишуть, чи є серед них ті, кому потрібен такий простір і підтримка.

Після цих двох днів ми запропонували учасникам надіслати нам свої есеї. У результаті отримали чотири тексти. І навіть цей досвід не допоміг мені зрозуміти, у чому саме проблема. Чи бракує людям упевненості, підтримки, можливостей для розвитку? Чи річ у чомусь іншому? Поки що я не маю однозначної відповіді.

МГ. Дивіться, тут America House нещодавно проводив освітницько-письменницьку програму, потужну, ментори працювали з молодими людьми, ну переважно, звісно, з дівчатами, як завжди бувало. І виявилося, що таки в нас є дуже хороша, сучасна українська, одеська проза, саме проза. І проза, як на мене, класна, бо кожна авторка, кожний автор ставили свою, власне, задачу, художню задачу, якось її вирішували, причому суто індивідуально. І в них  взагалі ніякого комплексу меншовартості не було. Те, що вони  робили, була література Півдня, це була література, яка експлуатує ідею, дух Півдня свідомо, і це було класно. Тобто, може, це просто справа в генерації? 

АХ. Думаю, ми зараз говоримо про певний розрив між поколіннями. Для людей мого віку, яким близько сорока, відчуття меншовартості ще може бути доволі характерним. Я, наприклад, відкрито про це говорю й намагаюся з цим боротися — робити все, що від мене залежить. І знаю, що серед моїх ровесників є люди, які так само відчувають цю проблему й говорять про неї.

Але якщо подивитися на молодших — наприклад, на студентів і студенток філологічного факультету, — то там уже з’являються люди, які пишуть цікаві тексти й не бояться працювати зі своїм досвідом, із місцем, у якому живуть. Скажімо, цього року в Ганни Дичок, випускниці філфаку, вийшов дебютний детектив. Вона сама не з Півдня, але навчалася тут і, наскільки я знаю, зараз тут живе.

Тому, можливо, справа справді в поколіннях. У тому, як людина почувається тут і тепер, наскільки вільною вона себе відчуває, чи може сприймати цю територію як своє місце, де їй не потрібно виправдовувати своє походження або доводити право бути собою. Бо ще років десять-п’ятнадцять тому людина з певними поглядами могла не завжди відчувати себе тут на своєму місці. Мені здається, зараз ситуація поступово змінюється.

МГ. Тобто, коли в вас був девіз  першого фестивалю –  «узбережжя свободи», це було саме про те? 

АХ. Власне, про це я й говорю. Відчуття меншовартості в нас досі дається взнаки, але, мені здається, воно поступово відступає, висушується сонцем. Минає час, змінюється книжкове середовище, розвивається літературний процес, з’являються нові голоси, здатні представляти Південь і говорити про нього з власної перспективи.

Пам’ятаю, як минулого року, коли ми вже сформували програму й провели фестиваль, команда дуже раділа: усе вдалося, нас звідусіль хвалили. А я дивився на це й думав: «Боже, а чого ж ми всі так радіємо? А що робитимемо наступного року?» Мені здавалося, що ми вже зібрали всіх, кого могли, і далі просто не буде з кого і з чого формувати програму.

Проте цього року нам вдалося запросити до авторів і авторок, про яких раніше ми не знали.

Наприклад, ми говорили про книжку, якої ще немає у фізичному вигляді, але яка вже написана. Це родинна сага про життя в бессарабському селі. Авторка сама родом із Бессарабії. Книжка ще не вийшла, але ми запросили Лору Кочо на фестиваль, щоб поговорити про те, як народжуються такі тексти, як писати про свій край і перетворювати власний досвід на літературу.

Мені здається, навіть у такий спосіб ми можемо підтримувати авторів: показувати, що це можливо, що їхні історії варті того, аби бути розказаними. Бессарабія — це регіон із величезним літературним потенціалом, який ще далеко не повністю відкритий.

Саме тому Бессарабія стала однією з фокусних тем фестивалю цього року. Це частина Одещини, яка тривалий час перебувала під сильним російським культурним впливом. Нам було важливо звернути увагу на цей край, зробити видимими його історії, досвіди й голоси, які досі не завжди потрапляють у ширший український культурний контекст.

Звісно, ми не можемо написати книжку замість когось. Не можемо просто знайти авторку чи автора, посадити за стіл і сказати: «Пиши, ми створимо для тебе всі умови». Але ми можемо допомогти цим людям побачити можливості, познайомити їх із читачами, створити простір для розмови. Іноді вже саме те, що ми називаємо проблему й робимо її видимою, — важливий крок уперед.

МГ. Взагалі, зазвичай, коли збирається багато народу разом, це якось працює. Тому що це така хімія, яка потім підштовхує людей щось робити, це контакти, це зустрічі, це просто така загадкова хімія. І саме тому цей фестиваль, як на мене, це дуже хороша штука, саме завдяки цій хімії. Самі приємні події можуть відбуватись не на подіях, не на заходах, а навколо заходів. Там, на піяцтві сумісному, в отнорках, там все-все-все. Як Ви вважаєте, ось саме це вдалося взагалі? Якісь наслідки є у фестивалі? Тобто, я маю на увазі книжки, подальші контакти, нові зв’язки? 

АХ. Безумовно. Наявність дворика на локації фестивалю — це дуже важлива річ. Саме там люди могли знайомитися, спілкуватися з авторами й авторками, яких люблять і читають, але зазвичай бачать лише під час презентацій. Мені здається, важливо розуміти, що ми створюємо не просто літературний фестиваль, а місце зустрічі на узбережжі. Простір, де можуть виникати нові знайомства, контакти, ідеї та спільні проєкти. І хочеться вірити, що частина цих зустрічей матиме продовження вже поза фестивалем. Сподіватимемося, що наступний PORT буде щонайменше не гіршим за попередні два.

МГ. Добре, ви привезли топових авторів, а чи вдасться знайти топових авторів на майбутній фестиваль такого же самого масштабу? Або вам прийдеться везти кожного разу одних і тих же топових авторів? Тобто це будуть різні автори, або це будуть постійні гості фестивалю? 

АХ. Думаю, будуть і ті, й інші. Традиція передбачає певну сталість, тож присутність авторів і авторок, які були з нами на першому й другому фестивалях, могла б стати символічною. Але передусім я хотів би вірити, що за тих обставин, у яких ми зараз живемо, третій фестиваль узагалі відбудеться. Зі свого боку ми робитимемо все можливе, щоб він не поступався попереднім і не розчарував тих, хто вже приходив на PORT.

Що ж до учасників та учасниць, то я цілком допускаю повернення наших постійних гостей, особливо якщо вони матимуть цікаві проєкти, пов’язані з Одесою або Півднем. Водночас із запрошенням нових авторів проблеми як такої немає. Питання радше в тому, якою буде концепція наступного фестивалю і як добирати учасників відповідно до неї.

Не хочеться просто збирати в одній програмі багато цікавих імен заради самих імен. Хочеться, щоб фестиваль був цілісним, щоб між подіями й учасниками виникав певний зв’язок, щоб програма складалася в осмислену розмову.

Цьогорічна фокусна тема, яку я запропонував, а колеги й колежанки підтримали, — «Камені на узбережжі». Зокрема, це історія про людей, які залишаються тут, в Україні, і продовжують працювати, творити, підтримувати одне одного. Про тих, хто своєю присутністю й діями ніби утримує це узбережжя. Камені, які залишаються нерухомими, попри хвилі та зміни. Тож ця тема була для нас, зокрема, про стійкість і пам’ять.

Розмовляла Марія Галіна

Вірші Андрія Хаєцького

***

у цих туманах губиться усе

у їхній щільності я зважено спокійний

стою дивлюся із Приморського на схили

і бачу що довкола все пусте

і бачу як зникають якорі

як залишаються порожніми алеї

як не вертаються із чужини далебі

народжені у гніздах тут птахи

і бачу одинокі ліхтарі

які освічують спокійну порожнечу

з якими ми колись зустріли перший вечір

на цій загубленій між правдами землі

у цих туманах тихо до мурах 

і не гуде розгублений маяк

і не кричать уже розбещені мартини

лише сіріє досить звичний страх

не загубити серце у руках

на цих загублених між істинами схилах

2025

***

тож я продовжу і нехай 

моїм словам нема свободи 

поміж твоїх душевних ран

я їх нестиму – що ж поробиш

коли я вже відкрив свій храм

то не стояти ж на порозі

була весна і було літо

мої думки було розбито

і вистачало сил іти 

назустріч темній тишині

попри гуляючі вітри

і пустоті наперекір

але це лірика авжеж

насправді я тримаю слово

любити в рамках певних меж

чи як там правильно говорять

коли себе в собі знайдеш

то можна перебігти й море

і я біжу не завжди прямо

біжу до знайденого храму

аби у ньому з-поміж слів

залишити про тебе сни

і як колись серед весни

переповісти їх тобі

нехай цій ліриці усе ж

знайдеться місце з-поміж воєн

коли ще час такий знайдеш

аби пірнати з головою

за рамки вигаданих меж

і почуватися собою

2024

***

за мить до липня липи пахнуть так

що можна збожеволіти назавжди 

що можна розгубити всю відважність

забувши світло у твоїх очах

і йти назустріч повній тишині

назустріч сходу сонця за Південним

коли тебе в наступному катрені

уже немає хочеш ти чи ні

іти до снів відвертих і легких

які іще тримаються за образ

але які зникають точно в повню

і не знаходять для пояснень слів

збирати камені в долоні ніби нас

яких на березі тримає дивний час

яким це море повню все дзеркалить

яким дозволено любити тільки раз

і як розподілити дивний час 

ніхто не скаже – рішення за нами

2026