«КРІМ КОБЗАРЯ». ПСЕВДО-КОНИСЬКИЙ

Псевдо-Кониський

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ “КОБЗАРЯ”»:

«Мені спало на думку зібрати під однією обкладинкою те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим – просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку – не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах. Півтори сотні текстів п’ятдесяти чотирьох авторів – і півсотні моїх есе, присвячених цим письменникам. Я бачив своє завдання в тому, аби пояснити, спростити (це неминуче), але не викривити; викласти те, що мені видається важливим, точною, але не строго академічною мовою.»

ПСЕВДО-КОНИСЬКИЙ

Ось книжка, що охоплює історію Малої Росії від часу виникнення слов’ян до 1769 року, написана шановним священиком, письменником, проповідником Георгієм Кониським ((1717–1795). Книжка, з якої трохи більше, ніж повністю вийшов світогляд ранніх Шевченка, Костомарова і Куліша. Шкода, що вона виявилася підробкою: це не літопис, не XVIII століття і не Кониський його автор. Або не шкода?

Де було написано «Историю Русов», відомо: на Стародубщині. Коли саме – ми знаємо приблизно: не раніше 1809 року (ім’я одного персонажа запозичене із Жуковського), не пізніше 1818-го (датування ранньої копії). Хто автор – встановити так і не вдалося. Можна лише твердити, що їх було кілька, і один довів опис подій до 1708 року, а другий завершив і відредагував цілий твір. Майже тридцять років літопис розходився в рукописних копіях, його фрагменти цитували Ізмаїл Срезневський і Алєксандр Пушкін, аж поки 1846 року «Історію Русів» не опублікував Осип Бодянський. (Тут і далі я спираюсь на блискучу монографію Сергія Плохія «Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій», 2012. Текстологією «Історії…» з часів Бодянського, здається, не займався ніхто.)

«Історію Русів», цей ключовий текст українського самоусвідомлення першої половини ХІХ століття, часто розглядають в контексті передромантичних і романтичних містифікацій – таких, як «Пісні Оссіана» чи «Краледворський рукопис» (деякі помилково додають сюди і «Слово о полку Ігоревім»). Справді, невідомий автор, що сховався під іменем Кониського, – подібно до Джеймса Макферсона і Вацлава Ганки – написав твір для «малої» нації, яка перебуває під владою імперії; твір, що став однією з підвалин націєтворення і не був цілковито відкинутий навіть тоді, коли стало очевидно, що він є значно пізнішою вигадкою.

Функція «Історії Русів» у культурі саме така, але її природа – зовсім інша. (В цьому, суто філологічному пункті, я з Плохієм не погоджуюсь: для нього відмінності між двома типами містифікацій, про які йтиметься зараз, неістотні.)

«Історія Русів» належить до «переднаукової» (якщо не домодерної) традиції. Перші давньогрецькі історики називались «логографами»: вони переповідали казання («логоси»), незалежно від їхньої достовірності. Навіть Фукідід, від якого починається відлік історичної критики, легко вкладав у вуста історичних персонажів вигадані промови: немає різниці між «було», «могло бути» і «мало бути». «Питання, “як же насправді було при Каннах?”, мало не більше сенсу, ніж питання, “як же насправді було з Анною Карєніною”» (М. Ґаспаров). Так воно і тривало, аж поки не було сформульовано класичне «Історія лише показує, як воно було насправді» (Леопольд фон Ранке, 1824). Постмодерністи запитують: «Що таке “показує”? що таке “насправді”?» – але ми в ці нетрі не підемо.

Псевдо-Кониський дописує історію там, де не вистачає матеріалу; переводить можливе в дійсне. Так само чинили, та й досі нерідко чинять дослідники слов’янської міфології, котрі видають свої хисткі припущення за встановлені й доведені факти. На початку ХІХ століття вони принаймні були відвертішими: «…не лучше ли Фидиасова Венера с подделанными во вкусе сего знаменитого древнего мастера руками и ногами, нежели когда б осталось одно только ее туловище, и то, может быть, местами еще выбитое?» («Древняя религия славян» Ґріґорія Ґлінкі, 1804).

Важливо, що історичні й міфологічні тексти такого штибу в основі своїй мають хоч мінімальний, але все ж таки набір фактів, які надалі можна домислювати, розширювати, прикрашати – що завгодно.

Натомість «Оссіан» і «Краледворський рукопис» – а в нашій культурі «Запорожская старина» Ізмаїла Срезневського – працюють не з історією як такою, а з так званою «народною свідомістю». Якщо народ виявився не здатен створити або запам’ятати власні пісні, тим краще для нього: ми це зробимо незгірш і з не меншою точністю (адже ми теж народ!). Взагалі неважливо, чи є якісь історичні підстави для подібних текстів: відтворюється «менталітет» і те, що він мав би породити.

Очевидно, що автор «Історії Русів», ким би він не був, іще не мислив у таких категоріях. Йому йдеться про існування (козацької) еліти в межах імперії, а для цього треба довести і заслуги старшини – як це робили ще автори середини XVIII століття, – і тяглість її існування. Нагадаю, твір написано російською мовою, хоча й «українською російською», вочевидь, рідною для автора.

В цей момент і входить у гру питання не лише стану, але й етнічності. Псевдо-Кониський пише не лише про козаків, а про козацьку націю і стає одним із родоначальників есенціалізму в зображенні українців та їх сусідів. За своєю природою малороси, великороси, поляки, євреї є тим, ким вони є, тобто носіями національних стереотипів, що їх навіть стереотипами не можна назвати, бо так же ж воно і є насправді! Романтичний есенціалізм стоїть на півшляху між бароковими інтермедіями, в яких з’являлися «канонічні» козак, лях і жид, – та, будемо казати відверто, нацизмом ХХ століття. Це той етап, через який мали пройти всі модерні нації, але деяким пощастило, і вони не мали потреби у постатях на кшталт Міхновського і Донцова.

Псевдо-Кониський настільки зацікавлений у доведенні тяглості свого народу, що рішуче відкидає назви «Україна» та «українці»: лише Мала Русь, яка пам’ятає про Русь давню і є її законним спадкоємцем. Не вдалося. Українці стали вважати себе саме українцями (хоч як би не трактували етимологію свого імені). Імперія настільки повно привласнила історію Київської Русі, що тема близкості Малоросії до руського коріння, дуже актуальна для української та російської публіцистики початку ХІХ століття, уже в 1840-ві практично зникла з літератури підросійської України і трактувалась хіба іронічно («Пан Халявский» Основ’яненка).

Зате вдалося інше.

Та дуля в кишені, яку, за традицією XVIII століття, тримає автор «Історії Русів», невдовзі перетворилася на відкритий антиколоніальний спротив. А дуля сиділа глибоко. Настільки глибоко, що, скажімо, Валерій Шевчук навіть відвертий сарказм – порівняння того, як поводили себе в Україні шведські та російські війська, – вважає справжнім москвофільським засудженням лютеранських зайд.

Царську владу автор прямо не звинувачує ніде, перекладаючи відповідальність на її слуг (хто розорив Батурин? Мєншиков!), проте дає висловитись своїм героям – Мазепі й Полуботку, спираючись при цьому на фольклоризовану традицію (портрети Полуботка з його апокрифічною промовою до Петра І були досить розповсюджені). Як все це розуміти? Розумій, як хочеш. Така, порівняно безпечна, політична неоднозначність не дає змоги назвати «Історію Русів» памфлетом, як це часто роблять: памфлет не атрибутували б історичним діячам ледь не протилежної політичної орієнтації. «Історико-політичний трактат» (В. Кравченко) – значно точніше визначення.

За точним спостереженням Ернеста Ренана,«забута історія або, краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації». Тож недивно, що твір Псевдо-Кониського на десятиліття визначив сприйняття української минувщини. Парадоксальним чином він спочатку вплинув на російську літературу (пізні творі Кондратія Рилєєва, для якого козацька тема була змогою поговорити про боротьбу за свободу взагалі), а вже потім на власну. «Історія Русів» чи то породила, чи то популяризувала низку сюжетів, які впродовж наступних десятиліть повторювались так часто, що годі було знайти першоджерело: від страти Наливайка у мідяному бику до церков, орендованих євреями. «Історія Русів» стає не викладом фактів, а самим фактом; правду і правдоподібність вже не можна розрізнити, бо правдоподібність і є правдою. Псевдо-Кониський затулив усіх своїх попередників, усі свої безпосередні джерела – і козацькі літописи, завершенням яких він є, й історичні праці другої половини XVIII століття, відомі ще Гоголю. Уявіть, яким сюрпризом виявилось для Куліша віднайдення «Літопису Самовидця»! Що ж до Гоголя, то він не одразу пройнявся «Історією Русів», але вже коли оцінив, то писав харків’янину Ізмаїлу Срезневському: «[…] Кониский […] выхватил хоть горсть преданий и знал о чем он пишет. Но все другие так пусты, так бесцветны!» Срезневський, сам видатний містифікатор, спробував обережно охолодити ентузіазм Гоголя, але було вже запізно: «Тарас Бульба» став творчою варіацією на теми Псевдо-Кониського і, загалом, в межах його ідеології.

Отже – найкраща доля, яка може спіткати книжку: вона стала настільною грою, пазлом, з якого кожен бере свій шматочок і, врешті, забуває, що взяв його із художнього твору. Спільне поле гри – так і вибудовується ідентичність. Але гра є грою, поки усвідомлює свої межі. Після романтичного ірраціонального ентузіазму має прийти суворий розум і зруйнувати раніші побудови. Шевченкове послання «І мертвим, і живим…» було спростуванням наївного козакофільства, Кулішевого в тому числі, – але в межах того набору імен і фактів, який задала «Історія Русів». Вже на початку 1830-х років, тобто ще до публікації книжки, деякі фахівці почали розуміти, що з літописом Кониського щось не теє, а друковано і доказово про це повідомив наприкінці 1840-х історик Сєрґєй Соловйов.

Але було вже запізно: сюжети та інтерпретації «Історії Русів» перетворились на те, що «всі знають», а отже – те, що існує об’єктивно, бодай у свідомості. 

Розлючений Куліш у поемі  «Куліш у пеклі», закинув до інферно Бодянського, Шевченка і Костомарова, бо перший опублікував Псевдо-Кониського, а другий і третій сліпо йому вірили. (Потім гарячий Панько зглянувся на них і все ж таки дарував їм царство небесне.) 

У 1990-ті роки почалося нове коло: «Історія Русів» стала «тим, що від нас приховували», тобто істиною за визначенням; тим більш, класична література ХІХ століття підтверджувала всі відомості Псевдо-Кониського… Не кажу про справжніх істориків та їхніх читачів – лише про масову свідомість.

Майже два століття «Історія Русів» працювала в нашій культурі, змінюючи своє суспільне значення в нових контекстах. Дамо вже їй спокій і прочитаємо просто як художній твір на межі двох епох.

Текст: Михайло Назаренко.

Це продовження антологіі, початок  тут

Возможно вам также понравится

1 комментарий

  1. Зовсім не очевидно, що для автора російська була рідною. Просто такі речі треба було писати книжною мовою і актуальною книжною мовою була тодішня книжна російська. Робити висновки, якою була рідна мова автора, тут неможливо. Оскільки він з України, то й імовірність, що це був якийсь місцевий, український діалект, більша.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *