Новий соціальний, дебютний (!) роман Ольги Богомаз (запамʼятайте це ім’я)  вийшов до Книжкового Арсеналу. Він про те, що хвилює всіх нас — ідентичність, мова, пам’ять та пошуку дому. Це книжка про дорогу та життя людей, яких торкнулася війна. На жаль, неймовірно актуальна. Друга розмова Київ Дейлі на Книжковому Арсеналі з авторкою, Ольгою Богомаз про героїв (і буди б в них прототипи)  і ще те, як це взагалі — взяти та й написати свій перший роман.

Відомі кінопродюсери вже уклали з вами контракт на екранізацію книжки?

— Ні.

Чи любите ви Джармуша?

— Ось відразу не скажу, чи я дивилася його стрічки. Справді, якщо говорити зі мною про кіно, то я і кіно – дуже різні площини.

Коли читала ваш роман, з самого початку починала його бачити, як кіно. Де ви навчилися писати?

— Мені складно сказати. Я пробувала відповідати на подібне питання у Львові – нещодавно у мене була там презентація. У мене не було глобальних письменницьких курсів, не було вчителів, але я завжди багато читала. В принципі, я багато писала, але не художні тексти. І я думаю, що в принципі ці дві складові – читати і писати – дають свій результат. Ось така проста відповідь.

Ви писали про що?

— Понад 10 років я працюю копірайтером у відділах маркетингуі комунікацій.

А як це – бути дорослою людиною,  раптво взяти і вирішити написати роман? З чого все почалося?

— Буде трошки, можливо, іронічна відповідь. Просто стукнула тридцятка, і я запитала себе: «Якщо не зараз, то коли?!» Я писала років до 20-ти, а потім зрозуміла, що для прози в мене банально не вистачає якогось життєвого досвіду, мені особливо і немає про що писати. 

Ось проходить 1 рік, 5 років, 10 років. Я розумію, що, за великим рахунком, досвід є і якась проза, яку я давно відкладала, вже може бути реалізована. Я просто почала її реалізовувати. Тобто накопичилось те, про що я могла сказати.

Саме накопичувалися історії, досвід чи можливості сказати?

— Історії. В якому плані можливості?

Сміливість, тому що починають завжди з есеїв, а не з такої глобальної форми.

— Я думаю, що, за великим рахунком, в мене він такий і є – трошки фрагментарний, колажний роман, тому це було накопичення історій. Чи могла б я його розібрати на якісь есеї? Думаю, могла б. Але в мене вже був задум, що це може бути історія в рамках цих 5-ти днів, коли герої рухаються на Схід. Тобто історія вимальовувалася. Я розуміла, що це може бути роман.

Коли вас (або декого) питають про жанри роману «Весілля Настусі», всі говорять більш-менш одне й те ж: «Це істерн», і зрозуміло, чому. «Це роуд-муві», звичайно, так. Ще щось ви бачите? Елементи чого?

— Ну, можливо, елементи сімейної історії. Але для мене завжди провідною саме ось така подорожня лінія. Тобто все одно роман будувався навколо дороги. Звичайно, у якісь моменти тканину тексту відтягають інші жанри, але дорога завжди в центрі для мене.

Як ви вважаєте, чи є у вашому романі референси зі світової літератури?

— Зі світової – не знаю, з української – можливо. Вплив Жадана я ніколи не заперечувала і не буду. Він завжди присутній, тому що все-таки ми з Жаданом географічно перетинаємося. Зі світової – складно відповісти. Хоча, з іншого боку, мене інколи питають про те, чи вплинув на мене той, або той автор. Я завжди кажу: «Можливо, на мене вплинув той, на якого вплинув отой. Ну, тобто впливи – вони завжди дуже перехресні. І корені впливів знайти складно, – можливо на тебе вплинув той, кого ти навіть не читав.

А на яких книжках ви росли?

— Перша відповідь – п’єси Бернарда Шоу, як не дивно. У мене була книжечка Бернарда Шоу, яку я знала буквально напам’ять. Мені було років 10 – 11, коли я вже цю дорослу літературу підчитувала. Так само приблизно в тому віці почала читати журнал «Всесвіт», який узагалі перевернув моє уявлення про світову літературу. У мене була підшивка журналів кінця 1980-х – початку 1990-х. А це був той період, коли «Всесвіт» перекладав дуже класні речі. Наприклад, там був Дуглас Адамс. 1989-й чи 1990-й рік, а в них така класна, гуморна фантастика. Ця річ теж, по суті, про подорож, тільки на фоні апокаліпсиса. «Всесвіт» показав мені, що шкільна література – це зовсім інше, і що, крім цієї обмеженої програми, є щось набагато більше. 

Місце роману – це сентимент, рідне місто?

— Плюс-мінус… В принципі, всі локації – впізнавані для тих, хто там живе, або жив.

Але вони не називаються напряму. Це свідомий прийом?

— Так, це прийом. Це абсолютно свідомо було зроблено. За великим рахунком, мені хотілося розширити межі впізнаваності, бо скільки людей саме з мого міста будуть читати мій роман?

Щоб всі, будь-де прочитали роман як про своє місто?

—Так. І, по суті, Україна – вона ж різноманітна, але деякі риси її є буквально в кожному містечку. І коли мені люди кажуть, що вони прочитали це – оцю локацію – як своє рідне місто, хоча вони з Центральної України, чи навіть з Західної України, то я розумію, чому це так. 

А де взагалі весілля?

— Я думаю, що весілля є. Ну, весілля – це ж не тільки весілля в такому прямому значенні, це весілля як символ. І весілля буде в думках героїв. І я думаю, що кожен читач, за бажанням, може домалювати собі це весілля. Тому що люди, які були на одному провінційному весіллі – вони були на всіх провінційних весіллях в Україні.

У вас були особливі стосунки з героями роману?

— Певною мірою.  Я ж, по суті, промальовувала цих героїв, вибудовувала їхні характери, їхні стосунки, їхні біографії. Найцікавіший момент був тоді, коли ці герої (вже вибудувані) починають тобі диктувати, як вони будуть далі поводитися. Тому що ти наче пишеш і знаєш, що буде далі відбуватися по сюжету. Але коли ти цей поворот підсовуєш героям, вони не погоджуються так діяти. Оце було, мабуть, найцікавішим. 

Було важко ставити крапку і закінчувати роман?

— Плюс-мінус я знала, чим він закінчиться відразу. І я знала, що в мене буде відкритий фінал, тому що дорога не закінчується. Хіба що це тупик, а це вже не так добре. Тому, в принципі, я б не сказала, що саме закінчення в мене викликало якісь сумніви.

Написання роману, просто писання, робота з текстами вас змінювала?

— Ну, безумовно, тому що це мій дебютний роман. Тобто зміни, очевидно, мали б бути. І вони відбулися. За великим рахунком, коли я працювала над цією книгою, була така собі перевірка спроможності. Тобто в мене був виклик: «Чи зможу я це зробити взагалі?». І я не розраховувала, що він буде надрукований. Я не розраховувала, що хтось зверне на нього увагу. Мені просто потрібно було дописати цю історію і зрозуміти, чи можу я взагалі написати роман. Я поставила для себе досить чіткий дедлайн. По суті, коли я вже просто мала документ із завершеним романом, я розуміла, що змінилася. Я стала набагато впевненішою, бо бачила, що можу такий масив тексту зробити просто своїми руками і своєю головою. Але це більше таке – особисте. Ну, власне, тут і питання про особисте, правильно?

Скільки ви його писали?

— Рівно рік.

Що було потім? От ви прийшли у видавництво, і що?

— Я не прийшла у видавництво. Ситуація з цим романом трапилася цікава. Я його дописала в січні 2022 року. В лютому 2022 року я вирішила піти на літконсультацію, щоб отримати фахову думку від літературознавиці і критикині. Так сталося, що літературну консультацію мені призначили на 24 лютого. В цей день мужня Богдана Романцова провела таки цю консультацію. В перший день повномасштабної війні я отримала, по-перше, велике заохочення, комплімент моєму рукопису і водночас не знала, що з ним робити далі. Були деякі зауваження, правки, які мені потрібно було внести, але я місяць узагалі не сідала і нічого не робила, тому що не знала, кому це взагалі потрібно у березні 2022 року, в Києві. Ось тільки у квітні я зрозуміла, що потихеньку видавці прокидаються: хтось щось уже починає в соцмережах писати. Можна пробувати розсилати рукопис. В кінці квітня засновник видавництва «Лабораторія» (я взагалі не думала, що буду подавати туди рукопис) опублікував пост про те, що вони відкривають українську редакцію. Прикріпили анкетку. Ця анкетка досі там висить, і будь-хто може подати рукопис. Я думаю: «Ну, це знак». Заповнила анкету, прикріпила файл з повністю готовим романом. Не скажу, що видавництво відразу дало позитивну відповідь, – я пройшла декілька етапів. Але, по суті, вже в серпні минулого року зі мною підписали контракт.

Доволі швидко. Чи є вже задумки наступного роману?

— Знаєте, задумки є, і їх, насправді, декілька. Я поки що пробую писати якісь шматочки, але ще не визначилась, над якою великою роботою буду зараз працювати. Думаю, що найближчим часом я вже зможу сказати, що це буде, в якому часі це буде, якої форми це буде (чи це буде роман, чи це буде збірка оповідань). Тобто, я визначусь, ібуду починати вже зі своїм внутрішнім дедлайном, зчіткими перспективами.

Ви дотримуєтесь дедлайну?

— У мене він був під час написання першого роману. Можливо, це те, що мені дала робота копірайтером і маркетологом.

Самоорганізованість?

— Так, якусь самоорганізованість, інакше працювати важкувато.

24 лютого 2022 року ви подумали про те, що відбувалося в 2014-му?

— Ви маєте на увазі в 2014 році, на Донбасі, в лютому, коли вже починалися захоплення?

Так.

— До речі, я була там в кінці лютого – на початку березня 2014-го. Це була остання поїздка перед окупацією мого рідного міста. Я ходила по залізничному вокзалу і дивувалася тому, що люди з колорадськими стрічечками дуже мирно спілкуються з міліцією. Я взагалі не розуміла, як таке може бути. 

Чесно кажучи, можливо, у 2022-му я і не згадувала про ту тривогу 2014-го тому, що нова тривога була більш масштабною. Але можу сказати, що, якоюсь мірою я до 2022 року була підготовленою, оскільки якийсь абсолютний злам зі мною трапився ще тоді. Ще тоді я зрозуміла, що буває, коли зв’язок із рідним містом зникає через війну. З цього починалася книжка. Я розуміла, що мені треба все записати, все треба запам’ятати, тому що є загроза втратити рідні місця. Ось з цієї тривоги, з цієї загрози багато чого виникло в цій книзі.

Тобто історія була дописана до війни, але все одно?..

— Вона повністю була дописана до війни і дуже мало мінялася. Я, можливо, тільки зрозуміла, що ця книжка стає певною мірою актуальнішою, тому що в нас зараз набагато більше людей, які втратили свій дім.

Це такий самий досвід?

— Так. Тоді, на щастя, окупація мого рідного міста тривала лише 2,5 місяці. Але це було не те щоб якимось уроком, навіть при тому, що я там не була. Це був для мене страшний досвід. Я розумію, що, можливо, це дуже гучні слова як для червня 2023 року, але тоді було страшно. Мені тоді було страшно, що мої рідні в окупації, і це може тривати безкінечно.

Спілкувалася Вікторія Федоріна