Розмова про війну і мир із воєнною журналісткою і авторкою документальної книжки «Вони перемогли: 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими» Анастасією Федченко.
Високо в небі над Донбасом літав безпілотник, а потім він зустрів хлопчика Устима і його собаку Жменьку. Життя поблизу окупованих територій, де живе хлопчик, — незвичне, але й там можна зустріти справжнього друга, побачити світ іншими очима і знати, що на твоїй вулиці неодмінно цвістимуть абрикоси.
Зараз, либонь, єдино можливий момент, коли цитата, що ви її бачите поруч із іменем Юліти Ран, може буде винесена в заголовок інтерв’ю з дитячою письменницею. Не шокінгу заради, а бо саме такою є правда життя нині, вкрай ненормативною і ненормальною. Я питаю у письменниці, авторки книжок для найменших читак, чи пише вона воєнні щоденник, тепер це теж не здається ексцентричними питанням, радше банальним.
«У нас тут тихо взагалі, — коментує пані Наталка, коли я скаржуся на сусіда у Львові, котрий за повітряних тривог дрелює стіни, — тут тихо. Я живу в районі, де приватні будинки. Зазвичай тут нічого не мовчить: хтось десь пиляє, хтось десь стукає залізом. А зараз більше місяця уже тихо». Наталчине «тихо» не стосується виття сирен (які я чую під час нашої онлайн розмови), вибухів, обстрілів, різних прильотів. Наталка Маринчак дома зараз — в своєму будиночку в приватному секторі Харкова: «У мене взагалі спокійний район. Нам повезло: у нас є світло, є вода. Можемо хоч щодня мити голову. Зранку сміттєвоз приїздив. Зараз от водовозка проїхала», — хвалиться наче. І це уже дуже харківська якась новітня звичка: з ким би звідки не говорила, всі в один голос запевняють: «У мене спокійний район, не звертайте, тут тихо».
Наталія Бельченко: “Під час війни проєкт «Польські поети місяця» не може виглядати так само, як у мирні дні. За воєнний березень я переклала три актуальних вірша сучасних польських авторів. Тож тепер вірші (деякі з них — пісні) польських поетів про російсько-українську війну будуть cуттєвим змістом сторінки кожного місяця”.
Розмовляю з жінкою, яка 15 днів провела в укритті. Вона каже: «Здавалося б, у тебе є інтернет і світло, то лежи, роби щось, читай щось. Але це неможливо. Перебуваєш в стані постійного очікування, воно тебе поглинає всю». Концентруватися настільки, щоби читати щось, окрім новин, насправді складно. А перестати читати новини і скролити френдстрічку здається неможливим. Моє питання: «А що ви читаєте під час повітряних тривог?» нерідко наражалося на збентеження і навіть на біль тих, до кого я адресувалася: «Я не маю часу читати, поки помирають люди!». Все так.
