Уривок з книги Рустема Халіла «Часу немає» у перекладі Сергія Осоки.
Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер… Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних.
«Часу немає» — це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов’язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше — про його відсутність.
Рустем Халіл народився 1983 року в родині киримли. Працює в журналістиці з 2002 року. Спочатку у кримських виданнях, в 2010 році переїхав до Києва для роботи в щотижневику «Комментарии». З 2016 року співпрацює з «Крим.Реалії”.
Рустем Халіл — Переклад: Сергій Осока. Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 648 ст.
Уривок
Над важким гроном налитого червоним нектаром винограду кружляв джміль. Виноградник був повсюди, куди вистачало очей. Сонце стояло в зеніті, але не пекло. Вітер, помітний із трепету тонкого, як павутина, листя, ніс не прохолоду, а музику. Едем чув цю мелодію вперше. У ній скаржилася дитячим голосом сопілка, гітарна струна озивалася відлунням безкраїх полів, барабани намагалися докричатися з далеких бездонних колодязів. Марно Едем вслухався, намагаючись визначити джерело цієї музики, марно продирався крізь перепони з дроту та виноградної лози. Музика була ніде й усюди. Її наспівував сам вітер.
Едем прокинувся, але не розплющував очей. Він хотів зберегти цю чарівну мелодію в пам’яті, перетворити її на закарбовані назавжди рядки невідомих нот, озвучити цю пісню вітру. Але йому це не вдавалося: мелодія лишалася там, у винограднику, а Едем був тут, на зім’ятих простирадлах, наївно прагнучи схопити те, що схопити неможливо. Едем застогнав од безсилля й одразу ж здригнувся: хтось лизнув йому руку.
На вільній половині широкого ліжка, сховавши лапу під голову, лежав англійський мастиф. Кімната була драпірована кавовими шпалерами, а трикутні світильники на стелі створювали піраміду. Едем прокинувся в чужій квартирі.
Пес підвів голову і з цікавістю спостерігав, як господар спершу ледве не впав із ліжка, потім кинувся до вікна, смикнув занавіску, вилаявся й урешті вскочив у найближчі двері — до ванної. Мастиф рушив за ним і побачив, що господар влаштовує потоп біля умивальника.
Вода не допомогла. Едем раз у раз підводив обличчя до дзеркала — і бачив там чуже відображення. Чуже, але знайоме. На нього дивився Олесь Міцний, фронтмен легендарного гурту «Часу немає», один із найпопулярніших українців.
Суб’єкт у дзеркалі пообіцяв був йому переселення в чуже тіло. Може, це і є продовження того тягучого сну?
— Олесь Міцний, — повторив Едем кілька разів: хотілося почути, як тепер звучить його голос.
Він не зміг довго дивитися у дзеркало через природне відторгнення — так люди перемикають канал, побачивши хірургічну операцію. Едем насухо витерся і присів на кришку унітаза.
Усе це було наяву. Татуювання трембіти на біцепсі, гладко виголені ноги, шрам від апендициту — усе це належало чужому тілові й водночас здавалося цілком природним. Так само, як і краєвид за вікном. Ніщо не переконувало в реальності того, що відбувалося, дужче, ніж це знання невідомого. Едем відчинив поліровані дверцята шафки і знайшов за нею те, що й очікував — запаси мила й туалетного паперу, поламаний фен і вкрадену зі львівського бару чисту попільничку.
Мастиф підійшов і ткнувся мордою в його коліно, наче хотів нагадати, що господареві нічого лякатися — є друг, який його захистить. Едем із осторогою потріпав собаку за брилі.
— Я не твій хазяїн, Арбітре, — мовив Едем, дивуючись тому, як легко зміг згадати кличку пса, якого побачив сьогодні вперше.
Арбітр потягнув його за край холоші, і Едем рушив у їдальню, аби відчинити псові двері в задній двір. За ці кілька метрів він пережив більше дежавю, ніж за все своє життя. Едем ходив по чужому будинку, але кожна дрібниця в кожній кімнаті була йому знайома. Шафи й торшери, дерев’яні фігурки на поличках, гітари на стінах, скрипучий паркет, дзвіночки фуріна над відчиненими дверима, обідраний псом стілець, колекція платівок, вм’ятина на стелі від пробки з-під шампанського й не вимита після смаження арахісу сковорідка.
Припустимо, угода була справжня… Гм, він не очікував від себе, що так легко прийме цю гіпотезу, і здивувався пластичності людської віри. Перше, що пообіцяв йому джин, — це слава, і у виборі своєму він був не лише чесним, а й порядним. Олесь Міцний не тільки один із найвідоміших у країні музикантів, він ще й один із найшанованіших діячів культури — не заплямував себе ні скандалами, ні політикою, ні різкими висловлюваннями на низькопробних шоу.
То, може, варто підняти дупу й насолодитися цим днем сповна?
Учорашній відчай визирав з-під ліжка: Едем знав, що його причини нікуди не поділися, але гнітючий настрій зостався у старому тілі. Від себе не втечеш, це стара істина, але хіба ж її автор міг передбачити угоду з джином?
Едем увімкнув кавомашину й під її завивання спробував згадати минуле Міцного — перевірити, як працює пам’ять. Однак складалося враження, що жорна мололи не тільки каву, а й думки: навіть розпорядок дня музиканта був завішений туманом.
На такий випадок Едем уже напрацював власне правило: у будь-якій незрозумілій ситуації — біжи. Ранкова пробіжка очистила б мозок і підказала б, як провести день так, щоб видоїти з цієї корови все її молоко.
Він міг сісти за кермо — у тілі Міцного небезпека раптової втрати свідомості йому не загрожувала, але згадав, що «джип» музиканта вже другий тиждень у ремонті. Не біда. Едем витягнув із зарядки телефон і, ігноруючи повідомлення про два пропущені дзвінки, по пам’яті набрав номер Капітана. Про те, що йому сказати, Едем замислився лише після того, як почув голос свого водія й тепло передалося з динаміка на кінчики пальців.
— Капітане, здрастуйте! М-м-м-м… Едем сьогодні не бігатиме, а чи могли б ви відвезти на пробіжку мене? Відправлю адресу в повідомленні, — про те, наскільки підозрілим міг здатися Капітану цей дзвінок, Едем замислився лише натиснувши кнопку відбою.
Наступним номером, на який він зателефонував, був його власний. Ніхто не відповів.
Едем порився в адресній книзі телефону. Зірки шоу-бізнесу, політики, бізнесмени, журналісти й один хокеїст — про існування багатьох із них Едем знав і раніше, але левову частку пам’яті, звичайно, займали номери не публічних людей: просто знайомі, водії, рієлтори, офісні феї, радіодіджеї, кравці, фотографи, блогери й навіть один постачальник марихуани. Телефони найближчих людей Міцний приховав за прізвиськами — на випадок, якщо зловмисник зламає цей найнадійніший з усіх, що є в продажу, апарат і дістанеться до особистої інформації. З цієї ж причини він вичистив фотобанк: зараз там лишалася тільки сотня цілком невинних зображень. Але найнуднішим виявилося листування, з пропущених смислових пробілів якої було зрозуміло, що Міцний просто зациклений на безпеці особистої інформації.
Зате став очевидним принцип роботи пам’яті для Едема: він міг без жодних зусиль згадати те, з чим безпосередньо стикався, а спогади без будь-якої прив’язки вимагали надмірних зусиль.
Едем зачинив двері у двір, щоб йому не завадив пес, і взявся мандрувати кімнатами й чужим життям. Він залазив у шухлядки, роздивлявся фотографії на стінах, перебирав раритетні платівки, ревізував коробку з огризками паперу, на яких почерком Міцного були надряпані вірші. Заняття здавалося не таким уже й захоплюючим, поки Едем не наткнувся на скриньку з кодовим замком. Як у дитинстві, Едем легко відімкнув її не встаючи з колін — і занурився в чужі таємниці. У скриньці лежали дрібниці, що мали значення тільки для Олеся Міцного.
Із самого верху притискала нехитрий скарб фоторамка, під склом якої лежала засушена фіалка — квітка, що змінила життя Міцного.
Едем згадав літню сцену, слизькі від поту струни, ломоту в ногах через кількість важкої апаратури, яку їм довелося тягати перед концертом, і мошкару. Багато мошкари. «Немає часу» виступала в екваторі лайн-апу — третім гуртом із п’яти. Вони мали виконати чотири пісні — два кавери і дві оригінальні. Останньою грали «Фіалку в конверті».
Міцний дивився не на дівчат, які танцювали під сценою, не на хлопців, що трясли кулаками в такт, його адресатами були люди з напівмороку, слухачі з дальніх куточків площі, прості перехожі. Почувши «Фіалку», вони переставали розмовляти про своє й підходили до сцени. Коли басист Тарас зірвав останній акорд, натовп на мить занурився в мовчанку, ніби слухачі збагнули, з чим їм випало зустрітися, а потім вибухнув криками та захопленим свистом. Міцний зрозумів: він ладен присвятити решту життя тому, щоб ще раз почути цю секунду тиші перед вибухом.
П’ять гуртів, дев’ятнадцять пісень. Концерт добіг кінця, і найгучнішими були голоси тих, хто вимагав на біс пісню про фіалку.
Через рік вони переставили слова в назві й «Часу немає» випустив перший альбом — із жахливою якістю звучання, двома непоганими піснями і одним хітом на всі часи.
Другим раритетом із коробки, що розбурхав у Едемові чужі спогади, виявилася картонна картка із зображенням хокеїста Вейна Грецкі.
Батько Міцного, відомий в Онтаріо економіст і забезпечена людина, у 90-х перевіз родину до Івано-Франківська зі святою метою використати свої знання для розвитку та процвітання батьківщини своїх предків. Він викупив той самий будинок, який колись мусив покинути його дід, — і це було єдиною марною інвестицією, оскільки звиклий до комфорту батько волів би влаштувати родину в зручніших апартаментах.
Та маленького Олеся цікавили не гаряча вода й тепла квартира. Він втратив друзів, звичну атмосферу спілкування, мову.
Найвідчутнішим ударом стала втрата хокею. На новому місці не було льодової арени, тож Олесеві не судилося стати другим The Great One. Зрозумівши це, Олесь перестав мріяти про доросле майбутнє і збирав урожай смішків та неочікуваних вигуків, коли на запитання, ким він хоче стати, відповідав: патологоанатомом. Від дитячої мрії в нього залишилася тільки картка з Грецкі.
Значну частину коробки займала складена квадратом біла хустина.
Альбом «Ланцюг» був найбільш соціально орієнтованим у дискографії гурту, а пісня «Ланка номер два» — голосним маніфестом. Якось перед концертом Олесь виявив у гримерці запечатаний конверт із написом «Часу немає». Вони з басистом Тарасом щойно зайшли, кімната була порожня. Із конверта випав автоматний патрон і вислизнув аркуш із погрозою: якщо гурт почне виконувати «Ланку номер два», то Олеся зупинять кулею.
— Ми не повинні її грати, — заявив Тарас.
Вони покликали капітана міліції, який дбав про безпеку на концерті. Глядачі вже зібралися на стадіоні. Капітан запевнив — вони потроять пильність, але повторив слова Тараса: «Ви не повинні її грати».
Олесь почав «Ланку номер два» на автоматі, тільки тому, що звик виконувати її наступною після «Вертикалі». Ну а після перших акордів відступати вже було не можна. Пальці ледве корилися. Схопивши стійку з мікрофоном, він ступив два кроки в глибину сцени. Але для можливого снайпера музикант усе одно лишався як на долоні. Олесь вдивлявся в натовп, і на одному з рядків пісні його голос зрадливо здригнувся.
Оформлювач сцени прив’язав до мікрофона білу хустину. Олесь уже не дивився вниз — він цілком зосередився на ній. Шовкова, без жодної плямки. Чудово поєднуватиметься з вишневою кров’ю. Доспівавши останній приспів, Олесь підвів очі й побачив Тараса, який змінив звичну позицію на сцені й усю пісню відіграв стоячи між ним і натовпом.
Дві непогашені марки. Якось Олесь обіцяв написати листа дівчині, з якою в нього був яскравий курортний роман. Імені її він уже не пам’ятав, адреси не зберіг, зате марки нагадували про диво безхмарного щастя, можливе без слави і майже без грошей.
Мініатюрний ловець снів. Це з перших гастролей у Штати.
Кишенькове люстерко. Його він украв на пам’ять у дівчини, з якою позбувся цноти.
Компас. Подарунок друга дитинства, який умер ще підлітком.
Коробка сірників із номером телефону. Так починався найсерйозніший із його романів, що тривав чотири роки й закінчився синьою шкарпеткою — вона випадково потрапила разом з її білими речами у пральну машину.
Написане від руки оголошення. Барабанщик збирає гурт. Це справжній раритет, колись вивішений на студентській дошці оголошень у гуртожитку. Олесь там не бував, але дівчина, з якою він тоді зустрічався, зірвала цей папірець для нього. Так створювалося те, що стало гуртом «Часу немає». Міцний навчався на економічному факультеті — пішов слідами батька — і не думав про те, щоб заробляти на хліб музикою. Коли вони записували перший альбом, батько вніс левову частку необхідної суми — з умовою, що Олесь не покине навчання. Та він і не збирався — це було б зовсім непрактично. Олесеві доводилося вчити дисципліни в гойданні автобусів, у готелях із тарганами, на паркових лавках, але диплом економіста він усе ж отримав. Навіть із відзнакою — не в останню чергу завдяки популярності. Через десять років Олесь навіть захистив кандидатську. Батько був задоволений, хоча Олесь жодного дня не працював за фахом. Головне, що в сина був тил — забезпечений дипломом фах, і вони обоє це цінували. Через місяць після того, як університет випустив Міцного в доросле життя, «Часу немає» вирушив завойовувати Київ — і в підсумку завоював країну.
«Не так уже й багато для всього життя», — подумав Едем.
Він повернув речі в коробку. У добі було недостатньо годин, аби й далі витрачати час на чужу ностальгію.
