Нові метафори старого міста

У дні фестивалю Meridian Czernowitz читання Kyiv Daily — уривки спогадів про Чернівці.

Міські інституції

Тут проживав громадин світу Ґеорґ Дроздовський (нар. в 1899 р.) син Буковини i Карінтіі. Поет, прозаік, критик і перекладач. Європейський культурний досвід визначав його життєвий шлях.

Дзвони звістують про його прибуття…

Чернівці були у всьому містом зі зразковим порядком, котре знало собі ціну і постійно дбало про те, щоб у тих ділянках, які перебували у сфері його відповідальності, усе виглядало якнайкраще, постійно скеровуючи увагу на нагальні потреби. Що б не потрапляло у його відання, воно завжди стояло на рівні тогочасних технічних можливостей. І якщо перед Першою світовою війною ці можливості і не були останнім криком, то у нас дбали, аби місто якось функціонувало; і воно функціонувало.

Особливу увагу приділяли чистоті вулиць. Когорти підмітальників, які ще не мали у своєму розпорядженні машин зі щітками, здатними обертатися, бралися до роботи на світанні і підбирали все, що хтось бездумно викидав під ноги, хоч треба сказати, що й самим городянам не бракувало схильності до порядку. Звичайно, цигаркові недопалки окреслювали параболічні дуги, як це вже водиться, однак годі було собі уявити, щоб хтось бездумно викидав щось більше, і як не можна було в нас побачити на узбіччях вулиць мертвих кішок чи чогось іншого, не менш огидного, так само й наші собаки видавалися стриманішими, чи, може, просто менше впадали людям у вічі, що також лежить у сфері можливого.

Добре бруковані вулиці, вимощені великими плитами тротуари в центральній частині міста, на яких так дзвінко відлунював крок, любовно доглядалися, і робилося все для того, щоби притлумити пилюку, якої, зрештою, було не уникнути.

Якщо пізніше у нас і з явилися поливальні машини, в яких вода лилася на колесо, що оберталося, і в такий спосіб розбризкувалась, я б хотів тут все-таки з любов ю згадати про ті механізми, які мали вигляд великої діжки, що рухалася на колесах, з причепленим ззаду довгим шланґом, який увінчувався розсіювачем. Цей шлейф поливальник тримав на линві і махав ним туди й сюди, направо й наліво, так, що вода рівномірно поливала вулицю. А якщо володар цього шланга був настроєний пожартувати, то він надавав своєму механізмові такого сильного розмаху, що бризки сягали й ніг пішоходів. Однак вони розуміли такі жарти й не сердилися.

Коли ж поливальник під час цієї розмашистої роботи ще й наспівував, то це була, ймовірно, колискова, яка найбільше відповідала ритмові.

Цих візків для поливання вулиць була відповідна кількість, отож їхні маршрути не видавалися надто короткими, і якщо на периферії пилюка й почувалася безпечно, то всім було зрозуміло, що не скрізь можна роз- кропити коштовну вологу, і в таких випадках покладалися на благословенний дощ.

Про пилюку дбали також ті величезні, готові прийняти в себе все, що завгодно, вози, про які в народі казали:

Хмари вгортають його.
Дзвони звістують про його прибуття,
і з підворіть
вибігають жінки і дівчата,
віддати йому дари свої…

Про кого тут мова? Звичайно, про сміттяра, перед яким біг чоловік із дзвіночком – дзінь-дзінь-дзінь… сміттяр вже тут!

У суворо визначені дні він їхав своїм маршрутом, приймаючи – і тоді піднімалися хмари пилюки – те, що Для нього старанно готували, не так, звичайно, як сьогодні, проте щоразу повну сміттярку домашніх дарів. І тоді деякі «дароносиці» могли почесати язики, перш ніж запряжений здоровенними шкапами віз рушав собі далі,, дзінь-дзінь-дзінь… сміттяр вже тут… лунало за рогом.

Зрозуміло, що до міських установ належали також вельми офіційні інституції. І тут, звичайно, дуже важли- вою була пожежна команда. У її розпорядженні були вози з розсувними драбинами. Ними можна було добратися щонайвище до третього поверху; однак хмарочосів у нас не було. На колесах прибувала й вода, забезпечуючи поживу помпам, які досить пізно були переведені на технічні рейки і в ті далекі часи забезпечувалися командою ‘з двох чоловіків – пом-пум, пом-пум у поті чола ї при сусідстві спеки. З шоломами на голові, чоловіки в блакитних мундирах виконували свій обов язок, гукаючи один одному підбадьорливі слова і являючи приклад переконливої ретельності, як я довідався ще дитиною, коли горіла наша конюшня і вони рятували батькового коня, який відмовлявся покидати стайню. Зрештою вони зав’язали Фалладі очі і вивели його надвір.

Якщо ж приборкувачі вогню вирушали, коли було вже темно, то до жахливої гуркотнечі додавалося ще й факельне освітлення, немовби йшлося про те, аби підпалити щось, а не порятувати від вогню.

Транспортним засобом служила, як уже згадувалося, «електричка», що її нерідко скорочували до «летрички» і яка нормально звалася трамваєм. Від станції «Фольксґартен» він їхав через усе місто аж до моста через Прут, мав колись два класи, а влітку, в купальний сезон, переходив на відкриті вагони, в яких і на яких пасажири висіли гронами, що на відрізку біля залізничного вокзалу було вельми небезпечно. Особливо хвалитися цим транспортним засобом не випадає, але ми любили його, коли він весело видзвонював дорогою, а ввечері повертався у свій притулок біля Фольксгартена. Те, що спочатку він мав навіть відділення для курців, видається майже легендою, яку пізніше, через заборону, позбавили ґрунту.

Я не знаю, чи приносили якусь користь плакати. Трьох чи чотирьох плакатних стінок вистачало для театру, реклам та некрологів.

На міській службі перебували й шкуродери, яких у нас називали гицлями. Звідки прийшло це слово, важко сказати; твердження, що тут якоюсь мірою задіяна сама професія, позаяк вона вимагала переслідувати і травити собак (нім. hetzen ), не витримує критики. Але звідки воно б не прийшло, моя відраза до нього була незмінною. Один з їхньої гільдії забрав мого любого фокса просто з підворіття, щоб зачинити його у свою клітку. Мій вереск геть сполошив усю ад ютантуру 22-го піхотного полку, проте він зі здобиччю уже зник з очей, замкнувши мого Елі. Батько потім уладнав усе, влаштувавши в шкуродерні на Пруті чималий скандал. Так мій улюбленець знову вийшов на волю, і його не спіткала перевірка на вміст жиру, що з ним неминуче трапилось би, позаяк він був добре вгодований, а сабаче сало вважалося ефективним засобом від сухот.

Отож я знову міг тішитися ним і водночас виказувати свою активність. Яким чином? Ну, хоча б через охайність, оскільки в кишені мого фартушка, який я носив, будучи трилітнім, лежав папір, і коли Елі щось таке коїв, то я вважав своїм обов язком підтерти його в тому місці, яке можна було добре вичовгати лише під чаЬ катання на ковзанах.

Підступне викрадення Елі і пов язані з ним хвилювання залишили в моїй пам яті помітний слід, і коли я через багато років навчався вже в гімназії і через Cave саnem довідався дещо й про собак, то заснував з кількома однокласниками товариство з визволення собак, через яке ми мало не наразилися на конфлікт з міською 3ладою, позаяк гицель був посадовою особою, службовцем магістрату з відповідними правами, обов язками й ласо, інакше кажучи Dogboy. А трапилося це так.

Горезвісна клітка на колесах, з дверцятами ззаду, знову гуркотіла по Нойє-Вельт-ґассе, якраз у той момент, коли ми поверталися додому. Знову праворуч і ліворуч ішли ловці зі своїми арканами, і знову спритним кидком вони упіймали нещасного бездомного. Тоді ми й почали діяти.

Улесливими словами й подивуванням їхньою спритністю ми втягнули закидачів ласо у розмову щодо їхньої гідної подиву діяльності. Тим часом один із нас підступив до клітки, швидкий рух дверцята відчинилися, і з голосним гавкотом, який ми тлумачили як знак подяки, два в язні вирвалися на волю. А ми за ними. Ляпасів ми не дістали, хіба що почули кілька оригінальних українських прокльонів, у яких ішлося про матір та про різного роду непристойнощі. Одного з борців за свободу, щоправда, затримали перехожі. Так про цей випадок стало відомо дирекції школи, однак все обмежилося зауваженнями і довгим дидактичним вичитуванням про корисність міської інституції, яка захищає громадян від сказу.

Те, що гицель аж ніяк не годився для виховного процесу, засвідчує випадок, коли зазвичай чемне дівча гукає до матері:

Мамо, ховайся! Гицель іде!
Навіщо, хіба я собака?”
Він ловить і свиней!

Після таких зухвалих, майже гріховних слів дівча мало червону попочку.

На цьому ми завершуємо розділ про міські інституції.

Ґеорґ Дроздовський. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця. Переклад з німецької, передмова, примітки Петра Рихла. Чернівці: Молодий буковинець, 2001.

Чернівці
(історія в горіховій шкарлупці)

Терасове місто в зеленій спідниці

Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп

приправлений перцем

мовчав п’ятьма мовами

Циганка

читала нам долю

на картах

Діти монархії

під чорно-жовтим стягом

марили про німецьку культуру

Легенди Баал-Шема

Чудеса з Садагури

Після червоної партії в шахи

міняються барви

Валах прокидається –й знов засинає

Семимильні чоботи

в нього під ложем – чимдуж утікає

В ґетто

Бог подав у відставку

Знов переміна знамен:

Молот навпіл розколює втечу

Серп стинає час на сіно

Спогади про одне місто

Віддалене східноевропейське місто, не велике і не мале: Чернівці, столиця коронного краю Буковини колишньої Австро-Угорської монархії. Буковина, звана також “Бухенланд“ – від північно-східних Карпат вона простягається через лісисті гори і пагорби карпатського передгір’я до подільських степових рівнин на північ та до бессарабських на сході. Наприкінці XIV ст. зринає перша документальна згадка про Буковину. Південь стародавнє румунське володіння під орудою молдавських князів. У 1514 р. Буковина потрапляє на чверть тисячоліття під турецьке верховенство, а в 1775 р. відходить до Габсбурзької монархії, яка надає їй пізніше статусу самостійного герцогства. Від 16000 до 17000 мешканців міста Чернівці складалися з німців, українців, гебреїв, румунів, а також таких меншостей, як поляки і мадяри. Строкате місто, в якому переплелися німецький, слов’янський, латинський і гебрейський культурні елементи. До 1924 р. – хоча Буковина вже в 1918р., після першої світової війни, дісталась Румунії – загальновживаними мовами були румунська і німецька, опісля до кінця другої світової війни офіційною мовою стала румунська, хоча насправді і далі говорили по-німецьки. Німецька мова була не тільки мовою побуту і культури, вона була і залишилась рідною мовою більшої частини населення. Власне Чернівці залишались австрійським містом до 1944 р. – відтоді вони належать до Української республіки.

Різноманітні мовні впливи забарвили, звичайно, і буковинську німецьку говірку, частково досить неґативно. Але водночас вона збагатилась новими словами і зворотами. Вона мала своє особливе обличчя, власний колорит. Під поверхнею мовленого лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, які багатократно взаємопроникали одна в одну і давали словесному листю, відчуття звуку і образу, соку та сили. Більше третини населення становили гебреї, і це надавало містові особливого забарвлення. Давньогебрейська фольклорна спадщина, леґенди хасидів “витали в повітрі“, ними просто дихали. З цього барокового мовного середовища, з цієї мітично- містичної сфери вийшли німецькі та гебрейські літератори, наприклад, Пауль Целян (…), найвидатніший лірик мови ідиш Іцик Манґер.

Чернівці були потворними і прекрасними водночас: архітектурно позбавлені стилю, нецікаві, але ландшафтно дуже гарні, з неповторною звабою. Усе місто – це величезний пагорб. З долини річки Прут воно підноситься догори приблизно на 150-200 метрів аж до великого, як лісовий масив, Народного Парку. Також інші пагорбисті природні парки, як і багато квітучих приватних садів, прикрашали місто. Воно оточене кетягом чудових старих букових лісів, у яких влітку давали волю своїм голосам дрозди і солов’ї.

Східний культурний центр, а з 1875 р. університетське місто, але також дуже жвавий промисловий і торговельний пункт, економічний центр великого реґіону, що охоплював не тільки Буковину, але й Північну Бессарабію і північну частину Молдови. Тут багато читали, не тільки газети, журнали, критику і белетристику, але й високу, справжню літературу. Тут з жаром дискутували, грали на музичних інструментах і співали. Міський театр постійно був переповнений, під час гастролей завжди був аншлаг. Значна частина молоді, духовно розкована, відзначалася ненаситною жагою знань. Головний інтерес багатьох інтелектуалів не зводився до честолюбного планування вигідної кар’єри або вищого життєвого рівня, набагато більше важили для них пізнавальні можливості, у якій-небудь сфері – в науці, філософії, політиці або в переживанні містики, мистецтва, поезії і музики. Частина інтелектуальної молоді була політично заанґажована – і це був далеко не “салонний“ анґажемент. Ці молоді люди йшли на великі жертви, їх кидали до в’язниць, знущались над ними, жорстоко катували в поліції, але вони і словом не обмовлялись за чи проти своїх товаришів. Інша частина молоді кохалась у мистецтві. Коли зустрічались друзі, то починалися пристрасні дискусії про філософські, літературні, мистецькі теми і проблеми – нерідко аж до світання. Або збиралися разом, співали німецьких та іншомовних народних пісень, також аж до рання. Молодь мала тоді час або викроювала собі час – навчання і професійні обов’язки вважались другорядною справою, нудною необхідністю.

Так, в інтелектуально орієнтованої частини населення в передвоєнний час з’явився незвичний стиль життя: відчуженість від світу і зневажання загрозливої дійсности як вираження життя в світі ідей та ідеалів, котрі сприймалися як “суттєвіша дійсність“. Скульптори, малярі, музиканти, поети існували, якщо вони не мали ніякої іншої професії, за рахунок захоплення своїх друзів і співгромадян, які купували їхні твори, відвідували їхні концерти і вечори. Підтримувати і фінансувати митців і поетів вважалося обов’язком. Цінувалося не тільки те, що ставало відомим через видавництва, через великі тиражі: пієтет перед творцем і його творіннями демонстрували ще задовго до того, як вони були опубліковані.(…)

Чернівці були містом мрійників і адептів. Тут ішлося, кажучи словами Шопенгауера, “про інтерес думки, а не про думку інтересу“. Ортодоксальні гебреї і “хасиди“ були адептами того чи іншого “святого“ раббі. Речі практичного життя не важили для них нічогісінько. Багато з них не мали ніякої професії. Їх утримували дружини, які гордилися тим, що одружені з “вченим“ чоловіком, вони “вчилися“ інколи усе своє життя із “священних книг“ і блаженно слухали мудрі слова свого раббі. Асимільовані гебреї і освічені німці, українці, румуни так само були адептами: чи то філософів, чи політичних мислителів, композиторів або містиків. Карл Краус (1) мав у Чернівцях велику громаду своїх захоплених прихильників: їх можна було зустріти з “Факелом“ у руці на вулицях, у парках, в лісі або на березі Пруту. Палкий краусіанець, після останньої війни – університетський доцент у Нью-Йорку – показав мені одного разу номер “Факела“ зі словами : “Погляньте ось на це, хіба “К“ – не найкраща літера алфавіту?“ – і при цьому він зовсім не жартував. Велика група сповідувала вчення видатного берлінського філософа Костянтина Бруннера, який лише тепер завдяки перекладам на англійську та французьку мови починає ставати відомим. У жодному іншому місті, навіть у самому Берліні, Бруннер не мав так багато відданих прихильників, як у Чернівцях. Тут були: шопенгаверіанці, ніцшеанці, марксисти, фройдисти. Тут марили Гельдерліном, Рільке, Стефаном Ґеорге, Ґеорґом Траклем, Ельзою Ласкер-Шюлер, Томасом Манном, Германом Гессе, Ґодфрідом Бенном, Бертольдом Брехтом. Тут ковтали класичні та сучасні твори зарубіжної, особливо французької, російської, англійської та американської літератур. Кожен апостол був осяяний місією свого майстра. Тут славили до самозречення і з палким захопленням. Захоплення – слово, яке сучасна критика відхиляє як “пафос“ або сентиментальність. У такій атмосфері людина з духовними інтересами була прямо-таки “приречена“ полемізувати з філософськими, політичними, літературними або мистецькими проблемами, або ж сама займатися однією з цих сфер – Затонуле місто. Затонулий світ.

Роза Ауслендер. Переклад Петра Рихла

Карл Краус (1874-1936) – австрійський письменник-сатирик, видавець журналу “Факел“.

Нові метафори старого фестивалю

Ну добре, не так старого, як давнього. У сенсі зорієнтованого на давні традиції багатокультурної Буковини загалом та різнолітературних Чернівців зокрема. Втім, з іншого боку, й старого: як-не-як від дебюту промайнуло вже вісім років, змінилась країна, змінилась епоха, а Meridian Czernowitz – ось він, незмінний, у тому ж місті, в той же час. Із так само незмінними: урочистим відкриттям у найгарнішій залі найгарнішого університету, читаннями віршів у синагогах і костелах, на базарах і цвинтарях, на вулиці Ольги Кобилянської й у дворику Пауля Целана. А також із постійним згадуванням померлих поетів і створенням максимального комфорту для живих. Але передовсім, повторюю, йдеться про зверненість у давнє, а отже, європейське минуле Чернівців. У країні постійно запеклої, хоч і переважно вдаваної ідеологічної боротьби Meridian сповідує ідеологію толерантності. У країні, де мовою міжнаціонального спілкування досі залишається російська, Meridian промовляє десятком мов. У країні, по вінця залитій горілкою, Meridian пропагує культуру споживання вина. У країні, збудованій на принципах «забув», «спізнивсь», «якби ж знаття» і «якось то воно буде», Meridian демонструє логістичну бездоганність, здатну здивувати навіть німецьких журналістів. Еге ж, Meridian Czernowitz – це продукт на експорт. Тому він щоразу так захоплює закордонних гостей і нерідко викликає нарікання з боку місцевої публіки. Нарікання цілком безглузді. Не тому, що несправедливі, а тому, що люди, які роблять цей фестиваль, чітко усвідомлюють, чому вони його роблять саме таким.

А однак. Попри традиційну «зацикленість» на європейському минулому, цього року Meridian Czernowitz озвучив щонайменше дві метафори, спрямовані в майбутнє і важливі перш за все для України. Для цілої України, незалежно від того, як кожен із нас розуміє слово «ціла». Метафори ці, як і належиться добрим метафорам, є неоднозначними і не зводяться до єдино правильного раціонального тлумачення. І власне цим вони добрі. Тим, що допускають можливість суперечливих інтерпретацій.

Отже, метафора перша – інтернат. На презентований у Чернівцях новий роман Сергія Жадана вже встигли пролунати різні відгуки, зокрема – й не надто позитивні. Мені, скажу коротко, роман сподобався. А той факт, що його сюжет виразно нанизаний на тисячу разів використану в літературі кемпбеллівську мономіфологічну структуру ініціаційної подорожі «культурного героя», лише додає романові сили. Зрештою, я щось не можу пригадати за останні сто років жодного якісного роману, який би так чи сяк не спирався на міф. Бо не вигадано наразі ефективнішого способу впорядкування швидкозмінної дійсності, яка дедалі хаотичніше розлазиться під письменницькими руками. Повернімося, однак, до метафори. Інтернат – це що? Один із двох головних героїв роману – Паша – вирушає з дому, щоб забрати другого головного героя – племінника Сашу – з інтернату, який опинився на окупованій території. Чи означає це, що під інтернатом слід розуміти втрачену станом на сьогодні частину Донбасу? І що з цієї частини людям варто вибиратися додому, тобто до неокупованої України? Але ж їхній справжній дім у такому разі залишиться там, і це буде дорога не з інтернату додому, а навпаки. Чи, може, враховуючи найчастіше повторювану в романі фразу «нікого не шкода» у поєднанні з «інтернатською» поведінкою людей по обидва боки від лінії розмежування, інтернат – це взагалі весь Донбас, який нині має те, на що заслужив? Тим часом сам автор пояснює, що ця метафора – ще ширша, бо всі ми, в усіх регіонах, якоюсь мірою інтернатські і впродовж багатьох років ставилися до своєї країни, як до інтернату. Це правда. Але якщо інтернат – це вся Україна, то як тоді трактувати втечу з нього? Як втечу з України? А якщо припустити, що ця втеча – не остаточна і що на нас ще чекає повернення, то куди? Назад в інтернат? Задля чого? Щоб спробувати перетворити інтернат на рідний дім? Комусь таке вдавалося? Роман, звичайно, не дає відповідей на всі ці запитання, але спонукає ретельно над ними замислитись, а це вже немало.

Метафора друга – ампутація.Саме так називається представлений на фестивалі документально-художній фільм Ігоря Померанцева і Лідії Стародубцевої.Герої фільму – українські військові, які втратили на війні кінцівки: хто руку, хто ногу, а хто і те, і те. Ампутанти. Це – дослівно герої: люди, які зуміли мужньо – і часто з гумором – сприйняти свої трагедії, а тепер повертаються до повноцінного життя. Їхні розповіді зворушують, їхні долі змусять не одного з нас присоромлено згадати ті дурниці, якими ми переймалися впродовж останніх кількох років. Шкода тільки, що «Ампутацію» ще довго не покажуть у Росії. Шкода, що тамтешні глядачі ще довго не почують прочитаних у фільмі віршів Ігоря Померанцева, написаних як гіркоіронічне продовження відомих російських рядків на задану тему. Наприклад:

Куда ж теперь идти солдату?

Куда костылять, шкандыбать, чапать?

Тебя убили подо Ржевом? А я жив.

Мне оторвало ногу под Счастьем…

Меня не убили немцы подо Ржевом.

Спасибо, немцы.

Або:

Мы знаем, что ныне лежит на весах:

тысячи левых и правых рук и ног, стонущие обрубки

в больничных коридорах…

Спасибо немцам: кое-что завезли.

І багато інших. Але, знову ж таки, повернімося до метафори. Автори фільму прямим текстом проводять паралель між ампутованими частинами людського тіла й ампутованими частинами тіла України. Першої миті метафора вражає своєю болючою матеріальною очевидністю. Ще за мить породжує важкі сумніви: чи саме це малося на увазі? Адже ампутацію проводять лікарі, відрізаючи те, що неможливо врятувати, заради порятунку решти організму. Чи ж би це означало, що в ролі нашого лікаря виступила Росія? До того ампутація – річ незворотна. Відрізане не приросте назад до тіла. Втрачені кінцівки можна замінити лише штучно виготовленими протезами. На це натякає наскрізна метафора фільму? Не знаю. Але знаю, що – як і над інтернатом – тут є над чим подумати.

Підсумовуючи. Любити чи не любити фестивалі можна з різних причин, і кожен повноправно робить це на власний розсуд. Але без сумніву не мали рації ті, хто проігнорував цьогорічний Meridian Czernowitz, бо звик вважати його занадто снобістським, розрахованим винятково на смаки західних грошодавців і безнадійно відірваним від проклятих питань українського сьогодення. І українського – якщо раптом хтось доживе – майбутнього.

Олександр Бойченко. Країна за Збручем / Олександр Бойченко. – Чернівці : Видавництво 21, 2018. – 208 с.

Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»

Игорь Померанцев. «Czernowitz. Черновцы. Чернівці»

Города сюжетны. Тому свидетельством площади. Площади – это выдох, развязка, счастливая любовь. Если город организован вокруг площади, то жизнь в нем нормальна. Случайность площадей говорит о безумии. В таком городе сходишь с ума, ибо не находишь площадь там, где она должна быть.

Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»