«КРІМ КОБЗАРЯ». ГАННА БАРВІНОК (1828–1911)

Ганна Барвінок

Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

Якби мене спитали, які ж письменники позаминулого століття найбільш недооцінені, я сказав би: Пантелеймон Куліш (бо його немає в масовій свідомості, а вірші не перевидавали вже понад двадцять років), Юрій Федькович (бо «широкому читачеві», школярам і студентам підсовують найслабші його твори) – і Ганна Барвінок. Тому що між 1927 і 2001 роками в Україні не вийшло жодної її книжки. Тому що Зеров і Чижевський, історики літератури з цілком незалежним мисленням, за інерцією заносили її в переліки «та ін.» Тому що вона, а не Марко Вовчок мала стати класиком.

Якщо зараз згадують про Олександру Куліш, у дівоцтві Білозерську, псевдонім Ганна Барвінок, – то переважно як про дружину Пантелеймона, старшим боярином на весіллі якої був Шевченко. Це правда – і Барвінок вважала це найважливішими фактами своєї біографії. Але така правда, на тлі якої зникають і особистість, і творчість.

З Кулішем все було складно від початку. Він взагалі був водночас закоханий у двох дівчат і вагався, кого обрати; врешті схилився до українки, бо росіянка не могла повністю розділити його інтереси. Мабуть, спрацювала і одна риса характеру Олександри: Пантелеймон дав їй лагідне, але трохи дивне прізвисько «Хозяйственные Способности».

Куліша заарештували у Варшаві 1847 року, під час весільної подорожі. У Олександри стався викидень, і більше дітей вона мати не могла. «Я не знаю, что хуже – горьче никогда не иметь детей, остаться одинокой или же, как я, утратившая 1847 г. от отчаяния, – а потом и не было больше». А потім – роки й роки ходінь Куліша наліво й направо, аж поки він не зрозумів, що, крім дружини, в нього нікого немає. І 1890 року він написав, може, й не найкращу, але вкрай пронизливу поему «Дума-казка про Діда й Бабу…» – про двох старих, які пливуть Дніпром у смерть, а з ними рябенька курочка, без якої куди ж їм, а в раю на них чекає ненароджений син… Олександра пережила чоловіка на чотирнадцять років, аж 1902 року побачила свої оповідання під однією палітуркою (дякувати Борисові Грінченку) і цілком розчинилася в пам’яті про Куліша. «Се дуже мене веселило, що і я, такий темний молекул, а можу хоч на хвилину доставить утіху такому сяєву, моїй дружині»: чоловіка вона завжди називала саме так, «дружиною». «Я, как Магдалина, – только молилась ёму. Но он никогда не изменил мне, даже не обращая внимания на любезный клич»…(Це написано 1900 року. Для порівняння – з листів 1850-х рр.: «Из уважения к П. А. вынесла такой позор, унижение, чего я во имя этого человека терпела. Один только Бог знает. Чтила и благоговела, все, все во имя его доброе делалось…»)

Писати вона почала від образи та заздрощів: Куліш аж надто захопився Марією Маркович, яка появилася зненацька і нізвідки, – а незабаром виявилось, що цікавить вона його не лише як письменниця.

«[…] какой язык! какие формы! Чудо, чудо! […] это золотое дно для будущих малороссийских писателей. Вот этнография, – вот она! так должно рассказывать о народе! так должно сочувствовать народу! Жена Маркевича – это гениальная актриса, которая принимает на себя образ молодыць и бабусь наших и лицедействует за них так, что не везде угадаешь, что́ взято из натуры, а что присочинено в порыве актерского вдохновения. Но главное, как почувствовано достоинство характера народного!»

Що мала відчути Олександра Куліш, читаючи такий лист від чоловіка? Що їй було робити?

Вона вирішила, що може писати так само і не гірше. І майже не помилилась: вийшло так само, але краще.

Значно пізніше вона упевнила саму себе, що стала прозаїком – першою в Україні жінкою-прозаїком! – задовго до Вовчка: нарис «С Волыни», надрукований в «Основі» 1861 року вона нібито склала ще під час весільної подорожі, тобто за десять років перед Марковичевою. Насправді – ні: судячи з рукописів, це був 1858 рік, а перші свої твори – «Лихо не без добра» і «Восени літо» – вона написала таки навсупереки Вовчку. Недарма Куліш вже у 1880-ті роки називав Ганну Барвінок «літературною антагоністкою Вовчковою».

Марко Вовчок заразила українську прозу межі 1850–1860-х рр. модою на оповідь від першої особи селянина чи селянки, які діляться спогадами про свою тяжку, ох яку тяжку долю (соціальна модифікація оповіді в дусі котляревщини, про що вже не раз йшлося). Куліш радісно це підтримав як «живу етнографію» – і, крім Барвінок, нічого доброго з цього не вийшло, лише валка зовсім уже безнадійних епігонів, на кшталт Матвія Номиса, Степана Носа чи Данила Мордовця. «Основа» була просто забита такими історіями; окремо стояли Куліш зі своїми російськомовними повістями, Олекса Стороженко, який вийшов із гоголівської свитки, і Ганна Барвінок. Це зараз зрозуміло, що вона сама по собі, а тоді форма оповідань «З народних уст» (як називалася рубрика в журналі) якраз і загнала її у той самий зловісний перелік «та ін.».

Вовчок добре усвідомлювала, що саме потрібне історичній хвилині (вона взагалі була найпрагматичнішим з українських авторів), але не дуже розуміла, що потрібне літературі. Характери у неї пласкі, бо це і не характери зовсім, а соціальні функції; цілісності немає, бо далі, ніж «ось таке в нас погане життя» вона не йде навіть у перших і найкращих своїх «народних оповіданнях» («Сестра», «Козачка»), а далі почалися зовсім примітивні антикріпосницькі карикатури, де пани такі огидні, що в них навіть імен немає («Інститутка»).

Радше за все, Вовчок не читала або майже не читала Куліша, але часом вона інтонаційно близька до його «ідилій». Тому що насправді це була потреба культури – відштовхнутись і від котляревщини (що, в цілому, й зробили), і від сентиментальщини Основ’яненка – а ось це Вовчкові й не вдалося. Ніжної чуттєвості, звісно, менше, але там, де Вовчок відходить від прямого називання, починаються ті ж нестерпні штампи: 

«Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. “Сину мій! дитя моє кохане! погуляв би ти в світі, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, та гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають, – не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!”» («Козачка») – і так далі, і так далі.

Достоєвський свого часу буквально на пальцях пояснив, чому Марко Вовчок – це погано: тому що неправда. А естетична неправда, написана в ім’я благої справи, їй тільки шкодить. Ось так, дуже просто.

Зрозуміло, що саме хотіла зробити Вовчок. І поява жіночого погляду в літературі була дуже важлива. Таланту Бог не дав, але суспільну потребу вона вловила настільки точно, що й Куліш попався, і Шевченко кричав: «Шекспір! Шекспір!».

І тут виходить Ганна Барвінок. Куліш твердив: «Псевдонім же їй прибрав я, згадавши Діккенсову молитву: God, make my memory every green! і озирнувшись на Гомера, що мовляв: “Зеленіють Одиссеїві й старощі”».

Звісно, Куліш її редагував і взагалі називав своїм «творивом» – але він і Вовчка редагував, і це не дуже допомогло. Барвінок пощастило мати бездоганний слух і точність живої інтонації (що зближує її зі Стороженком). Один критик твердив, що від неї йде шлях прямо до Стефаника. В цьому я зовсім не певен, але лінія до таких оповідань Марії Матіос, як «Не плачте за мною ніколи», очевидна (незалежно від того, читала Матіос «Восени літо» чи ні).

Соціальність у Барвінок підкреслено відсутня. Письменниця не просто цим не цікавиться – для неї та її героїв соціальне взагалі не є важливим. «Тяжка доля жінки-селянки» – знаємо-знаємо, читали. Але буває доля тяжка, а буває й зовсім інша. Констатація (ось таке життя, ось таке трапляється з людьми) не перетворюється ані на публіцистичне викриття, ані на низку слабо пов’язаних епізодів. Як не дивно, на малому просторі, з малих подій виникає цілісність.

А ще у Барвінок був рідкісний талант переконливо писати хороших людей. Не ідеальних селян, а просто хороших людей, які про себе цього навіть не знають. Власне, тому вони й хороші. Трохи вбік – й ідилія «Домонтаря» перетворилася б на сахарин (порівняйте хоча б із передмовою Гребінки до альманаху «Ластівка»), але Барвінок часто вдавалося пройти дуже тонкою межею між побутописанням і народницьким замилуванням.

Коли пишуть, що Барвінок у 1860-ті роки наслідувала Вовчка, то просто не розуміють, чим вона насправді займалася. Подивимось, як працював «страх впливу». Ось Вовчкова «Козачка» – ремейк «Сватання на Гончарівці»: та ж історія про кохання вільної дівчини і кріпака, тільки без Квітчиних жартів та любові до начальства. Що вийшло у Вовчка, ви вже бачили. Перечитуючи це оповідання, я зрозумів, що читаю майже-майже те саме, що й в одному з творів Барвінок, і коли ця думка остаточно сформувалась, я перегорнув сторінку і побачив, що героїня Вовчка наводить прислів’я: «Не було змалку – не буде й до’станку». А це – назва оповідання Барвінок, яке мені згадалося. Тож Барвінок не наслідувала – вона давала майстер-клас: ось як це треба писати (а не зводити чужих чоловіків…). Естетично перемогла Барвінок. Історично – Вовчок.

Куліш все це не одразу, але усвідомив. «Вбачаючи, що сей Вовчок малює тілько гірку долю крепаків та зневажливе панство, і все на один лад, піднялась Ганна Барвінок малювати простацтво й панів із ширшого погляду». «Хоть вона мені і родичка, а мушу Вам сказати, що наша кульгава і млява література нічого такого здорового не появила». 

«Ширший погляд» – означає просто людський. Ганна Барвінок та її герої – це навдивовижу здорове явище української культури; важко зробити більший (і правдивіший) комплімент.

У Барвінок, як і в іншого значного таланта, Якова Щоголева, не було поживного середовища. Той мовчав десятиліттями, а вона пішла в самоповторення: переконалась. що навіть в обсязі повісті її прийоми вже не дуже добре працюють, а перейти до складніших форм для неї означало би відмову від естетичних суджень Куліша. Не наважилась, не змогла. Знадобилося наступне покоління – Нечуй-Левіцький, – аби відмовитися від оповідної манери і заговорити власною мовою сільського та міського інтелігента.

«Лихо не без добра», «Восени літо», «Не було змалку…», «Домонтарь» – якби ці твори, а не «Інститутка», «Три долі» та ін. стали наріжними каменями нової прози… до модернізму ми опинилися б на півкроку, але ближче. Не склалося. Але ці оповідання читаються і сьогодні – і це значно більше, ніж можна сказати про спадок багатьох сучасників Ганни Барвінок, темного молекула української літератури.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *