Ві – значить візитер

Марта Гулей

Є жанри, які (на щастя) не потребують адаптації безпосередньо пережитого досвіду. Трилер – один із них. 

І тут на наших гостросюжетних теренах виникає небезпека: романи інфікуються шаблонами з кіношок категорії В. Якщо ви відкривали книжку і бачили умовного Джона і умовну Мері, котрі бігають від маніяків по Крижополю, то це саме воно. 

Її звати Лізою Ярмоленко. Є тут ще Лідія Адамівна, Роза Павлівна, Віра, Миха, Олесь Ніколін, Марія, Софія. У головного героя імені щоправда ніякого нема, а хочу припустити, що починається воно на «В». Є умовнийВітя під тридцять, який байдикує в аудиторській фірмі. Є районний дитячий садок, куди треба влаштовувати дитину. Є навіть шкільний журнал, який зберігають в учительській. І поліція миттєво виїздить на виклик щодо домашнього насилля – як мусить. Знайомі реалі. Щоправда є ще таємнича Ві, яка іншого імені тут не має, тільки перша літера імені, але вона істота така, що їй реалії для контексту в принципі не потрібні, поза-реальна вона істота. 

А от поза тим щось дуже недоречне. Школа розташована чи не в лісі (не можна, через санітарні норми). І ця ординарна старша школа платна. Учнів залишають відпрацювати покарання після уроків. Шафки учнів в коридорах школи. Дешеві стрип-бари в маленькому містечку. Будиночки на два господаря в недорогому пригороді. Колишні однокласники зустрічаються «на розі третьої і сьомої». В психіатричну клініку, де утримують злочинців, може потрапити дитина з дозволом на відвідини від матері. А доросла жінка з дитиною переїздлять з міста до міста, по ходу міняючи прізвища (та спробуйте ж це хоч раз зробити в вашому паспортному столі). Ну і зубожіла учителька має авто, це так уже під фінал. 

Змішування Ліз Ярмоленко з рогом третьої і сьомої дає не той сюровий ефект, на який розраховувала авторка, либонь, це взагалі ефекту не дає. 

Трилер страшний тоді, коли ти можеш проектувати сюжет на своє життя, злитися з героєм. І краще б той герой вижив наприкінці, звісно. І навіть тоді, коли більшість дії відбувається в уяві, ця уява має мати струнку логіку. Це уже стосується твісту, обов’язкового для трилеру. Якщо герой має справу з суто психологічною чи суто магічною реальністю, то він їй зобов’язаний вірити на всі сто, а разом із ним віримо й ми. Тим більше в повісті, де убиває (буквально) сама сила уявного.  

В трилері Марти Гулей «Коли приходить Ві» з твістом не задалося, і саме тому, що реальність уяви в цій повісті не обґрунтована. Уявні друзі – надто уявні і зовсім не друзі. Те, що Ві не існує, ясно чи не з першого речення анотації, а от ким вона є і чому не існує – таки питання. П’ятирічний малий пережив страшне: його намагався вбити батько. В лікарні, куди побиту дитину поклали разом із покаліченою мамою Лідою, його візитує дівчинка-одноліток. Це Ві. Вона пропонує гру: нумо уявляти, як би ти міг помститися своїх обидчикам. Захоплива гра, дітки в неї граються до сімнадцяти років. Так, Ві весь час поруч із ним, приходить і йде, дорослішає, міняється, вони навіть сексом займаються; ніхто інший Ві не бачить, і юнак це усвідомлює, до речі. В сімнадцять в містечку, де вони всі живуть, трапилася ще одна страшна пригода: під час вечірки зникла Ліза, однокласниця головного героя, сам він втратив пам’ять і досі не може згадати подій десятирічної давнини, щось сталося і з мозком його матері. Мати зараз в спецлікарні. Її першим симптомом було таке: вона бувало довго дивилася на сина і обережно питала: «Це ти?» (от ця лінія таки моторошна і варта твору, і різкий розворот там вдався, спойлити не буду). 

Варіант перший: малий вигадав собі Ві, ця його субособистість взяла на себе його захист. Варіант другий: Ві – містична істота, щось типу демона, яка спокушає дитину. Обидві версії цілком підставові, перша очевидніша. Це той же випадок, що в «Сяйві» Кінга, наприклад: можемо читати як історію про привидів, можемо читати як жахастик про батька, що допився до гарячки. Так і в «Коли приходить Ві»: розлад особистості або розлад всесвіту, трилер або містичний трилер – про всяк смак. Можна схилитися до демона, ви точно будете прихильні до версії демона, якщо грали в Devik May Cry (там є персонаж-демон на ім’я V, який одночасно є субособистістю людини). Ви точно пристанете до версії з випрацюваним свідомістю «злим близнюком», якщо звикли читати В як Вендета. Так чи інакше, Ві – функціонально візитерка, і тут вона саме для вендети: вона має помститися людяній частині головного героя за слабкість. Він бо дозволив собі стати жертвою! Найцікавіше те, що Ві герой насправді отримує у спадок від батька в обох версіях… Вас насправді не бентежить оце тиражоване з книжку у книжку уявлення, що з жертв насилля конче виростають демони?

Сила уяви. Давайте помріємо, що всі, хто нас образили і скривдили, перетворяться на жаб, і лускатимуть, лускатимуть (сюжет з «Ві»). Наша думка годна спричинити реальне зло іншій людини, недобра думка породжує чудовиськ, у доброї ж думки з фертильністю біда. Таке послання. От тут і треба сила уяви, щоб передбачити наслідки і вчасно відбракувати злі наміри. В – значить відбраковка. Коли Ві хоче позбутися свого людського «носія», вона каже йому одне слово: «Спи». Сон розуму породжує Ві.  

«Стою на колінах і дивлюся в її обличчя.

— Я подобаюся тобі? — хрипло питає.

Голос подібний на Лізин. Не можу нічого відповісти. Не можу видушити із себе ні слова.

— Подобаюся?— питає ще раз.

— Та-а-к,— ледве вимовляю.

Я й далі дивлюся на маску. Що там під нею? Хто зробив це з Лізою?

— Подобаюся, це точно. А так? — знімає маску.

Замість нижньої половини її обличчя — криваве місиво. Не можу дивитися. Не можу. Здається, от-от утрачу свідомість. Господи, хто зробив це з нею?»  

Текст: Ганна Улюра

Марта Гулей. Коли приходить Ві. Київ: Академія, 2020. 160 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *