«Голограма для короля»

«Голограма для короля»

Дейв Еґґерс досить довго писав нон-фікшн, документальну літературу. І це пішло його прозі на користь. 

«Голограма для короля» — лаконічна книжка. Із перших пропозицій — ніяких описів, тільки факти: поїхав, приїхав, банкрут, можливість контракту. І — нічого, нічого не відбувається, пошук питань на відповіді, катарсис …. — усе виявляється голограмою.

Роман міг би стати комедією положень, набором ідіотських ситуацій, коли все шкереберть. Але в ньому є надія (безглузда, невелика) на можливість кращого результату. І ця надія перетворює комедію в драму, і робить роман дуже хорошою книжкою. І я вітаю видавництво «Фабула».

Але це — книга плюс кіно. Як вийде друком, прочитайте. А потім подивіться фільм. У кіно головний герой (Том Хенкс) — знайомий нам по книжці як рідний, втрачений, незграбний, нещасливий, розведений дорослий чоловік, у якого куди не ткнути — одни проблеми. Маленька екзистенційна комедія — велике складне життя. Гарна (виразна) книга, великий Том Тиквер, рівний собі Том Хенкс.

Дейв Еґґерс. Горограма для короля / — пер. зангл. Е. Рабінович.— Харків: Вид-во «Ранок»: «Фабула», 2020.— 320 с.

II 

Коли Алан прокинувся у «Джидда-Хілтоні», він уже запізнювався. Було 8:15. Він заснув лише після п’ятої години. 

Його очікували в Економічному місті короля Абдалли о восьмій. Плюс щонайменше година їзди. Поки він прийме душ, одягнеться і знайде машину до місця, буде десять. Запізнення на дві години у перший день відрядження. Дурень. І з кожним роком дурніший. 

Він спробував набрати мобільний номер Кейлі. Вона відповіла — голос хрипкий. В іншому житті, на іншому оберті колеса, де він був би молодшим, вона дорослішою, і вони обоє досить дурні, щоби спробувати… він і Кейлі — то було б щось жахливе.

 — Привіт, Алане! Тут красота. Ну, може, і не красота. Але вас тут немає. Він пояснив. Без брехні. Бо більше не мав сил, бракувало потрібного творчого настрою для цього. 

 — Ну, не хвилюйтесь,— сказала вона з коротким смішком — цей її голос припускав можливість, вихваляв існування фантастичного життя сповненого чуттєвості,— ми тільки-но налаштовуємося. Але вам доведеться самостійно добиратися. Гей, хтось із вас знає, як Алану дістатися сюди? 

Схоже, вона зверталась до решти команди. Простір відлунював, як у печері. Алан намалював в уяві темне й порожнє місце… троє молодих людей тримають свічки, чекають на нього та його ліхтар. 

 — Він не може взяти напрокат автомобіль,— сказала вона їм. А тепер йому: — Ви можете орендувати машину, Алане? 

 — Я з’ясую,— сказав він. 

Тоді зателефонував до клерка у вестибюлі. 

— Привіт. Це Алан Клей. Як вас звати? Він завжди запитував про ім’я. Звичка, що її прищепив Джо Триволі ще в компанії «Фуллер Браш». «Запитуй імена, повторюй імена. Ти пам’ятаєш імена людей, вони тебе пам’ятають». 

Клерк сказав, що його звуть Едвардом. 

— Едвард? 

— Так, сер. Мене звуть Едвард. Чим я можу вам допомогти? 

— Звідки ви, Едварде? 

— З Індонезії, із Джакарти, сер.

 — А, із Джакарти,— сказав Алан. Потім збагнув, що не зможе нічого сказати про Джакарту. Він нічого не знав про Джакарту. — Едварде, як ви вважаєте, я зможу орендувати автомобіль через готель? 

— Чи є у вас міжнародне водійське посвідчення? 

— Ні. 

— Тоді ні, я не думаю, що вам слід це робити. 

Алан зателефонував до портьє. Пояснив, що потрібен водій, аби відвезти його до Економічного міста короля Абдалли. 

 — Треба трохи зачекати,— сказав портьє. Акцент у нього був не саудівський. Схоже, у цьому саудівському готелі саудівці не працюють. Алан про це здогадувався. Саудівців не багато працює в будь-якому місці, казали йому. Робочу силу вони імпортують. 

 — Ми маємо знайти надійного водія, щоби вас возити,— сказав портьє. 

 — А просто викликати таксі ви не можете? 

 — Це не так просто, сер. 

Алан скипів був, але оговтався — сам винний. Він подякував чоловікові й поклав слухавку. Він знав, що не можна просто викликати таксі у Джидді чи Ер-Ріяді — принаймні так казали путівники, які аж заходилися, розписуючи небезпечність Королівства Саудівська Аравія для іноземних мандрівників. У переліку Держдепартаменту Саудівське королівство було щодо цього чи не на першому місці. Кіднепінг тут не був чимось неймовірним. Алана могли продати Аль-Каїді, викупити, транспортувати через кордони. Але Алану ніде нічого не загрожувало, а робота приводила його до Хуареса у дев’яностих і до Гватемали у вісімдесятих.

***

Задзвонив телефон. 

— Ми маємо для вас водія. Коли він буде вам потрібний? 

— Якнайшвидше. 

— Він буде тут за дванадцять хвилин. 

Алан прийняв душ і поголив поплямовану родимками шию. Надягнув футболку, білу сорочку на ґудзиках, штани хакі, шкарпетки кольору засмаги, мокасини. «Просто вдягніться, як американський бізнесмен»,— сказали йому. Переказували: деякі застережливі туристи із Заходу влізають у довгі білі балахони тобе й накривають голови місцевими хустками. Намагаються змішатися, докладають зусиль. Ці зусилля тут не схвалюють. 

Поправляючи комірець сорочки, Алан помацав у себе на шиї ґулю, яку виявив місяцем раніше. Розміром як м’яч для гольфа, виступає з його хребта, на дотик як хрящ. Кілька днів поспіль він переконував себе, що це частина його хребта, бо чим же ще воно могло бути? 

Це може бути пухлина. 

Там, на його хребті, отака ґуля — не інакше, інвазивна та смертельна. 

Останнім часом у нього траплялися помутніння в голові і незграбність ходи, і це створювало безсумнівне і жахливе відчуття, що там щось росте, виїдає його, висмоктує життєві сили, вичавлює гостроту розуму та позбавляє будь-якої мети. 

Він планував звернутися із цим до когось, але тоді нічого не зробив. Лікар таке не зможе оперувати. Алан не хотів опромінювання, не хотів через його дію втрачати волосся. Ні, фокус полягав у тому, щоби торкатися цього час від часу, відстежувати супутні симптоми, торкатися ще раз — і нічого не робити. 

За дванадцять хвилин Алан був готовий. Він зателефонував Кейлі.

  — Зараз я виходжу з готелю. 

 — Добре. Поки ти сюди доїдеш, ми все налаштуємо. 

Команда могла туди потрапити без нього, команда могла б усе налаштувати без нього. То до чого він тут узагалі? Причини були сумнівні, але все ж привели його сюди. По-перше, він був старшим, ніж інші члени команди, усі вони фактично діти, ніхто не перевалив за тридцять. По-друге, Алан колись знав племінника короля Абдалли, коли вони брали участь у ризикованому бізнесі з пластиками у середині дев’яностих, і Ерік Інґвалл, віцепрезидент нью-йоркської «Реліант», вважав, що цього досить, щоби привернути увагу короля. Мабуть, то була неправда, але Алан вважав за краще не сперечатися. 

Алан був радий роботі. Йому потрібна була робота. Майже вісімнадцять місяців до того, як йому зателефонував Інґвалл, були принизливими. Заповнення податкової декларації на сплату 22350 доларів було гірким досвідом, якого він не очікував у своєму віці. Він сім років був приватним консультантом, і щороку дохід скорочувався. Ніхто нічого не витрачав. Ще п’ять років тому бізнес був добрим; старі друзі підкидали роботу, а він був їм корисний. Він з’єднував їх зі знайомими постачальниками, робив послуги, укладав угоди і зганяв зайве ожиріння. І почувався чогось вартим. 

А тепер йому було п’ятдесят чотири, і він цікавив корпоративну Америку не більше, ніж літак, побудований із глини. Він не міг знайти роботу, не міг привабити клієнтів. Він переходив із велосипедної компанії «Швінн» до велосипедної компанії «Хаффі», потім був «Фронтир», аж нарешті «Алан Клей, консультант» — і лишилося сидіти вдома, дивитися відеозаписи перемог «Ред Сокс» у серіях 2004 та 2007 років. Ту гру проти «Янкіз», коли вони зробили чотири поспіль хоум-рани. 22 квітня 15 2007 року. Він дивився ці чотири з половиною хвилини сто разів і кожен перегляд приносив йому щось на зразок радості. Почуття правильності, порядку. Це була перемога, яку неможливо забрати. 

Алан зателефонував портьє. 

 — Машина вже тут? 

 — Вибачте, запізнюється. 

 — Це ви із Джакарти? 

 — Це я. 

 — Едвард? 

 — Так. 

 — Знову привіт, Едварде. І на скільки запізнюється машина? 

 — Ще двадцять хвилин. Чи можу я надіслати вам сніданок? 

Алан підійшов до вікна й визирнув. Червоне море було спокійне, нічим не примітне із цієї висоти. Шосе із шістьма смугами руху простяглося просто поряд із водою. На пірсі рибалили троє чоловіків у білому. 

Алан подивився на сусідній балкон. Він міг бачити своє віддзеркалення у склі. Людина як людина. Коли поголити й одягти, зійде за справжню. Але щось не те із поглядом. Його очі сиділи надто глибоко, і люди звертали на це увагу. На останній зустрічі однокласників колишній футболіст, якого Алан зневажав, сказав: «Алане Клей, у тебе погляд спрямований кудись за тисячу миль. Що з тобою сталося?» 

Із моря дихнуло вітром. Удалині тягнувся контейнеровоз. Тут і там ще судна, крихітні, наче іграшки. 

У літаку з Бостона до Лондона поруч з Аланом сидів чоловік. Пив джин із тоніком і розмірковував: 

 — Деякий час усе було добре, так? — казав він. — Скільки ж років тому? Тридцять, еге ж? Може, двадцять, двадцять два? Але це скінчилося, без сумніву скінчилося, і тепер нам треба бути готовими перетворитися на турагентів і крамарів, як уся Західна Європа. 

Приблизно така була суть того, що казав той чоловік у літаку. Щось таке. 

Він не замовкав, йому тягали келих за келихом. 

 — Ми стали нацією кімнатних котів,— казав він.— Нацією сумнівальників, хвилювальників, передумувальників. Слава Богу, не такого сорту були американці, які заселили цю країну. Вони були іншої породи! Вони перетинали країну у фургонах із дерев’яними колесами! Люди конали дорогою, а вони ледве зупинялися. Ховали своїх померлих і вирушали далі. 

Цей чоловік, п’яний і, можливо, псих, був такий же, як Алан, народжений у сім’ї промисловців, і тільки згодом загубився у світах, що лише побічно стосувалися створення речей. Він наливався джин-тоніком і на всьому поставив хрест. Він прямував до Франції, щоби доживати поблизу Ніцци у маленькому будинку, що його батько побудував після Другої світової. Отак от. 

Алан підтакував, і вони обмінювалися думками про Китай, Корею, про виробництво одягу у В’єтнамі, зростання і падіння швейної промисловості на Гаїті, ціни на пристойне житло в Хайдарабаді. Алан кілька десятиліть поспіль займався велосипедами, а потім тинявся між доброю дюжиною інших місць, консультував, допомагав компаніям змагатися з безжальним світом ефективності, роботів, дешевого виробництва і всякого такого. Однак із року в рік роботи лишалося все менше. Люди зрікалися виробництва на американській землі. Як міг він чи хтось інший умовити когось витрачати в десять разів більше, ніж в Азії? А коли заробітна плата в Азії зросла до неприйнятного рівня — п’ять доларів на годину,— казали, ще є Африка. Китайці вже виробляли кросівки в Нігерії. Джек Велч казав, що виробництво має жити у постійній боротьбі, об’їжджаючи земну кулю у пошуках найдешевших умов, і, здається, світ сприйняв його слова. Чоловік у літаку аж узвив на знак протесту: «Має ж значення, де зроблена річ!»

Та Алану зовсім не хотілося впадати у відчай, а також піддаватися безумству сусіда. «Ти ж завжди був оптимістом, чи не так?» — нагадував він собі. Безумство! Це слово той чоловік використовував знову й знову. «Насправді це все від чорного гумору. Анекдоти! — чоловік ридав.— Я наслухався їх у Франції, Англії, Іспанії. І в Росії! Люди бурчать про свої безнадійні уряди, про стихійну і незворотну дисфункціональність власних країн. Ще й Італія! Кислий настрій, передбачення занепаду. Це було скрізь, а зараз і в нас теж. Той темний сарказм. Це вбиває, присягаюся Господом. Це ознака, що ти впав і не зможеш піднятися!» 

Алан чув усе це раніше, і більше слухати не хотів. Він натягнув навушники і дивився відео до кінця польоту. 

Алан пішов із балкона і повернувся у темну прохолоду номера. Він згадував свій 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *