Інтерв’ю з режисером одеського Театру №7 Ярославом Трофимовим
«Останні 10 років я присвячую себе створенню та розвитку першого репертуарного імерсійного театру в Україні — Театру №7. І, власне, розробці інструментарію імерсійного театру і навчанню акторів саме цій специфіці. До цього мав досвід режисера кліпів та реклами, а також виступив режисером короткометражного фільма “Одеса, я люблю тебе”.
Щодо акторської кар’єри, то я завжди стримував себе на цьому напрямі, віддаючи перевагу драматургії та режисурі. Я грав, переважно, епізодичні ролі. Чи або, навпаки, виступав у моновиставах. Але останні роки мені прийшлось, як то кажуть to step up, і взяти на себе головні ролі виставах театру. Причина одна — початок повномасштабного вторгнення і брак акторів.
Наразі найбільший челендж — “ставити зсередини”, тобто поєднувати роботу режисера та актора. Це дуже складно і, спочатку, не вдавалось. Але, ніби, наразі виходить краще (як би там не було, я все ж більше люблю ставити сцени знаходячись ззовні).
Як драматург, я пишу все життя. Починав, звісно, як письменник. Видавався. Наукова фантастика, драма. Але згодом зрозумів, що писати для театру мені подобається більше. Чому – довга історія» (Ярослав Трофимов про себе).
Я попросила режисера відповісти на кілька запитань, і ось що в нас вийшло
Як театр зустрів повномасштабне вторгнення? Чи прийшлося змінювати репертуар, взагалі якось реагувати?
Театр зустрів вторнення на ранок “розвантажувального дня”. Перед кожною виставою у нас відбувається 1 день пригадування, потім 1 день технічного прогону і 1 день генерального прогону. А далі – один день “вийняти жирафа” і наступного дня на сцену.
Так ось, 23/02 був генеральний прогон вистави “Янголи не їздять на таксі”. Ми як раз в антракті обговорювали чи буде війна. Я казав – буде. Актори казали що я нагнітаю.
Репертуар змінився бо виїхало майже половина трупи. В досить короткий проміжок часу. Ми, на той момент, зробили одразу 2 проекти. Спочатку “Театр на Балконі” для всіх одеситів і біженців, кому була потрібна моральна підтримка (досить часто, щоправда, виходив Театр в Укритті, в нас воно є). А потім запустили проект першого в Україні театрального серіала “Місто Снів”. Встигли поставити і заграти 5 вистав з циклу на 8. Ну і ще переклали українською та оновили наш одеський цикл… І тих самих Янголів… З заміною половини акторів…
Було енергійно… Про це можна дуже довго розказувати. Там ціле маленьке життя відбулось…
Коли і як ви зрозуміли, що час вимагає щільної співпраці з глядачами?
11 років тому, коли заснували імерсійний Театр №7. На той момент часу мене цікавило як вийти за межі того, що може дати глядачеві традиційна сцена.
І, для протоколу, я не думаю, що щільної співпраці вимагає час. Просто ми, як люди, потребуємо інших людей. Живих. Театр на своєму початку був відкритим з глядачем, стіни не існувало. Ми збудували її пізніше.
Зараз в Європі та США імерсійний формат займає значну частку серед найбільш популярних та впливових вистави. Почитайте, припустимо ось тут.
В той час як в Україні ми — єдиний репертуарний імерсійний театр… То, можливо, це через те, що ми якість особливі люди? Ні… Проблема геть в іншому… Імерсійні вистави — крафтовий продукт, зазвичай, камерний. На такому не заробиш одразу всіх грошей світу (особливо якщо при цьому вкласти 2 копійки і взяти випадкових акторів антрепризи), не поставиш на гастроль і це не зробиш на сцені державного театру. “Ось бачите, де виникає ця диспропорція?” — як каже мій герой у п’єсі “Непогані Люди”.
Які месіджи ви закладаєте у вистави?
В кожної вистави свій окремий меседж. Точніше, назвати це просто меседжем – не можна. Бо в кожної вистави є ціль, задача і місія. Як вплинути, на кого вплинути. На що звернути увагу. Кожна вистава – не схожа на іншу… Простіше було б говорити про якусь конкретну виставу.
Місто Снів — попередження та висловлювання про небезпеку і наслідки ескапізму.
ПАТ в 4 кроки — прихована критика мізогінії (це якщо слідкувати за лінією лише одного героя, але якщо придивитись до одної з героїнь — то це історія про силу болі і зневіри і про відповідальність за тих, кого ми “приручили”).
Непогані Люди — про те, як ми не розуміємо і не хочемо розуміти інших людей, вважаючи що автоматично пізнали їх за власним прикладом. А ще, безумовно, дуже сильна критика догматичного та ультра-релігійного мислення. Але це якщо дивитись на загальну історію. Але якщо придивитись до одного з героїв — історія про те, як одного дня стає запізно.
Янголи не їздять на таксі — про те, як наші дії впливають на долі інших, навіть незнайомих нам людей.
Перша іскра — про містичне мислення та лудоманію, що роз’їдає наше суспільство.
Якщо говорити на загальному рівні – Театр = криве дзеркало реальності. Ми існуємо, щоб відображати людям сьогодення, справжніх нас. Без лікаря в вас, рано чи пізно, захворіє тіло. Без Театру — душа. Точно як у Сартра в “За закритими дверима”… “А от уяви якщо б усі дзеркала тобі брехали?”. Коли Театр припиняє бути дзеркалом суспільства і починає думати, що його місія — розважити, скоротати годинку, поконкурувати з кіно за видовищність чи просто стати джерелом яскравих фото в Інстаграм — неминуче насувається біда в площині суспільної моралі.
Ну, щонайменше, це я так думаю.
Доречі, якщо вас цікавить чому саме Театр — я поясню.
- Кіно занадто повільний жанр для цього. Цикл виробництва фільма — 5-9 років. Вистави — 3-5 місяців. Кіно ніколи не встигне. І, плюс, кіно — міжнародне медіа, а Театр може бути локальним і впливати на місці.
- Книга не може бути таким дзеркалом, бо ти сприймаєш всі події книги через відображення у власній голові. І бачиш не те, що показав автор, а те, що хочеш бачити сам. Тому сила впливу стає меншою.
Що для вас “Вартість Життя” і чому ви обрали саме Шеклі?
Вартість Життя для мене — це казка для дорослих про вибір і наслідки.
А Шеклі – улюблений письменник дитинства. Один з 6. На одному рівні з Азімовим та Желязни.
Хто ще з авторів здається вам перспективним для вашого формату?
Та чи не півпланети. Я ставив за мотивами Кормака МакКарті, Шеффера, зараз готуюсь до принципово іншої версії класики Сартра, мрію про те, щоб адаптувати та поставити Філіпа Кінреда Діка. Ну і, плюс, я дуже багато пишу для театру, тому багато і авторських п’єс. Наприклад, “Місто Снів”, до якого, я сподіваюсь, ми повернемось цього року.
Яким ви бачите свого глядача?
Наш глядач шукає. Глибоких книжок. Цікавих фільмів. Справжніх відчуттів та випробувань. Любить складні загадки і високі ставки в сюжеті.
Наш глядач не знаходить. І розчаровується. Він приходить в традиційний театр і не відчуває. Його не захоплюють красиві костюми та монументальні декорації, бо його фантазія з дитинства малювала значно яскравіші картини.
Вельми можливо, що він грає в сюжетні комп’ютерні ігри саме задля сюжету, а як тільки-но пройшов сюжет — не повертається більше. Бо був там задля історії і вражень від її розкриття. А найкращим відпочинком вважає зміну виду діяльності.
Цінує літературну наукову фантастику і детективи і постійно відчуває, що ніби Голівуд забув як їх знімати.
Наш глядач — все ще велика дитина. Підліток з бурхливою уявою, що прагне яскравих світів та нового досвіду. Навіть якщо за паспортом йому вже 50.
Фото з архіву Театру.
Марія Галіна
