Іздрик у протигазі, його естетичний fuck цьому світу й «гола поезія». Як письменник презентував на фестивалі Meridian Czernowitz поетичний фотоальбом NAKED ONE та чому на фотографіях у книжці він в стилі ню.
Десь у «червоній зоні» в затишному зеленому дворику телестудії «Суспільного: Буковина», з подекуди вже опалим пожовклим листям, теплого вересневого вечора реальний поет Юрій Іздрик презентує свою нереальну (поки ще віртуальну та дуже очікувану з друку) поетичну збірку NAKED ONE видавництва Meridian Czernowitz. На фотоілюстраціях Насті Телікової в книжці — Іздрик власною персоною в стилі ню, а на презентації книжки — оголений хіба заледве вище колін і нижче ліктів, ну й ще голомозий, звісно. І перше, що робить поет після привітання з глядачами на камеру, —демонстративно-перформативно одягає свою «маску», за яку йому править протигаз — усе в цілях безпеки, з дотримання санітарних норм, як то кажуть.
Оскільки Іздрик — це свято (а то й цілий фестиваль), яке завжди саме із собою, то презентацію він теж самомодерує. Присутні лише кілька людей зі знімальної групи, організатори та журналісти, для інших глядачів подія транслюється онлайн на офіційній сторінці Meridian Czernowitz у Facebook та на сторінці медіапартнера «Суспільне: Буковина».
Саспенс триває: навіщо Іздрик у 58 зняв штани?
«Межово відвертий текстуально й візуально», «мій метафоричний і цілком буквальний fuck цьому світу», «18+ і 58+», — так говорить Іздрик про свою збірку NAKED ONE. Зізнається, що мріяв про оголену фотосесію чи не десять років, описує суперобкладинку книжки: вона розгортається в постер, де Іздрика видно «з подробицями». Сподівається, що саме в ситуації пандемічних обмежень NAKED ONE нагадає про один із найактуальніших лібертаріанських лозунгів: «Моє тіло — моє діло». Але оскільки оголених світлин ми не бачимо, бо книжка ще не вийшла друком, то, як каже Іздрик, саспенс триває. Поет читає вірші й відповідає на питання, серед яких — навіщо він зняв штани: «тому, що це красиво, тому що це моя відповідь на карантин і весь маразм, із цим пов’язаний…». Розповідає, що пишається своїми культурними зусиллями — журналом «Четвер», і усіма його авторами — та скаржиться на певну «унилість» сучасної української культури, якій також показує жирний естетичний, місцями римований fuck.
За словами Іздрика, можливо, більшим камінгаутом, ніж знімання штанів, для нього є верлібри, вперше опубліковані в новій книжці. А ще поет вважає себе геніальним читачем, слухачем і глядачем, применшуючи при цьому свої літературні, музичні та художні здобутки. Вкотре наголошує, що його віршовані спроби — це не поезія, а «мережева пофігєнь»: добре написана й технічно добре зроблена. Розповідає, що написав майже 3000 віршів за десять років, з яких штук 50 є непоганими. «І про “листя вже зелене” мені подобається», — говорить поет, сидячи на тлі ще зеленого листя одного з осінніх двориків «червоної зони».
Усе це — просто «формідабле»!
«Юрасику, ти ж такий хороший хлопчик, ти ж відмінником у школі був! Ну як ти так пишеш, матюкаєшся?» — дорікала в дитинстві Іздрикові мама, але, здається, це не дуже допомогло. «Я обіцяв організаторам мінімізувати вживання ненормативної лексики, і я його уникаю, але художній текст не може мати лексичних обмежень», — розповідає зі сцени той самий, але вже дорослий Юрасик (58+) десь на двадцятій хвилині презентації, коли вже прочитав вірш, в якому кілька разів повторюється обсценне слівце французькою та українською. Мамі він тоді пояснював щось про чорні й білі клавіші роялю: що можна зіграти цілком непогано лише на білих і, можливо, навіть що-небудь із Моцарта, та якщо він гратиме на всіх клавішах, то зіграє неповторно. Маму це не переконало, але поет досі вважає цей аргумент образним і сподівається переконати ним хоч когось із глядачів.
Так от, знайте: якщо Іздрик вимовляє слово «формідабле», то це крутий матюк — принаймні так французькою значить «круто», чи навіть ще крутіше — «за*бісь». І хоча сам Іздрик говорить, що «з пісні слів не викинеш», він тут же розповідає, як це французьке нецензурне слово викинули з його вірша учасники гурту «Ліловий» і як йому це подобається. Респект і уважуха від Іздрика гурту «Ліловий» звучить протягом усієї презентації — той рідкісний випадок, коли прискіпливому поету-музиканту сподобалися музичні інтерпретації його віршів настільки, що він радить усім їх послухати.
Наостанок Іздрик читає ще кілька віршів зі своєї фейсбук-сторінки, і десь на словах про «вічну дорогу на*уй» і про те, що «життя — то смертельна хвороба», чутно звуки сирени — здається, це швидка, а може і пожежна. У будь-якому разі, всі ми врятовані, а Іздрик — це завжди вогонь! І це — просто «формідабле»!
Текст: Ольга Мацо
