1651 року француз-картограф Гійом Левассер де Боплан написав нотатки про Україну, додав до них щедрі ілюстрації, а ще раніше уклав карту – спеціальну карту України. Це історичний факт.
1677 року земляк Боплана шевальє Клод де Л’Ампік, озброївшись «путівником» і картою чи не тридцятирічної давнини, рушає від Данцига до Леополісу, далі через всю Галичину на Поділля, звідтам до Києва і до Чигирину. Це романний факт.
Клод має місію: виконує доручення Людовика ХІV, збирає таємно інформацію про вибухну політику часів Руїни, бо Франція має на українських територіях свій інтерес, що почасти збігається з польським (французький і польський престол породичалися). Клод – фортифікатор-артилерист, його прикриття – розвідування місцевостей під нові фортеці, а завдання по суті – копіювання планів фортець існуючих, нині окупованих турками. Самому шевальє в дорозі нудно не буде. До нього приєднається козак Дмитро Шершень, довірений вістун гетьмана Остафія Гоголя. Дмитро теж має таємне завдання. Та ще й гетьманівна на нього оком накинула, тож негоже буде оганьбитися. А до того ж ще трапився таємничий переслідувач (зле обличчя, брови зрослися на переніссі, фазанове перо на шапці, недобрі наміри); то дім Потоцьких у гру вклинився. Всі тут мають свій інтерес, не всім пощастить його задовольнити.
Красень-мовчун і хвалько-коротун, кумедна парочка, потрапляють в різні пригоди. Кажуть, що братерство військових вищим є за будь-які взаємними, майже лицарський кодекс. Солдати насамперед солдати, а уже потім все інше. Герої роману і перевірятимуть відданість справі і братерству всю свою нелегку дорогу «між польським королем, турецьким султаном і московським царем». Книжка про благодать служіння. До речі, яструб і лілії – геральдичні символи гетьмана і короля.
Дебютний роман відомої історикині Катерини Липи «Слуги яструба і лілей» – класичний за методом вальтерскоттівський роман. Себто, на тлі точно виписаних історичних подій, поруч із реальними історичними діячами розгортається авантюрна історія вигаданих героїв. Переслідування, красуні у небезпеці, секретні місії, переодягнена на юнака жінка, облоги – все, як годиться. Часом «Слуги» перетворюють за такий собі вестерн. Чого варта сцена, коли в зруйнованому турками Сатаніві шинкар-єврей Йоса дістає з-під шинквасу заряджений мушкет, щоб утихомирити агресивних від розпачу відвідувачів! Тільки-от всі ці жанрові конвенції і міжжанрові меми в романі Липи слугують лише для утримування уваги читача в гідній напрузі (це авторці вдається). За суттю ж «Слуги» – це научпоп, що маскується під роман. Точність деталей, влучність пояснень, які зазвичай виносять у примітки до історичних романів, тут вписані просто в текст і сюжет.
Побратими мандрують, і ми читаємо паралельно елегантні екскурси в історію архітектури: Арсенал у Львові, храм у Жовклі, синагога в Сатанові, укріплення і бастіони в Барі, храм у Сутківцях, просте в-трьох-реченнях пояснення різниці між замком і оборонним двором, тощо. Побратими пристають на гостину, і ми знайомимося з художниками Іваном Рутковичем і Семеном Берецьким, наприклад, читаємо екфразис їхніх картин, складаємо з діалогів біографії митців. Розвідувальна місія Клода і Дмитра дає підстави зосередитися на описах битв і інших моментів турецької навали, і подаються ті описи теж максимально точно відповідно до історіографічних джерел. І якщо дівча мріє про венеціанське намисто з золотою ниткою, бо будьте певні: вона знає, скільки та прикраса коштує і як престижно її мати (дізнаємося про це і ми). І якщо варять кулішу, то рецепт автентичний – не сумнівайтеся.
«Слуги» мають на меті інформувати, не забуваючи при цьому розважити (вдале поєднання, майже завжди). Коли научпоп називають історичним романом, то переваги такого маркування очевидні, як і небезпеки: спраглі інформації ризикують «недобрати» пригодницького сюжету; ті, хто потребує роману, можуть і загрузнути в описах бастіонів і мурів.
Очевидна удача роману – гетьманівна Настя. Зеленоока струнка білявка, яка заповзято цитує Горація, щиро спокушає Дмитра і прямо повідомляє, як розпланувала їхнє майбутнє аж до кількості дітей та сімейного бюджету. Перетворення з невинної спокусниці на хоробру воїтельку і відтак на втомлене зарюмсане дівча у Насті займає десяток речень, не більше. Нарочита психологічна недостовірність цього персонажа надає твору потрібної динаміки. Ну і хто зрештою казав, що такі метаморфози неможливі, коли ти по суті підліток, ще й закоханий підліток?
Є книжки, які надаються до екранізацій чи інсценувань. «Слуги» просяться бути старомодною настільною грою-квестом. З купою пояснювальних карток, з випадками типу «пропустить три ходи, бо ви потрапили в облогу Сатаніва» і «зробить два ходи наперед, бо ви щойно врятували київську шляхтичку від злого ока» чи «віддайте всі бали, бо вас щойно пограбували ляхи в Чигирині». Зрештою, карту для того всього діла Клод і Дмитро уже намалювали. Боплан про таке б і не мріяв.
«Там було найгарячіше, і ще коло синагоги, бо вона на пагорбі одразу за брамою, з неї поверх муру стріляти зручно. Туркам, щоб потрапити до міста, конче треба було обидві будівлі знешкодити. Так от, Йось Чорний передусім ввічливо погнав рабина, який спробував обороною єврейської дільниці покомандувати, а за ним і усіх стариганів — голів кагалу. У нього якісь родичі зброєю торгують, Йося замолоду навіть до них у науку посилали. Тож стріляє він добряче, ще й своїх хлопців понавчав, вони його поважають. Молоді стали до бійниць на даху синагоги і боронилися, скажу тобі, хоробро. А тоді турки закидали браму аж до другого поверху в’язанками сухого хмизу і підпалили. Мені тут якось подорожній (хоч їх зараз небагато) розповів, буцімто по всьому Поділлю поголос іде, як наші хлопці у підпаленій брамі пісень співали та на тому вогні окріп гріли й туркам на голови лили. Не знаю, хто вигадав цю дурницю. Кричали вони страшно, бо помирали у полум’ї, і ніяк було вибратися. Той крик часом аж до церкви Святого Миколи долинав, повік не забуду. Але, хто ближче стояв, потім розповідали, що стріляли по турках до останнього, поки порох у них не вибухнув».
Текст: Ганна Улюра
