Довга ніч на Тринакрії з присмаком лімончелло і запахом бугенвілії

Беннер

Успіх роману «Дім на краю ночі» Кетрін Беннер, що за лічені тижні став бестселером у 2016 році, складно пояснити, якщо не знати нічого про стрімку літературну кар’єру цієї британської авторки. 

На позір бо «Дім на краю ночі» – добре змайстрована белетристика за шаблоном родинного роману з дрібкою авансів магічному реалізму; таких уже читали чимало  і читатимемо надалі, адже популярні нині романи виглядають здебільшого саме так і обирати є з чого. Висока жанрова конкуренція «Дому на краю ночі» не завадила. Беннер – англійка, яка живе в Італії (уже цікаво), свій перший роман вона написала в чотирнадцять, а видала в дев’ятнадцять (при чому в Рендом Хаусі, вища проба). То був початок фентезійної трилогії для підлітків, що після неї Беннер тут же оголосили письменницею, котра грюкає в двері Роулінґ. «Дім на краю ночі» став перший романом Беннер, адресований дорослій аудиторії. І все насправді просто: діти, які читали попередні її книжки, якраз достатньо підросли, щоб взяти до рук «Дім».

Сицилія, точніше: острів Кастелламаре десь на південний схід від Сицилії, з 1914-го до 2009 року. А «Дім на краю ночі» – це популярна, точніше: довгий час єдина на тому острові тратторія, якою володіє родина, чию історії ми чуємо. І нічого метафорично-метафізичного в назві кафе немає, воно зветься за іменем першого власника, що давно покинув острів, його прізвище перекладалося як «край ночі».

Амедео, перший з Еспозіто власник «Дому», знайшовся в сиротинці у Флоренції. «Еспозіто» – значить «покинутий». Дитя ніхто не взяв на виховання, дитинка була величенька-грубенька і цим лякала потенційних батьків. Та і виріс Амедео в велетня більше двох метрів на зріст. Його названим батьком став місцевий лікар, чию професію успадкував Амедео. Коли чоловіку було під сорок, він замріявся про власну практику і знайшов вакантне місце на острові Кастелламаре. Холодне привітання місцевого графа (Андреа він зветься) і відвертий флірт його красуні-дружини Кармели починаються історію любовного трикутника, чию розв’язку ми уже знаємо з прологу роману. В одну і ту саму годину на острові народиться двоє немовлят – у докторової і у графині, батьком «близнюків» є Амедео. Народження хлопчиків оголосили дивом святої Агати, а не результатом адюльтеру, і острів продовжив жити своїм життям в очікуванні чергового дива. Через одну генерацію в родині Еспозіто народяться ще двійко таких «близнюків» – брати-погодки, щоб продовжити ту недорозвинуту, бо нерозказану до кінця, історію родинної ворожнечі і подружньої зради.  

Між іншим: лікар прибув на острів 28 червня. Це день вшанування Святої Агати-мучениці, покровительки збезчещених жінок і тих, хто загинув ґвалтовною смертю в бою. І в цей день сталося убивство в Сараєві, що змінить долі Європи. На мирному острові чому б здавалося виникає такий міцний підтекст воєнних злочинів? Випадковими сексуальними стосунками лікар рятувався від посттравматичного розладу після Першої світової. Його четверта дитина – донька Марія-Грація – стає свідком, як її старший брат-фашист намагається забити до смерті людину, яка проголосувала на виборах проти фашистської партії. Чоловіком Марії-Грації буде англієць-десантник-дезертир, що врятувався під час Другої світової на острові. Тощо, тощо. Біографії Еспозіто пов’язані з війнами і злочинами. Прикметно, «Дім» в родині Еспозіто переходить в спадок через генерацію: від діда до онуків, від війни до війни, так само тут і «успадковується» пам’ять. Скажімо, Амедео пише хроніку острова зі слів мешканців-аборигенів, цей щоденник вперше читатимуть його онуки. Кажуть, треба якраз одна генерація, щоб забути попередню війну.   

Дивами Святої Агати в «Домі» звуть якісь дуже буденні речі, типу часу народження дітей, острівні жителі не приймають простих пояснень. Є на острові легенда про прокляття плачу, час від час хтось чує скиглення від тамтешніх печер-катакомб. Пояснили ж уже, то вулканічні породи печер створюють таких ефект. Це пояснення нікого не влаштовує, всі чекають див, всі їх зрештою і дочекаються. Такі суто сюжетні штуки вдало кореспондують зі стилем Беннер. Вона пише прості і невибагливі історії, але сам стиль її письма – якісь такі каони на чотириста сторінок: на будь-яку банальність тут можна приростити глибокий містичний зміст. І нумо прирощувати, позаяк ніхто це за читача «Дому» не зробить.

От наприклад, знову і знову тут вирине згадка про Одіссея, який в тих краях ясно що швендяв. Тут же актуалізується тема зайд і чужинців, що стають частиною спільноти. Місцевий священний от, було, каже: «Я більше не знаю нікого із зовнішнього світу. Я став одним із вас, за свої гріхи». А Кастелламаре постає спадкоємцем Тринакрії, де попутники Одіссея принесли в жертву богам биків Геліоса, за що і були покарані. Чужинці Беннер так само поспішають зі своїми вдячними жертвами богам за чужий рахунок. А митарства їхні тривають.   

А ще є таке. Бар «Дім на краю ночі» оточений бугенвіліями, згадка про цю квітку супроводжує всю історію Еспозіто. Кажуть, на «мові квітів» бугенвілія значить «вдало використай шанс, що тобі випав». І роман Беннер – це таки історія втрачених чи використаних шансів. Одна сцена: мала дівчинка сидить на моріжку і демонструє туристам такий собі приватний музей Еспозіто. Перед нею дві медалі – британська і фашистська, обоє належать її дідам, туристи відсипають малій за перегляди євро об’єднаної Європи. Тут про який шанс мова іде – реалізований чи втрачений? Думаймо самі, «Дім» нам тут не допоможе.

«Дім на краю ночі» корисний бодай тим, що точно підкаже рецепт успішного роману. Щоб твоя четверта книжка стала бестселером, на попередніх трьох ти маєш виростити свого вдячного читача, що сам вчитуватиме потрібні змісти. 

«Амедео продовжував шукати постійну роботу. Він надсилав листи куди тільки міг: у крихітні села на півдні, назв яких раніше й не чув, у comunі в альпійських високогір’ях, на Богом забуті острови, чиї жителі відправляли йому відповідь човном до найближчих селищ, тому що поштової служби в них не було.

І нарешті в 1914 році саме таким обхідним шляхом йому надіслав відповідь голова одного селища. Звали його Арканджело, а його містечко мало назву Кастелламаре. Якщо, звісно, Амедео не проти помандрувати на південь, на нього чекає острів, жителі якого залишились без медичної допомоги і готові його прийняти, повідомляв лист.

Острів цей був лише крихтою між сторінками атласу названого батька Амедео. Він загубився десь на південний схід від Сицилії — так далеко від його рідної Флоренції, що ще трохи, і, здавалось, можна опинитись у Африці. Амедео написав відповідь того ж вечора. Він погоджувався.

У нього нарешті була постійна робота. Названий батько провів Амедео до станції і не стримав сліз, хоча твердо обіцяв собі не плакати. Старий лікар сказав, що влітку вони сидітимуть зі склянками limoncello  на терасі й милуватимуться квітами бугенвілії (його уявлення про східні острови були доволі туманні й дуже романтичні)».

Текст: Ганна Улюра

Кетрін Беннер. Дім на краю ночі / Переклад Анни Цвіри. Харків: Віват, 2020. 464 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *