Катерина Косьяненко вміє бачити на наших вулицях лики святих і розповідати (летописати) наше, сучасне життя як історію, яка ніколи не зникне. Час — не стирається, але історія наближається, до нас. Художниця розповіла Kyiv Daily про те, як їй це вдається.
Питання про коріння вашого «фрескового» живопису. Це іконопис? Інші імпульси?
— Люблю спостерігати за сучасним повсякденним життям, перефразовувати його, римувати мовою образотворчого мистецтва. Мені цікаво вирішувати сучасні, впізнавані теми, користуючись класичними прийомами іконопису, стилізувати зображення, таким чином виходіть «коктейль», в якому поєднуються класика та сьогодення. А оскільки живописні канони перевірені сторіччями, зображення виходять переконливими та цікавими.
Багатство фактури, яке ми бачимо на давніх фресках, іконах це не тільки краса та майстерність авторів-художників, а ще й нашарування дотиків часу, через який пройшли ці шедеври. Таким чином, коли я імітую на своїх картинах схожу фактуру, то штучно створюю дистанцію, віддаляю зображене, «зістарюю» його, занурюю намальоване сьогодні в прискорений плин часу.
Звідки взагалі ваша любов до середньовіччя? Вона поширюється тільки на живопис (або ще й літературу, і історію)?
— Так склалося, що з дитинства я бачила багато краси, у нас вдома було багато репродукцій шедеврів живопису. Брейгелевські «Мисливці на снігу» висіли на стіні, на тлі яскраво-рудого килима, вони булі дбайливо вдягнені в біле паспарту та білу раму. Роздивлятися цю картину мені подобалося більше, ніж дивитися мультики. Магія життя, яке дивним чином існує на невеличкому шматку паперу, життя живого, неупинного, мене не відпускала.
Ще мені подобалися красиві Флора з Ботічєлєвської «Весни» та Джоконда, а Володимирська Богородиця зачаровувала. Періодично з’являлися інші репродукції, експозиція постійно оновлювалась, це суттєво розширило мій мистецький світогляд, але вищезгаданих я пам’ятаю як сьогодні.
В різні періоди життя мені подобались різні періоди з історії мистецтва — від первісного світу до сучасного мистецтва: був час, коли мені здавалося, що немає нічого прекраснішого за ісфаганську мініатюру, а в інший період, що імпресіоністи — найпрекрасніше, що було і буде в світі живопису. І завжди я була закохана щиро, здавалося, що оце вже — навіки. Закоханості різними періодами живопису переросли в спокійну любов та професіоналізм, а от любов до іконопису та італійського Відродження до цих пір не вщухає.
Не можу назвати себе глибоким знавцем середньовічної історії та літератури, не вивчаю їх систематизовано та фундаментально, але час від часу щось читаю. Адже образотворче мистецтво — віддзеркалення часу, тож, контекст, в якому воно виникало, цікавий теж.
Що впливає на вас-художника — музика, література, інші художники? Яка це музика, що за автори?
— Музика — обов’язково. Найбільше люблю живе виконання. Театр — як дивовижний синтез і літератури, і музики, і візуального впливу.
Художники, звичайно теж — і сучасні, і класики. Художники — друзі, яких я люблю та поважаю.
Музика різна: класична, сучасна, народна, всієї не перерахувати.
Не завжди вмикаю музику, коли малюю, але іноді хочеться, музика підсилює емоційний стан.
Приміром, коли малювала «Графіті для Анни» часто слухала «Хорею Козацьку», а роботи для «Списку Кораблів» малювалися, в основному, під «Жадан і Собаки», трошки розбавленими класичною музикою.
Дипломну роботу в Академії мистецтв малювала в 2001 році, в майстерні була стара радіола, така величезна, з жовтою підсвіткою, я на тій радіолі впіймала якусь підпільну радіохвилю- там була чудова музика 60 – Moody Blues, Yardbirds, Jethro Tull, і ще багато інших улюблених. А ще там час від часу крутили чарівний україномовний гурт про який я нічого не знала, ані назви, ані походження.
А кілька років потому, у 2005, коли повезла виставку до Парижу на фестиваль української культури, була ошелешена — на урочистому відкритті вийшов заспівати елегантний чоловік з гитарою, і я впізнала музику, під яку були намальовані саме ці роботи, що приїхали на цю виставку. Це був Василь Гонтарський, соліст групи «Вася-Club», надзвичайний артист. Ми подружилися, Василь надарував нам своїх дисків, з тих пір «Вася-Club» зі мною завжди, не набридає.
Про діалог вербального і пластичного: ваш живопис і пластичний, і «говорить» — за полотнами застиглі історії. Адже це ваше усвідомлене рішення?
— В картині мені подобається будувати екшен. Тут як в театрі, тільки в ситуації з малюванням художник сам собі драматург, і режисер, а замість сцени площина полотна, замість акторів — фарби. Театр одного інтраверта.
Картина починається від самого задуму — про що буде ця історія, чи будуть в ній дійові особи, якими вони будуть, скільки їх, яка роль кожного персонажу, які між ними стосунки? Візуальна драматургія теж існує — яким буде домінуючий колір, чи будуть контрасти, співвідношення головних та другорядних деталей. Колір, на мою думку, має найбільш потужний вплив на глядача. Тож, намагаюся заставляти кольори звучати чисто та голосно, на повну силу. Але найголовніше — знайти якмога більш лаконічне та влучне візуальне втілення ідеї.
Про школу і про те, що вас змінювало. Кого ви можете назвати своїм учителем?
— Батько, напевно, основний та улюблений вчитель. Терпеливо, він просто та зрозуміло розповів мені закони образотворчого мистецтва, навчив композиції та живопису, з ним було спокійно та цікаво.
І це навчання триває дотепер, коли згадую його слова, і зміст цих слів читається по новому.
Час від часу в житті з’являються люди, які розкривають щось раніше невідоме, виводять знання на новий рівень. Якщо людина готова сприймати нове, вчитель в житті обов’язково з’являється.
В художній школі наша нечисленна живописна група переходила до різних вчителів з фаху, їх було багато, вони швидко нас лишали, аж раптом з’явилася Ліна Петрівна Стебловська. Вона носила на уроки важкі книжки, для того, щоб показувати репродукції картин, та розбирати композиції по золотому перетину, вона влаштовувала «тренінги» з композиції, і навіть в 11 класі поставила нам оголену жіночу натуру! Вона хвалила нас за самостійність, підбадьорювала та захищала на художніх радах. Це був початок дорослого мистецького життя.
В Академії, звичайно, Данило Данилович Лідер. В майстерню сценографії якого я втікла з відділення реставрації, хоч мені було шкода йти від улюблених одногрупників-реставраторів. Якось, коли я випадково зайшла до театралів, Лідер був в майстерні та в тихій розмові розповідав про щось сценографічне, і дивнвм чином виявилося, що ця ігрова сценографія має свої глибоку філософію, яка стосується всіх галузей життя. Зрозуміла, що не можу пропустити такого вчителя, хочу мати змогу слухати цього мудрого чоловіка, намагатися щось зрозуміти, хочу навчитися відчувати простір життя так чуйно, як він.
Чудовий живописець Василь Іванович Гурін – керівник майстерні живопису, у нього вчилася в асистентурі, мудрий та артистичний завжди знав як делікатно підказати, надихнути та підтримати. Згодна з ним – світло в природі мінливе, і мерехтіння листочків має неповторний колір, назавтра він буде інший, тому треба цінувати кожну мить життя, бо воно крихке та незворотнє.
На вас вплинуло стажування в Cite internationale Des arts? Яким чином?
— Стажування в Парижі було щоденним спогляданням краси. Життя йшло в спокійному ритмі, я роздивлялася найкращій живопис стільки, скільки хотіла. Музеї Парижу стали мені «як рідні», бо проводила там багато часу. Це так приємно, скучивши за, скажімо, Рембрандтом, пройтися вільним кроком хвилин 15 красивою вулицею, щоб з цим Рембрандтом зустрітися. Малювати хотілося лише з натури, невеличкі начерки та етюди, я весь час боялася щось пропустити, не побачити, ми щодня кудись ходили, їздили, це був період насичення мистецтвом. Не дивлячись на те, що була розкішна майстерня, малювати щось глобальне зовсім не хотілося. Ця поїздка була депозитом знань та вражень на майбутнє.
Після Парижа було стажування в Кракові — яке дало вам більше?
— Стажування в Парижі та в Кракові не можна співставляти, вони відбувалися в різні періоди життя, тож задачі у них були різні. Є період накопичення вражень, а є період втілення ідей. Власне, такими і були ці дві поїздки: до Парижу я приїхала впевненим в собі майстром, та спокійно пірнула в поліфонію краси, сил вистачало лише на те, щоб бути вдячним глядачем.
А ось до Кракова я поїхала в період пошуку нової художної мови, коли один період творчості себе вичерпав, а наступний ніяк не хотів приходити.
В чужій країні, на самоті була можливість уважно прислухатися до себе і стати остаточно чесною з собою. Не боятися, довіряти інтуїції, мати сміливість робити тільки те що цікаво. І довіряти долі.
Вам важливо бути в діалозі з арт-критиками і просто арт-середовищем?
— Внутрішній монолог мене настільки захоплює, що іноді забуваю про можливіть діалогу з зовнішнім світом. Але часом, все-таки, виринаю, і з цікавістю споглядаю арт-середовище. Не знаю, чи можна назвати це споглядання діалогом.
Жінкою-художником бути складніше, ніж художником-чоловіком?
— Важко сказати, бо ніколи не була художником- чоловіком. Але, здається, в наш час, ґендерна нерівність зтирається, тож не так важливо якої статі митець. Важлива впевненість в тому, що робиш та наявність гарного продюсера.
У чому місія вашого живопису?
— Можливо, мої слова звучатимуть наївно, але я несу відповідальність за те, що роблю, і вважаю, що не маю права тиражувати потворне, зле та цинічне. Моє малювання це подяка Творцю за Світ, за можливість жити в ньому, подяка привселюдна, щира та яскрава. Колір та лінія складаються в таємний шифр емоцій, неважливо- це абстрактне мистецтво, чи фігуративне, і цей шифр люди зчитують- хтось свідомо, хтось підсвідомо, але завжди безпомилково. Звичайно, в житті бувають різні ситуації, але саме складність життя, його неоднозначність, тримають людину в стадії постійного діалогу та осмислення не дають зупинитися. Потворне ми бачимо щодня, особливо в наш час, не думайте, що я живу в якомусь зефірному світі, де немає війни, сміття та нещасть. Просто ідеалізованими образами я намагаюся встановити гармонію в світі, додати спокою та краси. Звичайно, на свій смак та розсуд.
В мене не виходить «виговорюватися» на полотні негативом, віддавати живопису свій біль, ставити гостросоціальні питання, в моєму випадку такі роботи приречені на знищення, до глядача вони не доживають. В мого живопису інша мета. Показати світ гармонійним. Відкрити людям те прекрасне, що в них є, або могло би бути, показати колір чистим, людей врівноваженими та щасливими, спроможними на все. Живопис — це вертикаль: Земля-Небо-Земля, місія художника —супроводжувати глядачів цією вертикаллю.
Розмовляла Віка Федорина
Фото Сергій Гавришкевич
