Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ “КОБЗАРЯ”»:
«Мені спало на думку зібрати під однією обкладинкою те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим – просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку – не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах. Півтори сотні текстів п’ятдесяти чотирьох авторів – і півсотні моїх есе, присвячених цим письменникам. Я бачив своє завдання в тому, аби пояснити, спростити (це неминуче), але не викривити; викласти те, що мені видається важливим, точною, але не строго академічною мовою.»
«Мизерный Падура», – казав Шевченко; «не великого таланту чоловік», – делікатніше формулював Драгоманов. Дослідники від Володимира Гнатюка до Григорія Грабовича погоджуються, що на загальному тлі польського романтизму Тимко Падура – аж ніяк не першорядний автор. І про того, кого називали «великим народним поетом» і «українським Гомером», наприкінці ХХ століття казали вже так: «Цей, зрештою, посередній поет залишився, можна сказати, небажаним літератором, визнавати якого віддавна не хочуть ні поляки, ні українці» (Д. Сосновська). Сильно сказано! Так, певно що він не Міцкевич і не Словацький, але в українській поезії початку ХІХ століття це постать найталановитіша – аж до появи Шевченка. У нас його знають погано – і хвалять не за те: знов і знов твердять що саме Падура написав славетну пісню «Гей, соколи» («На зеленій Україні»), хоча жодних доказів цього я так і не знайшов. А от про що не говорять зовсім: він першим з українських поетів свого часу вийшов за межі котляревщини. Падурі навіть долати її не довелося: він котляревщину, здається, і не помітив, бо належав зовсім до іншої традиції.
А традиція та була настільки потужною, що навіть коли зібрати лише найважливіші її твори, то вийде, мабуть, антологія, не менша за цю. Йдеться про так звану «українську школу» польської поезії, яка, за словами Франка, була не просто «верхом значної гори», а «закінченнєм довгого гірського пасма, якого початки губляться десь у сутінках XVI віку».
На початку ХІХ століття Україна була для польської культури тим, що не можна однозначно зрозуміти й інтерпретувати, – іншими словами, тим, що можна тлумачити як завгодно. «Це країна крайніх емоцій, де екстреми схрещуються, країна, що купається в молоці й меді – і спливає кров’ю» (Г. Грабович). «Молоко і мед» – вираз із перших рядків поеми Станіслава Трембецького «Софіївка» (1806), класицистичного опису славетного парку. А «кров»… кров романтично тече усюди, починаючи з поеми Антонія Мальчевського «Марія» (1825), від якої зазвичай і ведуть відлік «української школи».
Сам термін виник значно пізніше. 1837 року Александер Тишинський в романі «Американка в Польщі» зауважив, що в польській поезії існує кілька територіальних шкіл: литовська (це, звісно, Міцкевич), пулявська (від міста Пуляви у східній Польщі), краківська і, нарешті, українська. А наприкінці 1830-х років України в польській літературі було вже стільки, що Міцкевич закликав «зсадити з коня тих українських писак», які все гарцюють на своєму конику, вигукуючи «гоп, гоп! цуп, цуп!». Юзеф Іґнацій Крашевський надрукував у циклі «Моральні хвороби ХІХ століття» статтю «Україноманія», де напустився на «смішних невільників моди», які всі знання про Україну беруть із книжок. Крашевському заперечив Міхал Ґрабовський: він і ствердив термін «українська школа», тож його часто (і помилково) називають творцем цього вислову.
Знущальне Міцкевичеве «гоп, гоп» свідчить про те, що українська школа вже встигла створити набір впізнаваних образів, тобто, власне кажучи, штампів, які захопливо перераховували Тишинський і Ґрабовський: «понурість, дикість, криваві о́брази, злочини, […] отамани, козаки, татари, степи, пороги, чайки, українські містечка й українські ріки», «український степ, самотність, лицарська козаччина».
За цим регулярно відтворюваним антуражем стоїть потреба в урозумінні того, чим були і є східні креси Речі Посполитої: чому там сталося те, що сталося. Вже з XVII століття Україна поступово ставала в польській культурі «зниклою Аркадією», а на початку ХІХ-го, коли польські фольклористи знайшли багатий матеріал на наших теренах, вона перетворилася на «справжню польську Шотландію, де навіть найбагатша уява не може зрівнятися з дійсністю» (Маврицій Мохнацький, 1829). Україна – це земля, що стоїть найближче до давньої Русі, й територіально, й культурно; це – край і народ, які зберігають дух (польської) свободи. І співають там гарно.
Неважко побачити, що ті ж самі ідеологеми повторювали (або створювали незалежно) і російські романтики. Різниця була в тому, хто саме привласнює спадкоємність від Київської Русі й дух чиєї свободи плекають українці. І ще одне: в російській традиції «мазепинці», вороги імперського ладу – майже завжди маргінали, відщепенці – вороги, зрештою, власного народу. Про них можна взагалі не згадувати. Поляки ж не могли ігнорувати ані Хмельниччини, ані Коліївщини: їх треба було або переосмислити, або «перевигадати». Тож у межах польської літератури образ України міг набувати прямо протилежних сенсів. І ось приклад.
Наприкінці 1810-х років в уманській повітовій школі навчалися троє друзів – Богдан Залєський, Северин Ґощинський і Міхал Ґрабовський. Вони утворили літературний гурток і назвалися не «уманською трійцею», а – за першими складами прізвищ – «Za-Go-Gra», випередивши на сто сімдесят років «ЛуГоСад». Всі троє, покинувши малу батьківщину, продовжували писати про Україну – але кожен по-своєму.
Залєський створив світ гармонійного співіснування поляків й українців, які разом воювали проти татар. Для Франка це означало, що Залєський, викресливши з історії «протестуючу Україну», «мусів дійти до витворення України фікційної, мальованої» – і таким чином закріпити в суспільній свідомості небезпечну ілюзію. Втім, важко знайти романтика, в якого національна історія не була б тією чи іншою мірою фікційною, аби не сказати фальшованою. А модель Залєського та його однодумців мала неабияку привабливість: достатньо згадати Шевченкове «Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то весело жилось! / Братались з вольними ляхами…» Написані ці рядки могли бути лише на засланні, коли Тарас потоваришував із польськими засланцями. Зверніть увагу, що провину за розбрат Шевченко покладав на унію та єзуїтів – Залєський, учень уніатів, погоджувався лише з другим пунктом.
А на раннього Шевченка з великою ймовірністю вплинув Ґощинський як автор поеми про Коліївщину «Канівський замок» (1828): польський поет не виправдовував братовбивчу різанину, але зображував її як «учту довго стлумлених свобод». До речі, міф про вбивство Ґонтою своїх дітей Шевченко теж запозичив із польської літератури – з роману Міхала Чайковського «Вернигора» (1838). На жаль, Чайковського – письменника дивовижної біографії – майже не перекладали українською. Рекомендую його дуже дивне оповідання «Могила» (Mogiła, 1837), яке Юрій Винничук включив до кількох антологій фантастичної прози («Огненний змій», «Нічний привид» та ін.). Центральна тема «Могили» – химерна зачарованість української долі та української історії. Ніби як у Гоголя – але зовсім інакше і не менш похмуро, ніж у «Страшній помсті».
Як сформулював Ґрабовський, три поети описали три країни: «Ґощинський Україну гайдамацьку, Залєський – Україну козацьку, Мальчевський – допіру Вкраїну польську, шляхетську». Пізніші критики не без пафосу називали це «третьою унією – після політичної та релігійної – унією поетичною» або навіть «естетичною анексією України, котра затвердила поетичну і літературну невідривність єї від Польщі».
Десь так це відчував і Пантелеймон Куліш, проте, зрозуміло, оцінював зовсім інакше: «Видумали ляхи-поети якусь иншу Вкраїну, не ту, що до неї ми, як до вбогої матери, горнемось. Ляцька то Україна, а не руська. Не мати вона нам, а хіба мачуха. Обертає бо ляцько-українська муза до нас панське обличчє з недбалостю […]». Але й Куліш визнавав, що від «ляцьких поем», написаних руськими поетами – тими ж Залєським чи Ґощинським, – інколи повіє «щирою правдою українською».
Твори Тимка Падури він до цієї категорії не зараховував.
Тим часом Падура був першим із авторів «української школи», хто писав саме українською. Це вже потім за ним потягнулися інші, та й то – в жодного з наступників Падури український доробок не дорівнював його поезії ні за кількістю, ні за якістю.
Звідки ж він такий взявся?
Народився Томаш Падура на Київщині в родині дрібного шляхтича-землеміра і з дитинства належав до того кола, яке й породило «українську школу»: Падура-старший був хрещеним батьком Северина Ґощинського, і майбутні поети товаришували. Вінницька гімназія, Кременецький ліцей – і вже в двадцять з чимось років Тиміш був певен, що його покликання – написати поетичну історію України, приблизно так, як це зробив із польською минувшиною Юліан Немцевич у «Історичних піснях» (1816). Пізніше, значно пізніше Падура згадував, що на нього, ще зовсім малого хлопця, поглянув перехожий лірник і мовив: «Се буде душа запорозька!». Надто символічно, романтично й міфологічно, аби бути правдою – але хтозна. Так чи так, а перший відомий вірш Падури (1824 рік) має назву «Лірник» – і в українську літературу входить архетипний Перебендя, мандрівний співець, шаман, що викликає духів минулого.
Старі за́мки мене знают,
Я діл давніх учу вас;
В моїх піснях воскресают
Змерлі люде, змерлий час.
З цілих спадків поісущих
Зістав тільки язик наш,
В ньому з гробів до живущих
Несу діїв Отче-наш.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З щадків спасів від нищіння
Обмивают в гробах пліснь
Дії, віки, покоління,
Ліри, сльози, піснь.
Перше, що впадає в око, – це дуже дивна мова. Сам Падура був певен, що пише чистою мовою Придніпрянської Південної України. Прискіпливий лінгвістичний аналіз знаходить у нього поєднання південно-західних і південно-східних діалектних рис і, звісно, полонізмів, не кажучи вже про неологізми. «Дії» (одне з найулюбленіших слів Падури) – це «історія». «Щадки спасів» – це «рештки спасителів». Для своїх пісень він вигадав назву «українки». А ще й незвичні наголоси («Посуну́лись ні́чні мари» в «Козаку») – не лише під впливом польської мови, але й тому, що Падура писав вірші як пісні, незрідка на цілком конкретні фольклорні мелодії. Наприклад, «Кошового» слід виконувати на мотив «І шумить, і гуде…». Ритміка Падури – ледь не головне його досягнення: важко прочитати початок думи «Дашкович» –
Послав фірман від Оттоман
Баксакам Сайдет-Керай;
Взнеслась як птах Орда в степах
З улусів в Бахчисарай.
– і не згадати Кіплінґа, якого тоді й на світі не було («І знову вершник в погоню летить швидше пташиних зграй, / Жене він коня, і вже здоганя втікачів під проваллям Джехай…»).
Читання творів Падури, через їхню специфічну мову, іноді перетворюється на якесь розв’язання кросворда – і нам поталанило, що він дав паралельний підрядковий переклад польською. Багато кого лексикон Падури дратував уже тоді; нам, звиклим до того, що кожен справжній поет створює свою мову, до певної міри легше сприймати подібні твори. Мова Падури – цілком штучна, звісно, але життєздатна і дуже енергійна.
Тема «Лірника» не була випадковістю: Падура справді відчував, що його місія – пробудити мертвих, заговорити з ними, а також із живими і ненарожде… але не йому судилося це зробити. Втім, Падуру не можна звинуватити в тому, що він не старався.
Чимала частина «українок» знаходиться ніби взагалі поза часом. Перед Падурою простягається давно зникла козацька доба, але – ось же вона! Минулий час перетворюється на теперішній, а теперішній не відрізнити від минулого. Друга група віршів, названих «думами», навпаки, чітко прив’язана до конкретних історичних постатей, хоча міра цієї історичності, звісно, є досить умовною. Там, де з’являється час, виникає і ностальгія, туга за втраченим назавжди («…Пісні, могили і прах!..»).
Через чверть століття, 1850 року, готуючи підсумкове зібрання творів, Падура написав передмову до «Дум». Очевидно, що не можна механічно переносити пізні погляди поета на його ранні твори, але перегуки очевидні:
«З цілих спадків по предках зістались тільки гроби і язик – ждали нас. Та розпались гроби, зцілились щадки, тхнула духа в них – наша перша піснь.
З неї вийде співак, озветься до поколінь душою – на нашу честь: Благословен, хто почує воскресіння пісень!»
Майбутнє з’являється водночас із минулим.
Падура, звісно, бачив – не міг не бачити – трагічні стежки українсько-польських взаємин, але витворював таку версію історії, в якій вони… ні, не зникали, як у Залєського, але губилися на тлі. Залєський вигадав небувалий похід Хмельницького і поляків проти татар й оспівав реальні діяння Сагайдачного під Хотином. Падура був обережнішим у роботі з історичним матеріалом (недарма він супроводжував вірші докладними примітками), але не менш ідеологічно послідовним. Хмельницького, звісно, він засуджував.
Їдна мати, їдні хати,
Разом в полі ставав кіш:
З ляхом билось, з ляхом жилось,
В їднім горщку прів куліш.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вільних внуки злучім руки,
Нам ударит світ поклон!..
Час ожити! час збудити
Наших діїв твердий сон!..
(«Запорожець», 1829)
А за цим стоїть ідеалізація вже зовсім міфічної, передісторичної злагоди:
За дівичих літ природи
По вселенній Бог ходив;
Світ був райом, а народи
Як би ангел кождий жив.
О пліт люде посварились,
Бог одвернув твар;
Кров полялась… і топились…
Но сплив кат чи цар.
(«Бурлака», 1829)
Так, Падура був послідовним республіканцем, ворогом монархії, навіть конституційної. Головну відповідальність за Коліївщину він покладав на короля і магнатів, а в реєстровому козацтві бачив прообраз республіки, котра постала б зовсім не так криваво, як французька.
Нічого дивного, що в серпні 1825 року ми бачимо Падуру – щойно випускника ліцею – на таємному зібранні польських і російських змовників у Житомирі: там вирішували, де саме пройде кордон між незалежною Польщею і федералізованою Росією. Аж раптом Падура запитав, чи не забули геополітики про третю націю, українську, яка має таке ж право на свободу. Присутніх ця свіжа думка вразила, і майбутні декабристи замовили Падурі бойову агітаційну пісню українською мовою для розповсюдження серед простолюду. Той написав «Рухавку», яка, справді, миттєво пішла в народ. Проблема для істориків літератури: відомо три варіанти цього вірша, і в якій послідовності вони створювалися, з’ясували тільки півстоліття тому. Перша «Рухавка», яку я й наводжу в антології, спрямована проти «ворога взагалі»; друга, 1827 року, – проти російського народу («Він байстручий плід могол»); третя, підцензурна, – проти татар, до яких усім байдуже.
Отже, росіяни – монголи й чудь, що ж до українців, то вони – нащадки східних полян, тоді як поляки – західних. (Багато років по тому Залєський напише вірш «Могила Тарасова» – про те, що не буде Кобзареві спокою, поки дніпровські поляни не побратаються з віслянськими.) Козаки-низовці, за Падурою, – нащадки касогів, вони ж адиги, вони ж черкеси; а от запорожці-реєстровці – то природні слов’яни. Вся ця історико-етнографічна фантасмагорія не заслуговувала б на увагу, якби так часто не повторювалася в польський, та й, ніде правди діти, нашій літературі (особливо шматок про чудь і монголів).
В думі «Сірко», (1827) Падура елегічно зітхав:
Може, не буде кому згадати,
Може, і діжду колись…
Но ти, Вкраїно, ти мені мати,
Ще і за гробом приснись!
Україна – мати, але Польща – «najmilsza ojczyzno mojа!». Парадоксу тут немає: місцева ідентичність не суперечить лояльності до нації/держави. «Третя нація», про яку Падура казав декабристам, – насправді частина «першої»: етнічне поступається політичному. Так само не є парадоксом висновок Володимира Гнатюка щодо ідеології Падури: це «типічний український реґіоналіст польської орієнтації», принципово не відмінний від Костомарова чи Драгоманова, тільки у них «велика батьківщина» – не Польща, а Росія.
Тому вкрай показово, що вже в 1850-ті роки в польському середовищі Падуру протиставляли Шевченкові: ці версії українського патріотизму справді виявились несумісними, хоч скільки б не було між ними точок перетину. Як Шевченко ставився до Падури – з цього я й почав розділ; а Падура, якщо вірити Тадеєві Рильському (чому б не вірити?), Шевченка теж зневажав. «Нове» польське українофільство 1860-х років, представлене такими несхожими діячами, як Володимир Антонович і Павлин Свєнціцький, – то вже зовсім інше явище зовсім іншої епохи.
Падура не обмежувався лише словами: характер кликав його до дій (не в сенсі «історій»). Десь 1825 року – може, на згаданому житомирському зібранні – він познайомився з графом Вацлавом Жевуським, постаттю легендарною. Той мандрував Близьким Сходом, отримав від бедуїнів прізвиська «Вінець слави» та «Емір Золота Борода», повернувся на Поділля і створив там власний куточок східних розкошів. Йому присвячували вірші Міцкевич, Словацький і, звісно, Падура, який більш-менш постійно мешкав у Жевуського. Невдовзі – можливо, що й під впливом Падури, – Емір українізувався, перетворився на «отамана Ревуху» і заснував школу лірників і торбаністів. Однією з її цілей було розповсюдження Україною пісень на слова… вгадали.
Отримавши від Жевуського фінансове забезпечення, навесні 1828 року Падура вирушив у мандри Україною, під час яких замислив поему «Путь Чайлд-Гаролда по Слов’янщині», але так її й не дописав. Він побував у Полтаві, де Котляревський нібито вигукнув: «Херувимий твій глас! дії наші в твоїх піснях загомонять, та не воскреснуть!..» Дістався аж до Кубані, де своїми віршами ледь не збурив повстання («Або веди нас, або гинь!» – вигукнув один з козаків).
А потім почалося справжнє польське повстання 1830 року. Жевуський зник після поразки у битві (ймовірно, загинув), а Падура, чию участь у подіях так і не вдалося достеменно з’ясувати, був заарештований. Чи то з ним справді стався нервовий розлад, чи він симулював, але його визнали несповна розуму і відпустили. Наступні сорок років він писав усе менше і переважно польською (серед винятків – надрукований вже в 1850-ті роки «Мандрівець»). В останні два десятиліття полишив поезію зовсім. Перекладав українською Міцкевича і Байрона, аби остаточно довести естетичну спроможність цієї мови. Готував до друку свої вірші. Але поки займався цим, їх 1842 року видали і без нього, за рукописами, – і приписали Падурі те, до чого насправді він стосунку не мав, у тому числі баладу Міцкевича «Твардовський» в перекладі Гулака-Артемовського. Нарешті 1844 року Падура здійснив розкішне видання «Українок з нутою» – тобто з нотами, а також із польським перекладом, примітками і орнаментами. Розкуповували книжку повільно.
От і все – якщо не згадати, що Падуру в деяких творах наслідував Маркіян Шашкевич; що, за спостереженням Франка, «культ могил, тип лірника-пророка» в українському романтизмі походять коли не від самого Падури, то від «української школи» напевне.
Дивний, неправильний Падура – такий живий.
Козак
Закотився місяць в хмари,
Свище буря по горах,
Посуну́лись ні́чні мари
Проспатися в чагарах.
Тяжко тепер лебедьо́ві
Задрімати з берегами;
Ревут хвилі на Дніпрові
Під желізними стовпами.
Але наш Козак не трус,
Схопив шаблю, бурку здув,
Подивився, скрутив вус,
Сів на чайку та й дмухнув.
На далеке береже
Піна з весла полетит…
Нехай ся той стереже,
Кого птах сей заглядит!..
Його сльо́за не спиняє,
Він не любить лесних слов,
Що там в небі… те не знає,
А на зе́млі знає – кров.
Довгі моря, темні гущі
Чули голос: гуррага!
Коли рідне дитя пущі
Підлетіло на врага.
Коли ж Ко́зак пана знав,
Відки Бог в ня душу вніс?
З чоловіка птахом став,
Бо в стремені кінськім зріс.
В степі має ріст і вік,
Як степ дикий обича́й;
Його бо́гатств малий лік –
Кінь, ратище і нагай.
Цілим їдлом – з хліба крушка,
Ціла втіха – сумний спів,
Пуща – ліжком, дерн – подушка,
Одежо́ю – звір з степів.
Сам, як дикий син природи,
Де покаже мстиву твар,
Красят землю, красят води
Крові річки і пожар.
На конику день і ніч
Гонить вітри, як могол;
Його панством – Мати-Січ,
Списа – скипетр, кінь – престол!
Не для ліків вже та близнь,
В котрій спису напував,
Бо сам любить кінчить жизнь,
Якби душу чорт схватав!
На природи маїстаті
Тільки славі б’є поклон,
Любви в серці, а в булаті
Своїх діїв чтит ікон.
Маєш знести, козак рідний,
Те негідне слово – власть?
І аж йому пан негідний
Невільника ім’я дасть?
А кому ж то піснь несуть
Лісів луни, хвилів шум,
І з повитку учать нут
Богатирських предків дум?..
Від чиїх же то могил
Вночі жалібний пугач
Розкидає з своїх крил
По пустинях сумний плач?
Ще той вітер повіває,
Що бунчу́ки колисав!..
Ще пил сокіл з хмар змітає,
Що з-під копит вилітав!..
Ще жар кошів не потах,
Ще як ангел пісонь глас
Будит ваших предків прах –
Коли ж, внуки, збудит вас?
1825, 1828
Рухавка
Піснь козацька
Гей! Козаччя, в божий час!
Б’є спасіння мира дзвін,
Кому вільність мила з вас,
За ворогом наздогін!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
По сих нивах бистрий кінь
Наших предків вільних ніс,
З ними гнався слави тінь,
З ними летить ратищ ліс!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
Не лякався смерти, мук,
Хто спасіння давав вік;
Хто за вільність гине внук,
Той безсмертний чоловік!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
Відказали нам з могил,
Де кінчився спадок наш;
По нас в спадку з костей пил
Візьме ангел в Отче-наш!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
А годиться ж чтити нам
Нечестиву біса твар?
Всемогущий їден там…
А на землі кождий – цар!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
Довго дикий глодав птах
По чужині нашу кість;
Ех! За кого ж? – за скот, прах…
Нехай щезне о вас вість!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
Терном шлях той не заріс,
Звідки бігав в Січ поклон;
В наших крилах Кремель зріс,
Серед наших руне шпон!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
Час відбити, діти, час
З плеча кнута, з ніг оков,
Час вже, до нас кличуть, час,
Дії, кості, сльози, кров!
Гей! Козаччя, на врага,
Гуррага! гуррага!
1825
Кошовий
На долині при Чегрині
Від панцирних сяє шлях,
Вітрок нишком гонит лишком,
По бунчуках шах, шах!
Чатуй, ляшку, гляну в пляшку,
О! далеко іще день…
Гей! до чарки, проч, єнчарки,
Підковочки джень, джень!
Сюди, Дзюбо, сюди, любо,
Се танець наш, се козак!..
Тільки ближче, мильше… вище,
Під рученьку, так, так!..
За тобою над Ворсклою
Я на чатах з жалю сох;
Цілі ночі мокрі очі,
А серденько тьох, тьох.
Нехай скаче, нехай плаче,
Коли мильший слави глас.
Лиш вік сохне… серце лохне.
В гульку ж, поки час! час!..
Іще поки в степ широкий
Не засяє Січі сталь…
Гуляй, Дзюбо, гуляй, любо,
Нім надійде жаль, жаль!
Глянь, як зірку при Ахтирку
Заливає мрачний дим;
Гей! за ляхом Чорним шляхом
На поганця – в Крим! в Крим!
Нащо мова? нащо слова?
В степі згубит глас їздок:
Подай руку – на розлуку.
На пам’ятку – цмок, цмок!
1828
Дашкович
Дума
Послав фірман від Оттоман
Баксакам Сайдет-Керай;
Взнеслась як птах Орда в степах
З улусів в Бахчисарай.
У міських брам вручив калгам
Хоругву пророка хан;
В долоні кляс, розлігся глас:
«Бісміллях! в Україстан!»
Від Криму пил до Дніпра хвиль
По степах з вітром буяв,
Взбився до хмар і з пущ татар
На Україні сідав.
Проклятий гість, як несе вість,
З сходом сонця збіг до нас,
Залляв весь край дикий ногай,
А кримець забаг Черкас.
З міських валів в тиші шумів
Українських ратищ ліс;
По ньому враг з криком: «Аллах!»
Стріл хмару темну розніс.
Як оком глянь, скверна погань
На вал з Керайом біжить,
З нею пожар з пушок єнчар
Кулями в місто летить.
Ех! наосліп сам на окіп
Не квапся, хане, не квап!
В лихий ти час забаг Черкас –
Там єсть Дашкович Остап!
Заледве вбіг – козацький ріг
З-під копит зірвав туман:
Дашкович з брам, з степів Іслям.
Збігли на карки поган.
Вже враг не чув, хто кіш здобув.
Чув тільки погоні крик,
Що в степ за ним віялась в Крим –
Лиш в пил окрився і зник.
В тільки віків!.. де ж ворогів
Шукати сліду в степах?..
З наших лицар, як і з татар,
Пісні, могили і прах!..
1828
