Польсько-український діалог, провокація та імпровізація: у репертуарі театру ім. Ванди Семашкової польського міста Жешув йде вистава Lwów nie oddamy. Вона присвячена взаємним стереотипам поляків і українців.
У назву спектаклю заклали провокацію. Польською це «Левів не віддамо», але одночасно звучить як «не віддамо Львів». Виникла зі скандалу довкола двох кам’яних левів на Личаківському цвинтарі у Львові. Польська сторона всупереч рішенню міськради самостійно встановила скульптури на військовому меморіалі Орлят — молодих польських вояків, які загинули у 1918 році в боях із підрозділами ЗУНР та в 1920 році — з більшовиками. Українська влада потрактувала левів як символи польського колоніалізму. Їх закрили, аби не було видно націоналістичних гасел. Поляки образилися.
2018-го Польща відзначала століття Незалежності. Режисерка Катажина Шинґєра разом з репортером Мірославом Влєклим відвідали історичну реконструкцію битви за Львів. 1918-го поляки здобули місто і по суті поховали надію українців теж отримати свою державу. Під час роботи над виставою робили опитування на вулицях Львова і польського Жешува про ставлення до тих подій, сучасні відносини двох народів. На цю ж тему анкетували старшокласників. Спілкувалися з представниками українських і польських націоналістичних партій.
Наприкінці минулого року виконавицю ролі «звичайної українки» Оксану Черкашину тижневик Wysokie Obcasy назвав серед 50 найсміливіших жінок Польщі. Поруч із нобелівською лауреаткою, письменницею Ольґою Токарчук, режисеркою Аґнєшкою Голланд.
Поляки частіше зіштовхуються з галичанами, вихідцями з так званих Кресів всходніх, але чомусь представляти Україну у виставі запросили вас.
— Я народилась і виросла в Харкові. Для поляків це було якоюсь мірою неочікувано, що може з’явитися українка, яка не особливо переймається історією протистояння за Галичину, питанням «Чий Львів?» Яка переживала схожу ситуацію з агресією, колонізацією, але з боку Росії. Це був хід режисерки. Так мого персонажа було легше зіштовхнути зі стереотипами поляків щодо українців. Особливо останні кілька років, коли багатовікову історію стосунків між нашими народами праворадикальний уряд Польщі почав політизувати.
Це — театр. Усе, що я роблю на сцені — фікція. Навіть коли виходжу і кажу: «Добрий день! Мене звати Оксана Черкашина, я акторка з України». Це все одно роль Оксани Черкашиної. Це ніколи не я. На цьому побудований політичний театр. Є щось вигадане, але за рахунок моєї постаті можна створити напруження, яке у даному конкретному контексті буде дуже важливим, часом провокативним. Директор театру в Жешуві Ян Новара дуже тішився, що реалізували ідею у виставу про польсько-українські стосунки запросити когось із нашого боку. Щоб не було, що лише поляки розмірковують про те, що сталося 100 років тому і досі відбувається. Жодної цензури в мій бік не було. І я це ціную насправді. Окрім того, що мій мозок не міг зупинити думки, що все одно це якась об’єктивація. Бо я відразу опиняюся в системі координат польського театру не як Оксана Черкашина зі своєю артистичною кар’єрою, вмінням, можливостями. А як просто українка, як вони кажуть «пєрша лєпша з бжеґу».
Отримала майже 100-сторінковий сценарій, де для мене був один-єдиний монолог. Називався «як я дізналася, що є бандерівкою». Мала можливість із цим критично працювати. Запропонувала режисерці радикалізувати факт, що мене вибрали і відразу завели у вузький коридор — якщо українка, мусиш про Бандеру говорити. Навіть у таких прекрасних, ліберальних, толерантних проектах.
А я ж людина із зовсім іншого контексту. Хоча, звісно, тримаюся позиції, що без постаті Степана Бандери Україна, можливо, не відбулася б у тому вигляді, в якому існує зараз. Абсолютно не підтримую націоналістичні ідеї, але розумію, що в ситуації війни з Росією наша держава не може себе ніяк інакше ідентифікувати. Нам цей національний канон потрібен.
Мені створили простір, де я б могла вийти з меседжем: хочете на мене дивитися тільки як на «бандерівку», чиї батьки й діди різали поляків? Але ж Петро Порошенко попросив у польському парламенті пробачення за Волинську трагедію, став на коліна. Але виявилось, що сучасним політикам Польщі цього мало. На історії, на ставленні до українського робітника як до людини другого сорту багато хто продовжує будувати передвиборні програми.
Ви на сцені єдина українка, крім вас грають ще 5 акторів із Жешува — Даґни Ціпора, Малгожата Маховська, Матеуш Мікош, Пьотр Мечислав Напєрай, Роберт Журек. Наскільки партнери вкладалися в еволюцію сценарію, чи висловлювали особисті міркування з приводу теми?
— Комунікація з поляками була особливо цікавою, бо їх було більше. З українського боку — я, драматургиня Оля Мацюпа і режисерка Катажина Шинґєра. Старший, поважний актор Пьотр Напєрай ще жартував, що Кася має українське «сердушко». Акторам із Жешува на початку взагалі здавалося, що робимо якийсь антипольський спектакль. У мене ж такої задачі не було. Ідеї націоналізму не популярні, закінчилися в Європі разом із Гітлером. Цілий світ намагається від цього відмовитися. Нову хвилю правих ідей підхоплюють лише маргінали. Але багато українців у Польщі досі відчувають дискомфорт саме через національну упередженість місцевих.
Мої партнери професійно підійшли до роботи. Прочитали багато книжок, зокрема американського історика Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним». Довгий час намагалися мені пояснити минуле і сьогодення України. Поки я в якийсь момент їм не сказала: «Стривайте, ви ж мене для чогось запросили. Мабуть, для того, щоб у спектаклі не було оцього уявного голосу українця, а була думка конкретної людини. Яка б вам відкрила очі, що насправді у Львові Бандера – це туристичний бренд, який легко продається. Що націоналісти у нас – це лише маленька купка, яка не впливає на реальність, в якій живуть українці».
Це те якраз, що хотіла режисерка — діалогу, провокацій, імпровізацій.
А от польська група не була готова, тому що це був їхній перший проект у такому типі театру. Не готова до того, що можна приносити нові монологи, висловлювати власну думку. Їм було не зрозуміло, як актор може мати свою позицію і з неї створювати роль.
Одна з моїх улюблених сцен у виставі, коли я закінчую свій монолог словами: «А що я мушу зробити, якщо в мене чорне піднебіння?» У поляків справді є такий стереотип про українців. І сміх, і гріх. Роззявляю рот: «Ну чому ви на мене дивитесь, як на якусь інакшу, чужу?» І один із моїх партнерів відповідає: «Досить, ми тут гланди вивчати зібралися, чи шо?» Цього не було в його тексті, відреагував як жива людина.
Поляки нарешті зрозуміли, як такий театр робити.
Після прем’єри і успіху, коли виграли перше Гран-прі, стосунки між нами змінилися. Моя роль — це, зокрема, висміювання їхніх стереотипів про українців, але разом з тим у мене було достатньо поважливе ставлення до колег і до історії Польщі. Й надалі ми вже усвідомили, що працюємо однією командою, а не одна українка проти 5 поляків. Що є рівноправних 6 голосів. У кожного з польських акторів була своя оптика бачення проблеми, як і в мене, очевидно, також.
Фактуру для своєї героїні — «справжньої українки» де шукали?
— На YouTube передивилась близько 30 інтерв’ю і відеоблогів наших заробітчан. І з цього народилася тема укроблюза. Накидала текст, а моя права рука Оля Мацюпа переклала. Створюючи образ цієї робітнички, мені було найважливіше показати, що вона має почуття гідності. Працює по 17 годин, 4 роки не бачила дітей, вбила господаря, який примусив стати повією. Польські націоналісти мене виводять зі сцени, бо для них небезпечна. Я раб, який повстав. У моїй пісні пробую й іронізувати з ситуації. Є слова: «Добре, що усі полячки вже давно виїхали до Англії і тут нема кому прибирати».
Окрім того, в самому сценарії було багато інтерв’ю безпосередніх учасників ситуації.
Щоб зробити цю роль, хотілося попрацювати з тим, як поляки дивляться на українських заробітчан. Хоча добре розумію, що багато українців роблять кар’єру у Польщі і так було навіть коли були колонією Речі Посполитої.
Мені взагалі не подобається ідея бідних українців. Так само ми піднімалися службовими сходами і під Росією. І це добре – люди реалізовувалися. Інше питання, як це впливало на нашу культуру і дійсність, бо їхали таланти. Для вистави мене цікавили найнижчі версти, ну бо там найбільша біда і дискомфорт. Люди мають право жити і працювати де хочуть. Це нормально в сучасному світі. Але питання в тому, що польський ринок вже не витримує потік емігрантів зі сходу, а в Україні так і нема гідної праці. Це питання до політиків, до системи, в якій ми вимушені жити.
У своєму блюзі співаєте: «Понаднормовий час корисний для Польщі, адже доведеться прати, прибирати, мити туалети, чистити Польщу, адже Польща повинна бути чистою расово, етнічно, релігійно, гендерно, ідеологічна Чиста Польща білосніжна. Я пишаюся собою, мені вдалося.»
— Це жарт, про який вже казала. Бо я їм натякаю — дивіться, ви такі самі. Ви переживали такі самі процеси. Коли 2004-го Польща стала частиною Євросоюзу, відкрився робочий ринок. І мільйони поляків поїхали в Німеччину і Англію.
Так польський сантехнік на Заході це вже мем, ще кажуть, що поляк — це не національність, а професія.
— Ну власне. Тобто я таким чином хотіла їм показати, що ми в принципі не дуже різнимось у тих історіях, які наші країни переживали.
Оксана Черкашина, або «справжня українка» у виставі «Левів не віддамо» — це гомункул, який виник із поєднання моєї особистості і акторства. Наприкінці спектаклю кажу від себе: «Хочете мене бачити в такій ролі, то заберіть Бандеру собі, бо він був громадянином Польщі, тобто ваш національний герой, а я з ролі виходжу».
Це дуже свідома й інтелектуальна гра з їхніми стереотипами. Далі імпровізую. Іду з портретом Бандери в зал. Буває, глядачі беруть активно. Буває, сидять, і я буквально відчуваю по очах страх, що на них якась зараза перейде з цим фото. А буває, коли взагалі ніхто не бере, то тоді в мене теж є прийом. Викликаю режисерку на сцену і кажу: «От поставила таку виставу, то забери свого Бандеру собі».
Як на моє, може не професійно філологічне вухо, але говорите польською у виставі вільно. І сленг дозволяєте собі й матюкнутися іноді.
— Не володіла польською, бо ви ж знаєте, що я зі Сходу. І коли Катажина до мене зателефонувала, вона розмовляла зі мною українською. Режисерка з Ґданську, але має українське коріння. Тобто в неї не було можливості перевірити, чи я говорю польською. Хоча це було одразу сказано — ти мусиш грати цією мовою. Й це теж для мене зараз в Польщі велике питання — чому це я маю?
Мені завжди здавалося, що це така подібна до української мова. Ну тобто взагалі не проблема заговорити. Коли ж приїхала на репетиції, побачила величезний сценарій. Ми ще якісь відео дивились на екрані. І мене спитали: «а тепер, будь ласка, Оксано, скажи, що ти думаєш».
Вже потім польські партнери сказали мені сказали, що вони після цієї ситуації мій характер і зрозуміли. Бо я відразу спитала,чому немає, перепрошую, перекладача для української акторки. Це якось дивно розраховувати, що будь-який українець, українка от може прямо отак от знати польську. «Це ж і є ваші колоніальні закидони».
Маю добру пам’ять, хист до мов. За місяць в Польщі вже могла говорити. Вільно грала на сцені, імпровізувала.
Але в спектаклі настає момент, коли кажете: «Мене вже вкурвлює, хочу цю сцену грати українською».
—Це теж одна зі спроб загострити тему. Чому це українська акторка на сцені польського театру обов’язково мусить грати польською. Є ж субтитри. І взагалі наша мова зараз у Польщі є політичним об’єктом, багатьох дратує. Наприклад, знайомий актор з України вже давно працює у Варшаві. Недавно отримав в автобусі по обличчю, тому що розмовляв із дружиною по телефону українською. Це поодинокі поки що випадки. Але для мене вони свідчать про багато.
Вдарив гопник, чи націоналіст якийсь?
— Ні. Викладач католицького університету.
Чому виставу поставли саме в провінціному Жешуві?
— Катажина це зробила свідомо. Бо Жешув не Варшава, де я зараз працюю. У столиці всі вже емансиповані, толерантні, освічені, розуміють ситуацію. Самі мені кажуть, які поляки ідіоти, що так ставляться до України.
Підкарпатське ж воєводство чи не найконсервативніше. 98 відсотків населення проголосувало за праворадикальну партію «Право і справедливість». У виставі є елемент, коли показують опитування на вулицях Жешува. Так-от, на екрані один чоловік заявляє: «Львів повинен бути наш, бо це колись була Польща». На що Катажина йому каже: «Але ж ми теж колись були Німеччиною». Бачили б, як він міняється на обличчі. І ця емоція завжди викликає дуже багато сміху в залі.
Можуть поляки казати: «Львів не віддамо». Але я теж можу заявити: «Скільки б ви його не хотіли, назад не отримаєте». В Польщі, наприклад, досі існує Мистецьке товариство Кресів.
Тобто є люди, які марять відродженням імперії. В мій перший візит до Жешува сказала: «Війна на Донбасі почалася, бо росіяни вважають ці землі своїми «Кресами», і ви, коли підтримуєте такі ідеї у себе, даєте мені відчути, що в моїй державі це все може повторитися, тільки з іншого боку». Мої партнери призадумалися. Вони просто не усвідомлювали, що могли погоджуватися з насправді агресивною загарбницькою позицією своїх політиків.
Як у виставі з’явилося гасло «Націоналісти усіх країн єднаймося»?
— Це імпровізація Петра Напєри. Він дуже цікава постать, в минулому комуніст. Відчувається, що пишається своєю країною. Старого гарту людина. Від нього я очікувала максимальної пропольської позиції. А виявилось, що навпаки він мене підтримував найбільше. В одній зі сцен грає Болеслава Хороброго. 1000 років тому цей польський король розбив військо нашого Ярослава Мудрого. Київського князя граю я. Для постановки була важлива наша однаковість статусів. Катажина феміністична режисерка, захотіла, аби жінка втілила монарха.
На одній з перших репетицій Роберт Журек обурився: «я не розумію, чому я мушу грати поляка-ксенофоба, я ж не шовініст». На що Пьотр сказав: «Я теж не є таким гладким, я тільки для вистави так наївся вчора». В ході репетиції теж вперше прозвучало «Говоримо про цього Бандеру навіть частіше, ніж українці».
Дивно, що саме така фігура мене підтримала, але думаю в цьому і є успіх моєї ролі. Тому що для польського глядача, якби не було хоча б одного легітимізуючого мене об’єкта, я б залишилась негативним персонажем. А тут на мій бік пристає Пьотр — чоловік старший, мудрий. Сказав потім, що довірився моєму інтелектові і таланту. Але думаю, що це теж велика заслуга всього колективу. Бо речі, які я говорила, були почуті, й за допомогою моїх партнерів донесені до польських глядачів.
Центром декорації, символом спектаклю стало фото 200-річної липи в селі Беньова Турківського району Львівщини. 1947-го в рамках акції «Вісла» селян з лівого берега Сяну депортували на захід Польщі. Заселеною залишилася лише правобережна, українська частина Беньови. В анотації до спектаклю говориться: «Ми виховані в культі пам’яті. Ми думаємо про неї як про дерево. Пам’ять слід берегти, про її коріння слід дбати, щоб давала нам притулок та почуття спільності, щоб була орієнтиром у світі, що змінюється. Тим часом пам’ять набагато більше нагадує річку. Не тільки тече і змінюється постійно, але й розділяє і встановлює межі».
— Постановка починається із зустрічі його колишніх жителів по обидва береги Сяну. Село прекрасне, ми спеціально туди їздили. Стояла й думала, що хтось з українців дивиться на те дерево, але не може просто перейти пару метрів неглибокої річки, аби сховатися від літньої спеки в його тіні. У когось батьки під цією липою познайомились, у когось дід і баба поховані на польській стороні. Щоб відвідати їх могили, мусиш їхати машиною 160 кілометрів, вистояти чергу на кордоні, витерпіти обшук особистих речей і тільки потім потрапити ніби в рай.
Текст: Іван Столярчук
Фото: Maciej Rałowski
