До моїх улюблених вистав – це « 1900-й», «Саша, винеси сміття!»  і, звісно , «Різдвяна історія» в Василька, «Молочайник»  в ТЮГу (або в ТЮЗІ, це залежить), та “Попіл мрій”  в Лютому театрі (майже все, що я бачила в Одеських театрах, добре, але це ті, на які би я сходила ще раз) —  додалася ще одна. 

Режисер Євгеній Резніченко з Херсонського обласного  академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша (саме він поставив ТЮГу «Молочайник»),  володіє дуже широким спектром прийомів  (ми в Одесі мали нагоду побачити його іншу виставу, присвячену темі війни — документальний спектакль «Лишатися не можна», де актори розповідали про свій власний, але завжди страшний та драматичний досвід виїзду з окупованих територій), поставив в Одеському Театрі Ляльок «Сон літньої ночі» Шекспіра.

Це трапилося не вчора – перша вистава відбулася в травні 2023 (див. звіт  Культурометра тут ), але вистава йде не часто, м’яко кажучи, і не дивно, бо вона потребує від акторів чимало зусиль при зовнішній легкості.

Я не театральний критик (я взагалі не критик), але якщо я щось дивлюся, що мене чіпляє, то намагаюся передивитися якомога більше інтерпретацій, то це, звісно, якщо й погляд аматора, але аматора зацікавленого, я люблю цю п’єсу. Так ось, я дивилася і фільм з Мішель Пфайпфер, ака Тітанія, і кілька «ковидних» постановок відомих Лондонських театрів (тоді вони були в прямій трансляції та у відкритому доступі), одна з них – навіть з Гвендолін Крісті, котра Бріенна Тарт. Іпполіта у Крісті – трагічна істота, полонянка, майже нескорена, заперта у скляну клітку, силоміць взята Тезеєм, звісно, там в фіналі немає, якщо не помиляюся, ніякого благосного одруження, ніякого весілля, а є феміністична помста амазонки та лісової королеви своїм аб’юзерам, тобто, ну, повісточка… Деякі спектаклі навіть намагалися бути смішними, але, вважаю, що саме аура класики, вага шекспірівського авторитету давить на режисерів – ну й весь попередній досвід  вдалих та невдалих постановок теж: так не можна, бо так ставив той то і той то, а таке вже було, а давайте вигадаємо щось нове, якусь інтерпретацію, щось, що ніхто не бачив… ні, треба навпаки, зробити все дуже класично, і треба якось розібратися з Паком,  ще б Пак, перепрошую за каламбур, бо Пак – дуже приваблива фейрява істота, і глядачі його люблять за потойбічність та аморальність, то ми бачимо такого Пака, сякого Пака, Пака-дівчинку, Пака-хтонічного самця, тощо… 

Що зробив (як на мене) Резниченко разом з художниками та акторами. Він сказав – а давайте зробимо це, як вперше. Ось в нас є класна п’єса, вона мабуть новісінька, ну, принаймні непогана, може й взагалі геніальна, хто зна, бо вона ж щойно з типографії вийшла, то в нас повна свобода робити що бажаємо, ну sisters, то ж давайте запалимо! І будь ласочка, все по тексту, навіщо псувати такий класний матеріал. І супер-актуальний до того ж, дивіться, ось тут і тут..

Ну звісно, мабуть він так не казав, але вийшло так, ніби весь вантаж попереднього досвіду не існував, не заважав, не давив. Як результат, уявимо, що п’єсу вперше грають, ну, припустимо, актори Шекспірівського «Глобусу», але тут і зараз. Бляха, кажуть актори Шекспірівського «Глобусу», ось це й ржака… Нарешті ми маємо щось притомне, щось без отого року, кривавої помсти та завивань! Нарешті приємне знущання над отою набридлою пафосною класику, над отим олдскульним античним стилем, над отим прологом та хором, над закривавленими шальками, над пафосними героями… Хлопці, ну ми зараз їм вріжемо! 

Принаймні, я вперше доперла, саме коли подивилася версію Резниченка, що «Сон літньої ночі» створювався Шекспіром  як пародія на «високий театр». Не тільки п’єса в п’єсі, а вся, цілком. Ну, якщо ні, я готова вислухати заперечення.

І  вийшло таки класно і смішно, якась дівчина коли все закінчилося і всі рушили до виходу (був майже аншлаг до речі), казала подрузі – ой, я так наржалася!

В анонсі театру сказано, що це «кабаре» (і майже всі відгуки в пресі теж наполягають чомусь саме на «кабаре», може тому, що так в анонсі). Ну да, це мабуть кабаре під назвою «Афінський ліс», бо саме така неонова вивіска в дусі 50-х сяяла над сценою,  но власне, мабуть, це не гірше за таблички «Ліс», або «Палац Тезею», що були замість декорацій в «Глобусі» (якщо це не байка). Від кабаре тут білий рояль у кущах лісу, що звісно, обігране в одному з монологів, ну й герої час від часу то грають на саксі, то на перепрошую, гармоніці (Паку рояль не дуже до вподоби), то співають на манер Лайзи Мінелі, щось на німецькій кшталт.

І так, зараз, мабуть про важливе… Тобто до чого тут оте кабаре.

Тезей, звісно, тиран. Просунутий, толерантний, але тиран. І вбрання в нього таке, як у диктаторів Латинської Америки, оті аксельбанти, і мундир, і типові чорні окуляри, і лаври на потилиці, бо він же ж переможець, ось Іпполіту він взяв бранкою, (чому вона не в дусі – питає хтось з героїв вистави, – а, так Тезей же ж вбив всіх її родичів, відповідає інший). Але ж вона, здається, не те, щоб дуже пручалася, вона одягнена так само, і мундир, і чорні окуляри, і взагалі йому під стать, вона ж була царицею амазонок, і якщо втратила владу там, то може, мабуть, спробувати все ж таки, стати афінською царицею? Бо хоч так, але царицею… Іпполіта Резниченка  сильна жінка, але вона пішла на компроміс з насильником заради влади, стала на бік насильника, бо так легше, зручніше – і взагалі «не все так однозначно». Чим не сучасний кейс? То відсилки до «Кабаре» і до прихованої, але існуючої теми тиранії, насильства та колаборації, тут, здається, не випадкові.

Взагалі, Тезей – і Оберон, бо царську пару грають одні і ті ж актори, цар він і в Африці (закреслено), в Зачарованому лісі цар,  мабуть найяскравіший, найхаризматичніший тут чоловічій персонаж. Ну не враховуючи Пака, але Пак не людина. Це, власне, саме по Шекспіру –  Лізандр та Деметрій тут нічого не вирішують, за них вирішують їх жінки, батьки, чарівний сік, Тезей, Оберон, Пак, хто завгодно… Жінки в «Літній ночі» всі як одна сильніші – це насправді дуже феміністична п’єса, ну я ж кажу, гостроактуальна, щойно написана. До того ж не позбавлена психоаналітичних глибин –  не «Adolescence», але щось на кшталт… типові психологічні проблеми юнацтва та приклади їх терапії. Гермія, «золота дівчина» з хорошої родини, мабуть статусний підліток у школі, об’єкт заздрості  Гелени, впевнена, рішуча, здатна наполягати на своєму, – ось ця Гермія, цілком адекватне дівча, насправді закомплексована через маленький зріст. Вона напочатку з’являється на отакенних підборах – і знімає їх, тільки коли нарешті отримує свого Лізандра, бо більше не треба прикидатися чимось… Ще більш драматичні та патологічні комплекси Гелени, типової потенційної жертви аб’юзу (стався до мене, як до свого собаки, каже вона Деметрію). Вона заздрить Гермії, і мабуть саме через те полюбила Деметрія – бо ж він любить Гермію, яка приємна нагода як слід постраждати  собі на втіху! Але, коли – через чарівний засіб – Деметрій нарешті звертає на неї увагу, вона підозрює змову всіх учасників – мабуть це розіграш, це не може бути правдою, над нею просто вирішили познущатися, бо іншого ж вона не варта… Якщо нею нехтують, все гаразд, якщо люблять, це якась підстава, щось не те. Підлітком її булили як раз за високий зріст (мабуть саме Гермія й булила). А як вона сперечається з Гермією, як вони підколюють одна одну, приємно слухати!

Шекспір такі да, розумівся на жінок…

Ну й нарешті. Звісно, була «імпровізація», тобто репліки, не  передбачені автором, але ті, що радісно впізнаються глядачами, тобто меми. Звісно,  були натяки на сучасні реалії (коли п’єса ставилася в «Глобусі», вперше, теж мабуть щось таке було, про що не зберіглася пам’ять ) . І те, що зараз виглядає архаїчно, тоді теж було гостроактуально.

Ну й те, що ми здатні вважати за «кабаре» –  це насправді прийом відсутності «четвертої стіни».  А давай краще я без отої зооморфної маски, каже Оберон, бо в ній щось спекотне… Світло на мене, кажуть час від часу актори освітлювачу – і він таки да, направляє на них промінь прожектору. А це до речі, кущі, якщо ви ще не здогадалися, каже глядачам Пак. Ну, звісно, кущі, а не фанерні розмальовані щити – ми так і подумали з самого початку. Нік Флавій, ткач, людина нервова та амбітна, отримавши ослячу голову, поводиться віслюк віслюком, але повернув собі людську подобу, звертається до публіки – чуваки, ось я вам зараз розповім, ну й дивний же сон мені наснився, нібито я віслюк, і блукаю в лісі, а в лісі стоїть білий рояль, звісно в кущах, а на отому роялі спить напівгола баба, а потім вона прокидається, і вона мене, по ходу, любить… Ну й там ще всілякі дивні істоти були, і імена в них дивні, павутинка якась, горішок, і я ганяю їх туди сюди, замість того, щоби любитися з отою бабою, а вона ж така, трясця, розкішна…  Ну точно, віслюк…

До речі, Флавій – єдиний чоловік в трупі чесних містян. Решту грають жінки, які грають чоловіків, начіпляють вуса, підколюють одна одну – навіщо тобі оті штучні вуса, в тебе такі класні свої…   Звісно, зараз в театрах гендерний дисбаланс через війну, і такі прийоми можуть бути й вимушеними, але насправді це прикольний парафраз первинного гендерного дисбалансу, коли всі жіночі ролі виконувалися чоловіками, омаж тому, первинному джерелу, тобто вай нот?

І ще одне – свара-то між хтонічними істотами, Обероном і Тітанією, через красивого хлопчика – кожен хоче його собі… І отримує його, кінець-кінцем через чари і хитрощі Оберон, тобто Лісовий Цар.

• режисер-постановник Євгеній Резніченко;
• директор-художній керівник, заслужений діяч мистецтв України Йосип Меркович;
• пластичне рішення – Діана Костика;
• музичне оформлення – Микола Решетньов.

Ролі виконують: заслужені артисти України Іван Цуркан, Станіслав Михайленко, Ольга Чабан; Микола Решетньов, Ірина Богданович, Юліана Карєва, Марина Замчевська, Олександр Богданович та інші.

Марія Галіна