«Ловець повітряних зміїв» — дебютний роман афгано-американського автора Халеда Госсейні, який побачив світ 2003-го і згодом два роки поспіль очолював список бестселерів The New York Times, а 2007-го за його мотивами було знято однойменний фільм.

Довоєнний Кабул 1970-х переливається всіма відтінками золота і блакиті, тут живуть два хлопчики – Амір і Хасан. Один належав до місцевої аристократії, інший – до погордженої меншості. Пан і слуга, принц і жебрак, красень і каліка. Не було на світі людей ближче, ніж ці два хлопчики. Незабаром кабульська ідилія зміниться грізними бурями. Ця буря підхопить хлопчиків і розметає в різні боки.

Одного морозного дня взимку 1975-го афганський хлопчик Амір стає свідком жахливого вчинку. Ця подія назавжди змінює і його власне життя, і долю його близького приятеля Гассана. Та річ не лише в побаченому, а й у тому, що Амір не втрутився, нічого не зробив, лишився стояти осторонь. Боягузтво, ба навіть відступництво, буде переслідувати його протягом життя спершу в Афганістані, потім в Америці, аж доки Амір набереться мужності, кине виклик усім своїм внутрішнім демонам і знайде «спосіб знову стати хорошим».

Халед Госсейні. «Ловець повітряних зміїв» / — Переклад: Катерина Міхаліцина, обкладинка: Назар Гайдучик. Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 432 ст.

Замовити тут.

***

Існує легенда, нібито мій батько якось у Белуджистані голіруч здолав гімалайського ведмедя. Якби таке розповідали про когось іншого, то ніхто не повірив би і цю історію вважали б за ляаф — схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син — лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології у середній школі. А от правдивість історій про бабý ніхто під сумнів не ставив. Та навіть якби хтось і засумнівався — що ж, у баби були три паралельні шрами, які тяглися нерівними смужками через усю спину. Я уявляв, як бабá бореться з ведмедем, безліч разів, снив про це. І в тих снах я ніколи не міг відрізнити бабý від ведмедя.

Саме Рахім-хан дав бабí його славетне прізвисько Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки майже два метри, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.

Бабý неможливо було ігнорувати, навіть коли він спав. Я затикав вуха ватними рурками, накривався з головою, і все одно хропіння баби — дуже схоже на гудіння двигуна вантажівки — сягало крізь стіни. А між моєю кімнатою та спальнею баби був цілий коридор! Досі не уявляю, як мамі вдавалося спати з ним в одній кімнаті. І це один з пунктів у довгому переліку моїх запитань до мами, які я поставив би їй, якби ми могли зустрітися.

Наприкінці 1960-х, коли мені було чи то п’ять, чи то шість, бабá вирішив побудувати сиротинець. Я дізнався цю історію від Рахіма-хана. Він розповів, що бабá сам виконав креслення, хоч і не мав ніякого досвіду в будівництві. Скептики вмовляли його не дуріти та найняти архітектора. Бабá, звісно, відмовився, і всі хитали головами, нарікаючи на його впертість. Зрештою, бабí таки вдалося задумане, і всі знову хитали головами, але тепер — захоплюючись його тріумфом. Бабá оплатив із власної кишені побудову двоповерхового сиротинця просто біля головної смуги Джаде Майванд на півдні від річки Кабул. Рахім-хан розповів мені, що бабá особисто профінансував увесь проєкт, зокрема послуги інженерів, електриків, сантехніків і чорноробів, а що вже казати про міських чиновників, яким «слід змащувати вуса олією».

Сиротинець будували три роки. Мені тоді було вже вісім. Пригадую, як у день перед відкриттям бабá повіз мене на озеро Карґа, що за кілька миль на північ від Кабула. Він сказав запросити й Гассана, проте я збрехав, що в Гассана пронос. Я хотів, щоби бабá був тільки мій. А ще на цьому озері ми з Гассаном якось пускали жабок, і Гассанова стрибнула вісім разів. Моя — щонайбільше п’ять. Бабá тоді стояв поруч, спостерігав і поплескав Гассана по спині. Навіть поклав руку йому на плече.

Ми сиділи за столом для пікніка на березі озера, тільки ми з бабóю, їли варені яйця та сендвічі з кофтою — м’ясні кульки та мариновані овочі, загорнуті в наан. Вода була темно-синя, і на її рівній, як дзеркало, поверхні мерехтіло сонце.

Щоп’ятниці коло озера бувало повно сімей, які насолоджувалися сонячним днем за містом. Але тоді, посеред тижня, крім нас із бабóю, там була хіба що пара довгокосих бородатих туристів — «хіпі», так їх називали. Вони сиділи з вудочками на доку та чеберяли ногами у воді. Я запитав бабý, навіщо вони відрощують таке довге волосся, але бабá тільки гмикнув і не відповів. Він саме готував завтрашню промову: перегортав списані аркуші з безладного стосу та де-не-де робив позначки олівцем. Я взявся їсти яйце, а тоді запитав бабý, чи правду мені сказав один хлопець зі школи, мовляв, якщо з’їси шматочок яєчної шкаралупки, доведеться потім її випісяти. Бабá знову гмикнув.

Я надкусив сендвіч. Один із білявих туристів засміявся і поплескав другого по спині. Удалині за озером вантажівка незграбно завертала за вигин пагорба. У її бічному дзеркалі виблискувало сонце.

— Думаю, в мене саратан, — промовив я. — Рак.

Бабá відвів погляд від аркушів, що лопотіли на вітрі. І сказав, що я й сам можу взяти газованку — варто лише зазирнути в багажник машини.

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Бабá був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій бабá. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли бабá завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабóю, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте бабá довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Бабá і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав у обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема,  однак, полягала в тому, що бабá бачив світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що чорне, а що біле. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Коли я вчився у п’ятому класі, до нас приходив мулла, який викладав іслам. Його звали мулла Фатгуллá-хан — куций присадкуватий чоловік із хрипким голосом і рясними слідами від акне на обличчі. Він пояснював нам переваги закяту й обов’язок хаджу; навчав премудрощів намазу — п’ятиразової щоденної молитви — і змушував визубрювати вірші з Корану: хоч ніколи не перекладав нам їх, та постійно наголошував (іноді послуговуючись вербовою різкою), що ми повинні правильно вимовляти арабські слова, щоб вони швидше долинали до вух Господніх.

Якось мулла сказав нам, що в ісламі пиятика вважається жахливим гріхом; пияки будуть відповідати за свій гріх у день Кіямату — Судний день. За тих часів пияцтво було в Кабулі звичним явищем. Нікого не карали привселюдним бичуванням, але афганці, котрі полюбляли хильнути, пили тайкома, з поваги до інших. Вони купували скотч як «ліки» в коричневих паперових пакетах у спеціальних «аптеках». Ховали ті пакети подалі від цікавих очей, але все одно інколи привертали до себе скрадливі несхвальні погляди тих, хто знав про алкогольні оборудки певної

«аптеки».

Я розповів бабí, чого мулла Фатгуллá-хан учить нас у школі, коли ми були нагорі, в його кабінеті, у курильній кімнаті. Бабá саме наливав віскі з бару, який він облаштував у кутку. Слухав, кивав, посьорбував віскі. Потім умостився на шкіряному дивані, поставив склянку і посадовив мене собі на коліна. Здавалося, що я сиджу на двох колодах. Батько глибоко вдихнув і видихнув через ніс — повітря шурхотіло крізь його вуса цілу вічність. Я ніяк не міг вирішити, чого хочу більше: чи обійняти його, чи зіскочити з колін і втекти геть у смертельному страху.

— Бачу, ти плутаєш те, чого тебе вчать у школі, зі справжньою освітою, — сказав батько своїм басовитим голосом.

— Але якщо мулла казав правду, то виходить, що ти грішник, бабá?

— Гмм, — бабá розгриз кубик льоду. — Хочеш знати, що твій батько думає про гріх?

— Так.

— Тоді я розповім, — сказав бабá, — але спершу дещо зрозумій, і зрозумій просто зараз, Аміре: ти ніколи нічого путнього в тих бородатих ідіотів не навчишся.

— Тобто в мулли Фатгулли-хана?

Бабá повів рукою зі склянкою. Дзенькнув лід.

— У всіх таких, як він. Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп.

Я захихотів. Не втримався, бо уявив бабý, який пісяє на бороду мавпи, хоч би й самовдоволеної.

— Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють, — батько зробив ковток. — Господи, помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук.