Напередодні і в день так званого «жіночого свята» (насправді це свято боротьби жінок за свої права, але якимось чином воно трансформувалося, навпаки, у підкреслену маніфестацію традиційних гендерних ролей, щось на кшталт радянського «Валентина») в Одесі відбулися одразу три виставки на трьох локаціях, учасницями котрих стали тільки жінки. Навмисно це так сплановано, або просто так трапилося (принаймні один кейс свідчить, що трапилося), але факт є факт. Ну й привід поговорити про те, що таке взагалі жіночість як інструмент і як об’єкт для певних митців.
6 березня на базі практики арт-простору «Тонкі матерії» під керівництвом Олександра Ревякіна та куратора Ксенії Мараховської відкрилася одноденна фотовиставка «Nourishment» від творчого об’єднання «Art Eaters» (студенти – Віка Клець – Даша Лапацак – Віка Кафтан – Поліна Гиренко – Оля Бірюкова). Із маніфесту учасниць: «Nourishment означає живлення, необхідну їжу. Наші фотографії – про мистецтво, яке також здатне насичувати». Я, як людина, небайдужа до смачної їжі, чекала на те, що тема, котра була заявлена у релізі, буде якось відображена у тематиці світлин, але це справді виявилося не про їжу. Згідно з релізом, це «фотовиставка, яка несе в собі творчу жіночу енергію» і «авторки представили свої серії робіт, у яких різнопланово обігруються жіночі образи та розгортаються дивовижні сюжети». Я зазвичай трошки насторожуюся при словосполученні «жіноча енергія», бо це як правило про езотерику та сумнівні психологічні практики. Але тут було все гаразд – по-перше, ніякої езотерики, по друге, притомна та приємна публіка, далека від екзальтації: на відкриття прийшло багато (дуже багато) креативних молодих колег мисткинь. Ну, тобто, це не про «жіночу енергію», що б це не значило. Тоді про що?
Ну, по-перше, п’ять учасниць – це різні творчі підходи до загального проекту. Кожна представила свої роботи і розповіла про власну концепцію. Ольга Бірюкова спиралася на розкриття одного персонажу в серії портретів своєї кураторки – її роботи лаконічні (зокрема в кольоровій гамі) та дуже виразні, і я би казала, стильні. Роботи Дар’ї Лапацак де-ніде апелюють до «народного» фотомистецтва (як на мене мабуть найенергійніша – в хорошому сенсі – серія робіт), у Вікторії Клець ми мали нагоду побачити тендітні (і трошки іронічні, «рожеві») образи вишуканих «панянок», у Поліни Гиренко в фотоарт трансформуються зворушливі побутові сцени, в результаті чого вибудовується динамічна біографічна історія; у Вікторії Кафтан персонажам в умовному примарному середовищі, котре символізує його/її внутрішній світ, відповідає віртуальний примара-двійник.
Взагалі вийшло теж зворушливо і філософічно – не в останню чергу завдяки сумній блакитній гамі. Це мабуть, найдраматичніші із робіт, сповнені вишуканого символізму. Взагалі ми маємо: портрет, цікаву інтерпретацію на тему карт Таро, історію дорослішання, літописи духовної трансформації та картини внутрішнього світу. І ніякої, слава Господу «жіночої енергії». До речі, якщо задуматися, а що це, власне, таке, відповісти буде важкенько (ми ще повернемося до цієї теми, то залишайтеся на зв’язку).
Тобто якщо забути про загальний концепт, це просто хороша виставка, об’єднана тим, що автори та їх об’єкти – жінки, а ще – ефемерністю, бо вона в буквальному сенсі одноденна. Але ось що я хочу сказати тут.
Як на мене, не варто докоряти сучасним митцям і мисткиням, що важкі часи, котрі випали нам на долю не є темою їх робіт. Кожне життя так або інакше трагічно, і мистецтво взагалі на те й мистецтво, що досліджує і опрацьовує будь яку травму – навіть через життєрадісність (так теж буває). Але, якщо судити по даним роботам, складається таке враження, що для молоді не існує таких об’єктів дослідження, як потворність, страждання, хвороба, біль, або старість – тобто того, що вважається «неприйнятним», «недоречним», або «некрасивим». Але саме це – ті поняття, яких уникає салонне мистецтво, і завжди існує можливість, що ці два незалежних тренда зустрінуться. До того ж фотографія через свій інструментарій підштовхує до банальних рішень, тут багато що значить саме спротив матеріалу, боротьба з ним. Уникати «красивого», або, якщо експлуатувати його як матеріал, то цілком свідомо – це частина роботи митця, комусь це дається природно, для когось вимагає додаткових зусиль. Але якщо не оказувати спротиву, матеріал бере гору. Втім, якщо вважати дизайн своєрідним мистецтвом (а так воно й є), то будь-яка креативна робота має право на існування, а те, що ми бачили тут, це безперечно креативна робота.
Галерея ArtOdessa (міський сад, Літній театр), що взагалі завдяки своїй гостинності стала притулком для багатьох знакових подій (не тільки виставок, але зустрічей з поетами, музикантами, тощо). Сьогодні вона презентувала нам фотопроект «DREAMTIME» від Олени Мартинюк та Катарини Блажієвської. Згідно з релізом (а я завжди звертаю увагу на релізи, ви зараз зрозумієте, чому) проект «підготовлено спеціально до приходу весни. Жіночі образи, втілені авторами, наповнені романтичним та філософським початком. Вони відображають одночасно крихкість і силу, ніжність і життєву енергію». Взагалі, те, що пишуть для нас в релізах, і те, чим наповнюють свій проект самі автори, або відвідувачі, не завжди ідентично. Хочу, однак, звернути вашу увагу на те, що в релізі знов з’явилось поняття «життєвої енергії» в сполученні з «жіночістю».
Роботи, що представлені в ArtOdessa, апелюють до певних архетипів або культурних джерел, як мабуть, вже антологічна робота Олени Мартинюк «Русалочі сни». Ось тут, до речі салонна традиція і салонна еротика іронічно опрацьовані: Лісовий цар (або цар темряви, або фавн), чию дикість та хтонічну силу за традицією символізують могутні роги, сидить, напівзанурений в воду, в оточені блідих дівчат-русалок (можна згадати також «народні» картини на цю тему). Роботи Олени до речі взагалі складні композиційно, деякі з них вимагають від глядача співпраці-розшифровки.
Що до робот Катарини Блажієвської, то їх можна інтерпретувати через апокаліптичні мотиви – її образи випромінюють тривогу та темну енергію (ага, знов таки енергія). Жінка тут – щось на кшталт стихійної матерії, зруйнованої та руйнуючої водночас. Але і тут і там фотографія – художній інструмент, а не дзеркало. Що до «жіночості», то гендерна тематика тут доволі умовна: жіночі моделі скоріш просто зручний інструмент для втілення ідей авторок (саме тому жінки тут позбавлені індивідуальності, узагальнені). Я не спитала авторок, чи користувалися вони ШІ як інструментом в процесі творчості, але те, що саме те прийшло мені на думку, показово.
І нарешті. Саме 8 березня в Музеї сучасного мистецтва Одеси відкрився новий виставковий зал (в укритті) персональною виставкою Анни Антонюк «Я є — хочеш ти цього чи ні» (кураторка Анна Мороховська). Сама художниця на відкритті сказала, що це випадковий збіг: відкриття кілька разів переносилось, але те, що саме так вийшло, мабуть добре, бо її роботи як раз про жіночість. До речі, й те, що виставка відбулася саме в укритті, теж символічно. Тут я трошки відвернуся (насправді, ні).
Минулого літа одеські платани всі разом, мов по команді, скинули ту небагату кору, яку мали, і предстали чистими, сяючими гладкими стовбурами. Недарма платан в народі звуть «безсоромницею». Але я б скоріш назвала його беззахисним, бо стояти отак оголеним перед очима юрби це дуже вразливий акт. І саме аналогія з платаном просувалася на виставці Анни – навіть підлога була декорована лушпайками платанової кори. Жіноче тіло саме так беззахисне як платан. Все – депресія, або прийом терапевтичних ліків, або вагітність, або старіння – все залишає сліди. Роботи Анни – це дослідження таких змін. Саме тому із всіх тут перелічених виставок ця – сама беззахисна, вона відверто не лякається «некраси», маніфестуя жіночість як дещо вразливе, але варте прийняття. Вона кидає виклик «красивому» – і через контент, і через композицію. Я би взагалі сказала, що саме в протистоянні з «красивим» реалізується те, що ми вважаємо сучасним мистецтвом. Деякі роботи до речі також не позбавлені іронії – як, наприклад, версія «трьох грацій». Може саме ця виставка і є ота маніфестація жіночості (просто жіночості, не «жіночої енергії»), хоча, що показово, такого слова в релізі як раз і немає*, а є відсилка к власному досвіду, що теж є ознакою мистецтва як Мистецтва: воно глибоко індивідуальне, інтимне, беззахисне та вразливе – і так, некрасиве… Або красиве, але інакше, дивним чином.
Тут додам, хоч і не збиралася, що всі три виставки на щастя позбавлені того «одеського колориту», який вже дістав.
*З релізу – «Ця виставка – подорож до самопізнання, де тіло постає як платан: змінюється, відкривається, зберігає на собі сліди часу та дотиків інших. «Моєю кінцевою метою в рамках дослідження не є досягти любові до себе. Та я сподіваюся, що завтра я буду ненавидіти своє тіло трохи менше, ніж сьогодні», – каже художниця».
Марія Галіна
