Аналоговий, герметичний, чесний детектив. Уявіть, що ви опинилися в ізоляції й вже через день вам дуже хочеться декого вбити. Ось Люсі Фолі так і чинить, описуючи традиційне «вбивство в заміському будинку».
…На острові біля узбережжя Ірландії збираються гості, щоб відгуляти весілля. Наречений — привабливий і харизматичний, зірка популярного телешоу. Наречена — розумна й амбіційна, власниця успішного бізнесу. Вишукане свято продумане до найменших деталей і аж проситься на сторінки глянцевого журналу: дизайнерська сукня, екзотичні краєвиди, гігантське шатро, крафтове віскі…
Але поки відкорковують шампанське і вечірка набирає обертів, раз за разом спливають давні ревнощі й обрáзи. Дружби влаштовують дикі ігрища, дружка ледь не зриває святкування, а найліпший друг нареченого виголошує незручний тост…
А потім декого знаходять мертвим. Хто ж не побажав щастя молодій парі? І, що важливіше, чому?
Люсі Фолі. «Список запрошених» / Переклад: Ганна Яновська; обкладинка: Анастасія Стефурак Л: Видавництво Старого Лева, 2021, 432 ст.
Уривок
Весільна розпорядниця
Зараз майже усі гості тут. Ось-ось усе закрутиться по-іншому: ввечері буде прийняття в обраному нареченими товаристві, тож насправді весілля починається саме зараз.
Я вже поставила шампанське на лід, щоб його можна було пити перед вечерею. Це — вінтажне болянже: вісім пляшок, плюс вино до вечері й два ящики «Ґіннесса» — усе, як сказала наречена. Не мені коментувати, але це доволі багато. Ну але вони дорослі. Гадаю, вони розуміють, коли зупинитися. А може, й ні.
Старший дружба радше заважає, ніж допомагає — правду кажучи, типова ситуація. А дружка — зведена сестра нареченої — я бачила, як вона самотою бродить островом, сутулячись і ніби від чогось тікаючи.
За такою справою довідуєшся про всі тонкощі й закулісні деталі. Бачиш таке, чого більше ніхто не може бачити. Дізнаєшся такі плітки, що, аби їх почути, гості б віддали що завгодно. Розпорядникам весілля не можна випускати з уваги жодної деталі. Треба завжди пильнувати, помічати найдрібніші підводні течії. Якби я не дбала, то вони перетворилися б на потужну руйнівну хвилю й знищили б усі плоди мого дбайливого планування. І ще треба засвоїти таке: іноді найменші течії виявляються найсильнішими.
Я пройшлася першим поверхом «Старої вежі», запалила торф у жаровнях, аби ввечері все як слід прогрілося. Ми із Фредді самі добували торф на болоті й сушили його, як повелося тут уже не перше століття. Землистий дим від торфу додасть місцевого колориту. Гостям має сподобатися. Хоча зараз і середина літа, але на острові вночі холоднішає. Давні кам’яні стіни «Старої вежі» добре утримують прохолоду, а тепло — не так.
Сьогодні день видався на диво теплий, принаймні як на ці широти, а от завтра навряд чи буде таким. Наприкінці прогнозу по радіо я почула, що йшлося про вітер. Острів приймає на себе будь-які погодні удари першим — часто бурі тут стають сильніші, ніж на великій землі, ніби всю свою силу вони витрачають на нас. Надворі ще сонячно, але стрілка старого барометра вже опустилася на середину між «ЯСНО» і «МІНЛИВО». Я барометр зняла. Не хотіла, щоб його помітила наречена. Хоча й не вважаю, що вона схильна панікувати. Радше вона б розсердилася й почала шукати винних. І хто саме виявиться крайнім, я дуже добре розуміла.
— Фредді! — гукаю на кухню. — Скоро вечеря буде?
— Так! — відгукується він. — У мене все під контролем.
Сьогодні на столі буде юшка на основі традиційного коннемарського рецепту чаудера: копчена риба, багато вершків. Я скуштувала її, як приїхала сюди вперше, коли тут ще жили люди.
Цього вечора юшка буде приготована трохи вишуканіше, адже в нас сьогодні добірне товариство. Чи принаймні схоже на те, що вони себе таким вважають. Коли вип’ють, усе стане зрозуміло.
— Потім треба буде починати з канапками на завтра, — гукаю я, проглядаючи список справ у руках.
— Займуся!
— І торт: треба його вчасно зібрати.
Там такий торт, що його просто треба бачити. А як інакше? Адже я знаю, скільки він коштував. Наречена на такі витрати й оком не зморгнула. Певне, вона звикла завжди отримувати найкраще. Чотири яруси бісквіта «червоний оксамит» дуже густого кольору, вкриті білосніжною поливою й повиті цукровими зеленими вінками під колір прикрас каплиці й шатра. Дуже ніжний і оформлений точно за побажаннями нареченої, він приїхав сюди з ексклюзивної пекарні з самого Дубліна: нелегко було його переправити морем неушкодженим. Ну а назавтра, звичайно, його знищать. У весіллі головне — сам момент. Сам цей важливий день. І річ зовсім не в шлюбі, хоч що кажіть.
Розумієте, моя професія — створювати атмосферу щастя. Ось чому я займаюся весіллями. Життя — безладне. Це всі знають. Трапляються в ньому просто жахіття, я це ще в дитинстві відчула. Але хай що відбувається, а життя — це просто низка днів. Не можна проконтролювати більше ніж один день. Але ж один день можна організувати гарно. Двадцять чотири години можна влаштувати так, як хочеться. День весілля — це акуратний пакуночок часу, у який я можу вкласти щось прекрасне й цілісне, яке потім з теплом згадуватиму все життя, берегтиму, як перлину з розірваного намиста.
Фредді визирає з кухні в засмальцьованому різницькому фартуху:
— Ти як почуваєшся?
Знизую плечима:
— Правду кажучи, трохи хвилююся.
— У тебе талант, люба. Просто пригадай, скільки разів ти це робила!
— Але тут по-іншому. Тут люди такі… — цілий подвиг був умовити Вілла Слейтера і Джулію Кіґан гуляти весілля в нас. Раніше я працювала розпорядницею урочистих подій у Дубліні. Я придумала, що нам варто облаштуватися тут, перетворити напіврозвалену стару вежу на острові з мальовничої руїни на елегантні апартаменти з десятьма кімнатами й обідньою залою, вітальнею й кухнею.
Ми з Фредді живемо тут постійно, але нас лише двоє, тож ми використовуємо зовсім невелику частинку цього простору.
— Тихо, тихо, — заспокоює мене Фредді, підходить і пригортає.
Спочатку мені в обіймах якось тісно. Я настільки зосереджена на своєму списку справ, що це видається зайвим відволіканням, на яке немає часу.
Потім я дозволяю собі розпружитися, відчути рідне, заспокійливе тепло. Фредді вміє обійняти. Щось у ньому є від м’якої іграшки. Він любить їжу — це його робота. До того, як ми перебралися сюди, він тримав ресторан у Дубліні.
— Усе вдасться, все буде чудово, — каже він. — Чесне слово. Усе буде просто прекрасно!
Він цілує мене в тім’я. У мене в цій справі чималий досвід. Але ж я ще не працювала над подією, у яку вкладено аж стільки. І наречена дуже чітко формулює вимоги — що, віддаючи їй належне, варто, можливо, пов’язати з тим, як вона керує своїм журналом. Хтось інший, мабуть, викладає побажання доволі плутано. Але мені це подобається теж — я охоче приймаю виклики. Але нехай. Годі про мене. Адже ці вихідні мають повністю належати щасливому подружжю. Молодята, за будь-якими мірками, разом не так уже й довго. Наша спальня теж у вежі, тому минулої ночі ми їх чули.
— Господи, — сказав Фредді, коли ми лежали в ліжку. — Неможливо слухати.
Я розуміла, що він має на увазі. Так дивно, що людина від нестримного задоволення кричить майже так само, як від болю. Вони справляють враження дуже закоханих, але цинік би відзначив, що саме тому вони просто не можуть тримати руки при собі. Якщо вже бути точними, то я би вела мову не про любов, а про хіть.
Ми з Фредді разом ось уже майже двадцять років, але навіть зараз я маю від нього певні таємниці і, не сумніваюся, він від мене має теж. Мимоволі починаєш замислюватися, скільки ж вони знають одне про одного — оці двоє.
Чи їм справді відомо про всі темні секрети одне одного.
