«Перекладач – парадоксальна істота, – казав Борис Заходер. – За природою своєю він космополіт, а за родом занять – націоналіст».
Недарма книжка Максима Стріхи і в першому виданні (2006), і в новому, значно розширеному, має підзаголовок «Між літературою і націєтворенням». І недарма в ній кілька разів згадано саркастичну характеристику «українського роду» з «Народного Малахія» – «стан дядьків і перекладачів».
Ситуація, коли переклад стає важливим чинником формування молодої [політичної] нації, нормальна для середини ХІХ століття. Як Гулакові-Артемовському не вдалося в перекладах з Гете й Міцкевича перемогти непоборну інерцію «котляревщини», а Левкові Боровиковському вдалося, – це історія і показова, і повчальна (Стріха приділяє їй достатньо уваги). А ось те, що «перекладацьке націєтворення» вимушено продовжилося й у ХХ столітті, – аж ніяк не норма, якщо, звісно, не брати до уваги унікальні випадки на кшталт нової літератури на івриті. Стріха підкреслює: ми постійно існували в ситуації, коли кожен новий переклад «Гамлета» був чи подвигом (як у часи Старицького), чи новою спробою розширення літературної мови, а не демонстрацією вже наявних її можливостей. Зараз це, на щастя, не так, і Стріха завершує книгу твердженням, яке може комусь здатися непоштивим: сучасний переклад став «технологічним»: це саме переклад, ознайомлення з чужомовними текстами, не більше й не менше. Перекладач-«технолог» і «творець» направду цілком можуть бути однією особою; але відчуття, що ти не котиш угору Сізіфів камінь, неабияк підтримує. Це те, чого не було в усіх корифеїв, від Куліша до Лукаша.
Націє-, мово-, літературотворення: книжка Стріхи не претендує на вичерпність, але показує історію українського перекладу останніх двох століть як сад із розгалуженими стежками, в якому навіть глухий кут може приховувати зовсім несподівану перспективу. І що більше ми дізнаємося, то краще розуміємо, скільки ж не знаємо. Новий розділ – і то величезний, на 80 сторінок – розповідає про оперні лібрето в перекладах Максима Рильського; їх не так давно опубліковано трудами того ж таки Стріхи. Експериментальні переклади діаспорного видавництва «На горі», створеного Ігорем Костецьким, мало відомі, украй вибірково оцифровані й малоприступні.
Коли книжка вийде друком, сподіваюся, на неї очікує фахове обговорення, а не лише повідомлення на літературних сайтах. Я – не перекладознавець, а історик літератури, тож мої зауваги стосуються саме цієї царини. Чи не варто було б, із поваги до покійного дослідника NN, не наводити його твердження: «Первісний, доісторичний період того, що сьогодні ми називаємо художнім перекладом України-Русі, сягає своїм корінням епохи бронзи, тобто ІІІ–ІІ тис. до н.е.»? Хто вигадав, ніби Старицький переклав шекспірівський монолог як «Бути чи не бути – ось де заковика», ми справді не знаємо, але в якому саме тексті це надрукував Данило Мордовець, відомо достеменно: «За крашанку – писанка», 1882.
Але, як пишуть у відгуках на дисертації, подібні зауваги анітрохи не применшують значущість праці Максима Стріхи й огром викладених у ній фактів. Переклад, кажучи словами Куліша, – то «дзеркало всесвітнє», поставлене перед співвітчизниками; книга «Український переклад і перекладачі» – ще одне люстро, в якому ми бачимо, як українці впродовж століть бачили себе – вибудовували себе, – майструючи всесвітні дзеркала.
Завдяки Максимові Стрісі ми маємо новий переклад Данте, перший – Чосера, кілька поетичних збірок, перекладених із різних мов, а наразі чекаємо на анонсовану «Смерть Артура» Мелорі. Дякую за це і дякую за нову-стару книжку. — Михайло Назаренко
Максим Стріха. Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням. – К.: Дух і Літера, 2020 – 520 с.
Розділ 7. Український переклад на межі тисячоліть
Андрій Содомора – «класик» наших днів
Неодноразово згадуваний вище в зв’язку з різними «античними» сюжетами Андрій Содомора давно вже є знаковою для української літератури постаттю. Майбутній перекладач, письменник і науковець народився 1937 року на Львівщині (тоді це ще була друга Річ Посполита) в родині священика. Ця обставина не раз позначалася за радянських часів на кар’єрі Содомори, але для української літератури парадоксальним чином виявилася щасливою. Адже коли сина священика не прийняли на «ідеологічний» історичний факультет Львівського університету, він змушений був податися на непопулярний серед тодішніх абітурієнтів відділ класичної філології, де, однак, зберігалися блискучі академічні традиції (про своїх учителів Содомора згодом розповість у яскравих, з любов’ю написаних спогадах «Під чужою тінню» (2000) та «Лініями долі» (2003)).
Перекладацький дебют Андрія Содомори відбувся 1962 року. Наприкінці 1950-х у пісках Єгипту було знайдено майже неушкоджений папірус з комедією Менандра «Відлюдник». За наполяганням професора Соломона Лур’є студент-старшокурсник Содомора робить віршований переклад комедії – перший у тодішньому СРСР, що випередив навіть появу російського перекладу (цікаво, що на цей переклад «Відлюдника» відгукнувся друкованою рецензією Григорій Кочур, давши молодому перекладачеві низку важливих фахових порад).
Професор Лур’є вірив, що його студента очікує аспірантура, але замість наукової роботи в університеті Содоморі з його «соціально ворожим походженням» довелося довгі роки пропрацювати архівістом, аж поки не пощастило влаштуватися викладати латину медикам… До Львівського університету імені Івана Франка вже за часів незалежності кандидата філологічних наук Андрія Содомору буквально силою перетягнув ректор Іван Вакарчук (на щастя, цей фізик-теоретик розумів значення латини для підвалин будь-якої освіченості, не лишень гуманітарної!).
На той час письменник і науковець був уже автором цілого грона перекладів: з давньогрецької – окрім уже згаданого «Відлюдника» Менандра, ще й комедій Арістофана, трагедій Софокла, Есхіла та Евріпіда; з латинської – повного корпусу «Од» Горація, «Метаморфоз» та елегій Овідія, філософської поеми «Про природу речей» Лукреція, «Моральних листів до Луцилія» Сенеки, трактату «Розрада від філософії» «останнього римлянина» Боеція.
Варто згадати про важливу рису Содомори-перекладача: супроводжувати свої переклади вичерпними коментарями й науковими розвідками про перекладених авторів та їхню добу. 2009 року друком з’явився ошатний том «Римська елегія», де зібрано повний корпус елегій Галла, Тібулла, Проперція та знаменитого Овідія – знов-таки з ґрунтовною науковою передмовою перекладача.
Перу Андрія Содомори належить і чимало власних творів. Окрім названих спогадів, це книга для молоді «Жива античність» (свого часу саме вона навчила автора глибше розуміти античну поезію), книги есеїстики та літературознавчих нарисів «Наодинці зі словом», «Сивий вітер», «Студії одного вірша», поетична збірка «Наодинці зі Львовом». Професор Андрій Содомора – лауреат премії імені М. Рильського, премії Антоновичів та перший лауреат перекладацької премії Григорія Кочура.
У 2011 році вийшла знакова для перекладача книжка, в якій зібрано всю поетичну спадщину Вергілія, окрім його великої «Енеїди»*. Бо Вергілій – це не лише «Енеїда» (залишився переказ, що сам поет перед своєю ранньою смертю просив спалити не до кінця опрацьовану поему, але Август, який побачив у її рядках потвердження власних державних концепцій, зберіг її для майбутнього). Це ще й десять еклог «пастуших» «Буколік» (найвідоміша – четверта, де в середньовіччі бачили пророцтво про народження Христа), чотири книги «землеробських» «Георгік» і ще низка «малих поем».
«Енеїди» (не травестовані, а саме перекладені) маємо наразі дві: неповну Зеровську (більшу частину завершеного чи майже завершеного тексту навіки поглинули Соловки) і повну, але далеко не таку досконалу з погляду стилю версію львівського перекладача Михайла Білика (першу пісню надруковано 1921 року в Стрию, до 2000-ліття Вергілія, ґрунтовно відредагований повний текст – 1972 року в Києві).
Іншим творам великого мантуанця щастило в нас досі не більше, хоча, як уже згадувалося, ще за два десятиліття до появи «малоросійської Енеїди» І. Котляревського травестувати «Буколіки» народною українською мовою брався виходець зі старшинської родини з Чернігівщини, вихованець Києво-Могилянської академії Опанас Лобисевич. Потому «Георгіки» переспівав був сільський парох Осип Шухевич (в історії українського народознавства лишив слід його син, видатний етнограф Володимир Шухевич, автор фундаментальної праці «Гуцульщина»), але надруковано його працю (з передмовою Івана Франка) було лише посмертно. Першу й четверту еклоги «Буколік» та уривки з «Георгік» переклав Микола Зеров; ці інтерпретації по праву ввійшли до золотої скарбниці українського перекладу – насамперед вишуканістю мови й бездоганністю стилю. По одній еклозі з «Буколік» переклали Мирон Борецький (третю), Андрій Цісик (п’яту) й Віталій Маслюк (восьму). І лише Андрій Содомора на початку ХХІ століття дав українській літературі повний корпус менших творів Вергілія.
Загальновідомо: секрет Вергілієвого поетичного чару – це добрий стиль, який і через століття залишається взірцем шляхетної мовної ощадності, здатної небагатьма словами дати на диво рельєфну картину. І цей добрий стиль досконало відтворює український перекладач.
Є в поета маленька, на 122 лишень рядки поема «Сніданок» (її переклав був ще Іван Франко, який вважав поему найдосконалішим твором не лише Вергілія, а й усієї римської літератури). Вона – ніби ні про що. Селянин Сімул прокидається вдосвіта, меле жорнами зерно, вимішує коржа й несе його до вогню пектися, а тим часом робить до коржа приправу-«збиванець» з сиру й вирваних на городі часника, селери й коріандра. Прихопивши спеченого коржа й «збиванець», рушає до роботи. Голод йому вже не страшний…
Але в рядках гекзаметра і у Вергілія, і в його українського перекладача цей буденний епізод звучить як по-справжньому велика поезія:
Пальцями потім двома обвівши черево ступки,
Все вигортає відтіль, збиває-припліскує в кулю – «Збиванцем» місиво те, саламаху густу, називають. Тут і хлібину запечену вже виймає служниця,
Й Сімул до рук її радо бере: цього дня вже напевно Голод йому не грозить. Наголінники припасувавши, Щоб було добре ногам, насуває на голову кучму,
Пару бичків бере під ярмо, накида на них шлеї –
Й ну до роботи! Нову борозну леміш починає…
Кажу «велика поезія», бо ці прості рядки перемогли час, через два тисячоліття пронісши пам’ять про селянина Сімула, його діла й турботи.
Андрій Содомора готовий розтлумачувати сучасному читачеві чар кожного Вергілієвого рядка, не приховуючи й тих місць, де йому самому не пощастило до кінця відтворити його ритмомелодику: «Втрати неминучі передусім там, де зображальним засобом виступає сам час (античне віршування – кількісночасове, побудоване на чергуванні довгих і коротких складів): Urbem quam dicunt Romam, Meliboee, putavi / Stultus ego huic nostra similem… У підряднику: «Місто, яке називають Римом, Мелібею, я, дурень, мислив подібним до ось цього нашого…» Такий самий (лише ритмізований) підрядник, фактично, бачимо й у перекладах. У М.Зерова: «Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок…» У пропонованому: «Місто, що Римом його називають усі, Мелібею, / Дурень, я з нашим рівняв…» В оригіналі ж – образ: початок гекзаметра (Urbem quam dicunt Romam) звучить не в одноманітних дактилях, а у спондеях (–/–/–/-); у тій протяжності – велич Риму, слухач малював її для себе, як умів – був співтворцем».
Ця, можливо, трохи задовга цитата дає уявлення про ретельність перекладача в роботі над творами античної класики. Звісно, її написано для «просунутого» читача, який повинен знати: віршування греків і римлян було квантитативне, тобто базоване не на чергуванні наголошених і ненаголошених складів (як у нас, англійців чи німців), а на чергуванні складів довгих і коротких (нові мови здатність розрізняти довгі й короткі склади втратили), а спондей – це стопа з двох довгих (у нас – наголошених) складів. Але тут таки хочеться посперечатися з Содоморою – за Содомору: так, справді, його рядок гекзаметру містить «правильні» дактилі, а не спондеї, але зміст і дух оригіналу відтворено з максимально можливою точністю і водночас природністю (на той час коли навіть Зеров його тут суттєво «згладив»).
Такий цілком природний з погляду мови переклад Содомори майже скрізь. Слід відзначити: якщо раннім працям перекладача (навіть Горацієвим «Одам», за які його було вшановано перекладацькою премією імені М. Рильського) часом притаманні певні силувані звороти, зумовлені намаганням якнайточніше відтворити рідкісні античні метри, то майже цілком «гекзаметричний» Вергілій звучить по-українському бездоганно вишукано й легко для сприйняття навіть тими, хто не надто знається на тонкощах античного віршування. І навіть «ризикована» друга еклога «Буколік» (у ній ліричний герой нарікає на байдужість вродливого хлопчика Алексіса – у примітці перекладач чесно відзначає автобіографічність цього мотиву для самого Вергілія; утім, таке почуття за канонами тієї доби сприймалося як цілком природне) звучить щиро й зворушливо:
«Так ти пісням моїм рад, жорстокий Алексісе? Так от Ти співчуваєш мені?.. Зведеш мене, врешті, зо світу! Таж і худібка в жарінь охолоди, тіні шукає,
Таж навіть ящірку ту тернина кілка прихистила.»
(Окрему прошу читача звернути увагу на блискучий звукопис цього уривку! Пильна увага до звукопису є ще однією сильною стороною перекладів Содомори).
«Класик» Андрій Содомора досі залишається одним із найбільш продуктивних сучасних українських авторів. Протягом 2010-х вийшло десять книжок його перекладів, серед яких – твори Теогніда, Алкея, Архілоха, Сапфо, Гесіода. Протягом того ж десятиліття з’явився й десяток його власних книжок – поетичних, мемуарних, есеїстичних.
Важливо, що очолювана Андрієм Содоморою львівська школа «класики» розвивається. Ростислав Паранько успішно працює над перекладами античної та середньовічної прози, писаної грекою і латиною – в його доробку, зокрема, «Роздуми» Марка Аврелія (2007) і корпус дидактичних «Діянь римських» (2014). А Тарас Лучук нещодавно видав кодекс давньогрецької жіночої поезії**. Причому, перекладаючи Сапфо й інших грецьких поетес, молодший перекладач виходив з дещо інших засад, аніж визнаний метр.
Річ у тому, що від перших своїх перекладів Андрій Содомора завжди ретельно намагався відтворити (в межах умовностей переходу від квантитативного античного віршування до нашого силабо-тонічного) всі, навіть найвигадливіші з погляду ритміки, розміри оригіналів. У передмові до збірки «Пісень з Лесбосу» Сапфо*** перекладач докладно розтлумачує особливості сапфічної строфи з трьома одинадцятискладовими рядками (чергування хореїв із дактилями) і заключним п’ятискладовим адонічним (за схемою: -UU-U). Андрій Олександрович по довгих пошуках (уже маючи іншу власну «ранню» версію) дає український переклад, що відповідає цій ритмічній схемі:
Рясношатна Зевса безсмертна доню, Афродіто, вправна сердець крутійко, Годі вже тих мук! Не карай мою ти
Душу, владарко…
Але може існувати й інша точка зору. Михайло Рудницький залишив нам у своєму записі таку думку Володимира Самійленка: «Ми зберегли у перекладах грецький гекзаметр і не відчуваємо, що він зовсім чужий нам. До інших розмірів, вживаних у грецьких трагедіях, наше вухо не звикло і хтозна, чи є рація зберігати їх тільки формально»****.
Вище ми бачили: там, де не йшлося про «адаптований» українською просодією гекзаметр (і похідний від нього елегійний дистих), Микола Зеров вважав за прийнятне перекладати римлян римованим віршем. Учень Андрія Содомори Тарас Лучук натомість пропонує серединний шлях: не перейматися складними ритмічними побудовами, а використовувати для алкеєвої строфи український білий силабічний вірш (3 рядки по 11, четвертий – 5 складів). Відтак початок знаменитої пісні-замовляння Сапфо до Афродіти звучить у нього так:
Пестроцвітна, безсмертна Афродіто, Зевса доню, владарко чародійна,
Не сповняй мені гіркотою душу,
Пані потужна…
А проте перевагу тут, напевно, досі має виконана ще в 1930-ті версія Григорія Кочура:
Барвношатна владарко, Афродіто, Дочко Зевса, підступів тайних повна, Я молю тебе, не смути мені ти Серця, богине…
І в тому, що існує неперервний зв’язок української школи перекладу античної «класики»: від Миколи Зерова і його учня Григорія Кочура аж до сьогоднішніх перекладачів молодшого покоління, теж є визначальна заслуга Андрія Содомори.
________________________
*Вергілій. Буколіки. Георгіки. Малі поеми. З латинської переклав Андрій Содомора. – Львів: Літопис, 2011. – 404 с.
** Перші поетеси. Кодекс давньогрецької жіночої поезії. Упорядкування, передмова з давньогрецької, передмова й коментарі Тараса Лучука. – Л.: Астролябія, 2019. – 448 с.
*** Сапфо. Пісні з Лесбосу. З давньогрецької переклав Андрій Содомора. – Л.: Піраміда, 2012. – 140 с.
**** Михайло Рудницький. Письменники зблизька (книга друга). – Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1959. – С. 103.
