Чоловік і жінка, тридцять п’ять років разом, дорослі діти, найважливіше — наприкінці, складний період життя.
«Найважливіше — наприкінці» — новий роман Галини Вдовиченко — пішов до друку…» — пише головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка — «Ніби прошиті однією ниткою, на якій багато вузлів. Ниткою, що може розірватися, але все одно залишиться підшкірно всередині тебе. Герої Галини Вдовиченко — чоловік і жінка — нічим не унікальні, вони просто чоловік і жінка, і тим самим вони так нагадують нас самих. Їхні війни і затишшя, біль і розпач, маленькі перемоги і любов, яка все приймає, усьому повертає сенс — це така мапа людського життя, за якою нам так само легко орієнтуватися, бо всі ландшафти почуттів такі знайомі. І водночас ця книжка глибоко вражає саме тим, що авторка має сміливість говорити про те, що більшість із нас воліє замовчати, приспати і забути. А насправді так важливо проговорити і відпустити з любов’ю. І залишити собі любов».
Галина Вдовиченко. «Найважливіше — наприкінці». — Л.: Видавництво Старого Лева, 2019, 336 ст.
*****
Повернувшись до міста, зайшли на чергове коло у звичній спіралі: знову лікарі, знову ультразвукове обстеження, комп’ютерна томографія, аналізи та призначення. Нічого конкретного лікарі сказати не можуть. Це наслідки інсульту, що стався кілька років тому, плюс вияви набутого цукрового діабету, з нового що? — підозра на початок хвороби Паркінсона, Паркінсона судин, уточнив лікар, побачивши переляк в очах. Виписав ліки, уколи і крапельниці. На крапельниці ходити зможете? У денний стаціонар?.. Ось і добре.
Удома Галя шукає в інтернеті, що ж воно за напасть така. Віктор злиться: воно тобі треба? яке ще, до дідька, Паркінсона! Той ляпнув, а ти повторюєш ту маячню! Справді, не варто про це говорити, варто просто жити, додавши до знайомих таблеток іще кілька нових. Вони узгоджуються між собою? Не шкодять? — перепитує лікаря. А що робити, відповідає лікар, усі вони потрібні. Схема прийому ліків — на холодильнику, прикріплена магнітами до дверцят.
Галя склала таблицю, раз у раз зазирає в папірець, не покладаючись на пам’ять. Минув той час, коли Віктор сам відповідав за свої ліки — тепер треба вкладати таблетки в руку і подавати воду в склянці.
Шприц вбирає в себе жовтаву рідину. На кінчику голки тремтить прозора крапелька, тхне спиртом від вологого жмутика вати.
— Лягай!
Чоловік слухняно спускає штани.
— З яким задоволенням ти це робиш, — озирається через плече, — любо глянути!
— Що є — те є, — погоджується вона. — Короткий момент сатисфакції. Підтягни футболку вгору і тримай! Моя рука, ти знаєш, дуже легка.
Всаджує голку у м’яз, намагаючись не влучити у геть заштрикані ділянки на шкірі, подекуди зі синцями.
— Мазунчику долі, тобі пощастило з дружиною!
— О, так.
— Не поспішай, дай як слід помасую.
Чоловік не жаліється, та краще йому не стає, зате хоч тиск і рівень цукру під контролем. Віктор потребує тепер сторонньої допомоги, чиєїсь постійної присутності. Галі часом видається, що хитрун дочекався її відпустки — і відпустив гальма, заслабував, щоб вона повсякчас була поруч. Такі от думки. А він то жартує, то тихий, сумирний, а то раптом ні сіло ні впало вихоплюється з нього зухвалий злоріка, злостивий, роздратований на весь світ.
Ніколи не був у нього легкий характер, але тепер дедалі частіше — нестерпний. Галя намагається опанувати себе: він не винен, переконує себе, це хвороба. Миє його, переодягає, а він знай собі бубонить, докоряє, випоминає їй усе, що було й загуло. Невмотивовані напади ревнощів крутять ним, а він — нею. Вона мовчить-мовчить, а тоді вже втратить терпець, прикрикне — і він притихає, наче випросив те, чого прагнув, наче потребував вибуху її емоцій, бодай таких.
Увечері в ліжку присувається до неї, кладе долоню на стегно — замість вибачення. Обіймає, дихає в потилицю. Вона зітхає.
Останнім часом до гіпертонії додався ще й діабет, це вже після інсульту, що збив його колись із ніг, уклав на шпитальне ліжко, але згодом таки дозволив жити. Поступово, з помітними втратами, та все ж дав йому повернутися до себе, уже іншого, але таки до себе. Віктор повільно ходив, втратив здатність вільно орієнтуватися у просторі, його зір дедалі гіршав, пам’ять стала вибірково-примхливою. Він до всього призвичаївся, однак такого збою, як цього літа, ще не траплялося. Переміни лякали. Він почав випадати з дійсності на кілька хвилин, опинятися в своїй уяві будь-де.
Зранку погляд розгублений, голос слабкий. Роздивляється довкола нашорошено.
— Ми в Криму? — погляд ковзає стінами, меблями, тікає за вікно. — Ні? Це хіба наша квартира?
На відповіді реагує недовірливо, а за пів години вже забуває про свої фантазії.
Не хоче залишатися на самоті навіть на короткий час. Галя — до крамниці чи в аптеку, він за ціпок — і надвір. У домашньому одязі, у чому був — у тім і вийшов. Вона зустрічає його біля під’їзду. Чому ти мене не почекав? А де ключі? Він лише розгублено обмацує кишені: мабуть, удома залишив. Так і є, вийшов із квартири, лиш причинивши двері.
Що це було з тобою? Він мовчить.
Іде мити руки перед вечерею.
Вода у ванній ллється, ллється… Монотонний рівний звук.
Пішла поглянути, чому так довго. У прочинених дверях — нерухомий Вікторів профіль, руки безвільно висять.Уважно спостерігає, як вода стікає у раковину, немов забув, навіщо відкрутив той кран. Задивився на сріблястий водяний джгут.
— Що ти робиш?
Підвів на неї очі, слухняно дав себе забрати, завести в кухню, всадовити до столу…
Наступного дня — те саме. Вона мовчки закрутила кран, але Віктор розлютився, відштовхнув її.
— Сам знаю, — форкнув, — що мені робити, а що ні. А якби тут був не я, а твій…
У нападі ревнощів він висмикував з переліку імен, що віявся червоною шматою в його уяві, якесь одне, навмання, будь-яке — від імені хлопця, в якого вона була закохана в юності, і до випадкового прізвища, що не одразу й пригадаєш, хто такий. За пів години буря вгамовувалась, завдавши збитків.
Скільки це триватиме? — запитувала Галя, коли Віктор тулився до неї, наче нічого не сталося. Що ти сьогодні випоминав? Він не міг пригадати, про що йдеться. А їй ті спалахи агресії ще довго не йшли з голови. Ти злопам’ятна, знаходив він своє пояснення.
Удень Галя сонна й неуважна, бо ночі тривожні. Вдень Віктор спить, після опівночі встає й ходить, тримаючись за стіни, голосно розмовляє. Як висипатися біля нього? Ходити йому чимраз важче. Боюся, каже він, злягти; це було би найстрашніше, не дай Боже лежати, не приведи Господи.
Уже й ціпок не надійний. Як удвох надвір виходять, то ще сяк-так, дружина чоловіка підтримує, прошкують разом помаленьку. Але вже двічі, як виходив на прогулянку сам, то повертався з розгубленою усмішкою: я впав чогось, уявляєш? Мене люди підняли…
Лікар радить: придбайте ходунки, не припиняйте ходити.
Ходунки йому побратими-«афганці» привезли. Солідні дядьки, вони познайомилися ще замолоду, але вже після Афганістану. Відбували там службу в різний час, хто на початку тої війни, хто в розпал, хто наприкінці. За десять років, від 1979-го по 1989-й, через Афган чимало хлопців пройшло. Теперішнє братство тримається купи, збираються щороку 15- го лютого на день виведення військ, згадують, п’ють горілку… Уже майже всі діди, уже майже всі мають онуків. Третій тост у них не за жінок, третю чарку вони вихиляють мовчки — за тих, хто не повернувся.
Витягли з багажника пошарпану металеву розкаряку: тримай, брате! Щоб до вересня повернув! Не одному тобі ходунки потрібні, чуєш?
Віктор цю настанову добре затямив. Повторював згодом: до вересня треба віддати. Він усе тепер сприймав буквально. Жартівливий наказ узяв до голови як настанову діяти. Непогано, що так. Додатковий стимул тягнутися до своєї звичної фізичної форми. Хоча яка вона, та звична форма? Уже кілька років він не такий, як був.
Збігали дні відпустки. Галя весь час була при чоловікові: зранку й до вечора удвох. Коли таке було востаннє? Хіба ще до народження дітей.
Діти повиростали, живуть своїми сім’ями: Сергій у Києві вже понад три роки, відтоді, як запропонували роботу у відділі боротьби з кіберзлочинністю. Одне лише літо був там сам-один, а тоді забрав до себе Олю зі синами-близнятами. Донечка народилась уже в столиці. Хлопцям по три з половиною, малій — два роки.
Віктор-молодший з Анею винаймають квартиру на іншому кінці Львова, ближче до роботи, його та її. Він і досі працює в автомайстерні, тільки тепер не в батьківській, — свою частину довелося продати партнерові з бізнесу, — а в іншій. Закинув свій диплом про вищу освіту, не згадує про нього. Відпрацював зміну — і на репетицію рок-гурту. Це, каже, моє. Барабанщик.
Раніше нечасто заїжджав, а тепер щодня: возить батька до поліклініки на денний стаціонар на крапельниці. Туди — машиною, назад батьки самі помалу пішки. Батько возсідає біля водія попереду, мати за ним, погиркуються, раз у раз повертаючись до ранкової суперечки. Син поглядає на одного, на другу: ви чого? Обоє з лівої ноги встали?
Допомагає батькові вийти, той на дружину не дивиться, демонстративно приймає лише синову допомогу. До поліклініки бредуть поодалік одне від одного.
— Мам, ну що ви, як діти?
— Та ж душу вимотує! Скільки можна!
— Та хто тобі душу вимотує? — бубонить Віктор-старший.
— Іди до дідька! — відказує Галя.
— Сама така.
Вона заходить із ним в усі кабінети, спілкується з лікарями та медсестрами, перепитує, відповідає на запитання, а Віктор мовчить або віджартовується. Часом повертається до нього ця здатність, жартувати. Йому подобається, що дружина зараз із ним.
Лікар, що виписував направлення в денний стаціонар, замислився над розкладеним пасьянсом із результатами аналізів й обстежень. Пожував губами, підвівся, знову оглянув пацієнта. Гм… Постукав Вікторові по спині, натискаючи на якісь точки, почухав брову. Узяв його за кисть руки, понахиляв вперед-назад. Паркінсона, зронив. Думаю, це таки воно. Треба в шпиталь, у той, що за містом. Пишу вам направлення.
