Кривий погляд

ніколя матьє

1992 рік. Антоні чотирнадцять років. Мати схильна до алкоголізму, тато – домашній тиран, якого розраджують тимчасові підробітки на будівництвах, бо в їхньому колись металургійному регіоні нормальної стабільної роботи уже давно немає. 

Триває літо, на місцевому пляжу Антоні бачить дівчину, на яку западає. В пошуках тієї малої потрапляє на вечірку до місцевої золотої молоді, де упивається і не помічає, що його байк зник. Мотоцикл –  татів трофей з тих часів, коли все в житті було добре і красиво. Антоні взяв мотоцикл, не спитавши дозволу батька. На Антоні чекає покарання.

Асіну сімнадцять. Він араб, батьки емігрували, але не адаптувалися до нових реалій, він народився уже у Франції. Шукає роботи, не знаходить. Він приторговує наркотиками і тусується з такими самими кримінальними персонажами. В робочих справах його занесло на ту мажорську вечірку, його звідтам виперли, ще й копів викликали. Розлючений Асін побачив біля будинку файний мотоцикл і прихопив з собою, до того ж є друг, який продає автівки на запчастини в Алжир. Батько, дізнавшись про злочин, карає Асіна. Принижений Асін береться до помсти.

Стеф шістнадцять. Це в неї закохався Антоні. Красива дівчина, розумна, не бідна, батьки мають щодо неї амбіції, вона сама їх не має. Закохана в бевзя, то він її хоче, то не хоче, то любить, то не любить. Ці стосунки повністю її узалежнюють, і як при тому ще побачити Антоні, яких марить її довгими ногами, білими смужками від бікіні і «кінським хвостиком». Стеф тихо накурюється з незнайомими юнаками і шукає собі проблем. На Стеф чекають проблеми.   

Так починається роман Ніколя Матьє «Діти їхні», який розкаже про чотири літа (1992, 1994, 1996, 1998) з життя Антоні, Асіна і Стеф. Роман виховання, чемна данина французькій натуралістичній прозі ХІХ ст. І дуже символічний момент: кожен із чотирьох розділів концентрується навколо однієї дати – 14 липня, тут це і середина літа (попереду стільки ж, скільки позаду), і День взяття Бастилії (таке собі свято реваншу).

1978-й і 1975-й, це роки народження Антоні і Асіна. У Франції це означає, що хлопці народилася в «неблагополучну генерацію». До того – від закінчення Другої світової до середини 1970-х – країна мала стрімкий економічний розвиток, посилювалися соціальні програми, родилося багато дітей, була робота. Від 1970-х починається економічний спад, демографічний спад, складні міграційні рухи, на покоління Антоні та Асіна припадає стагнація без надії на покращення. Їхні батьки ще живуть такою-сякою ностальгією, юнаки ж гостро переживають свою приналежність до  покоління «все уже сталося до нас». Були герої війни, були трударі, і є тепер вони, які не знають, як убити час від третьої дня до сьомої вечора. В цьому є легкий цинізм Матьє, який на відміну від своїх героїв і будучи їхнім однолітком точно знає, скільки соціальних потрясінь випаде на долю цього покоління. В романі є одне зауваження Антоні: впала Берлінська стіна, світ нормалізувався, він більше не потребує революцій і фронд, він стабільний і нудний. Антоні ще не знає про нетривкий проміжок часу між «падінням стіни» до «падінням веж-близнюків», а от Матьє ж це знає. А наразі навіть прицільно уповільнений ритм роману і суто підліткова непозбувна туга його героїв мають створити атмосферу «ми спізнилися народитися, всі найкращі місця на цю виставу уже викупили»; і атмосфера повної розгубленості таки в романі є. Не ностальгія навіть, а меланхолія.

Невизначеність – не самий комфортний стан для індивіда і спільнот, тому ми прагнемо якнайшвидше визначитися з якимсь структурами і замостити собі заспокійливі системи. Цей порядок контролюють і стримують наші ж потреби. І один зі способі контролю і комфорту –соціальний клас. Класове суспільство міняється, якісь соціальні прошарки природно зіходять з історичної арени, якісь їх заступають. 90-і, про які нині міркує Матьє, то є часи, коли про себе вперше заявив прекаріят – люди, соціально невлаштовані, які не мають гарантій занятості, отож, не спроможні здебільшого планувати своє життя, воно триває тут і зараз. Прекаріат посів те місце, яке раніше в соціальних процесах відводилося пролетаріату. І от Матьє любовно фіксує етапи помирання пролетаріату, з чийого попелу постане прекаріят. І якій же ще прозі, як не повільному французькому роману цим займатися? Сам Матьє, судячи з інтерв’ю, страшенно тішиться, коли «Дітей їхніх» порівнюють з «Людською комедією» Бальзака, що засвідчила становлення буржуазії і тодішній перерозподіл класового суспільства. Матьє за суттю своєю вчиняє те саме і навіть у такий саме спосіб: розповідає «маленькі життя» в контексті великих соціальних процесів. І Матьє не проти побути наступним Бальзаком. 

Книжка Матьє починається з двох сильних відсилок. 

Насамперед назва. «Діти їхні» є цитатою з Книги Сирахе, власне з «Похвали предкам»: «Про деяких же з них згадки немає: вони зникнули, наче б не жили ніколи, а й були вони так, мов ніколи не було їх, а з ними разом і діти їхні». І між іншим, це якраз епіграф до роману Матьє. Люди як мірило речей не існуючих – в тому, що вони не існують. Але тут є ще й «другий поверх». З того ж фрагменту Книги Сираха походить назва одного впливового великого соціального роману, його автор Джеймс Ейджі. Але якщо Матьє бере в роботу фрагмент про дітей, то Ейджі позичає цитату про батьків-з-похвалою.  Обидва твори між тим написані про соціальних маргіналів, про ті прошарки населення, які різко збідніли в Велику депресію (у Ейджі) та і часи деіндустріалізації Європи (це уже Матьє). Такий собі легкий натяк: діти їхні просто продовжують долю батьків їхніх. І ключовим наразі стає слово «разом», не озвучене в назві обох романів, але ж тільки воно тут і звучить. Спадкоємність можлива навіть у не-існуванні.   

Перша сцена «Дітей їхніх». Антоні і його старших кузен крадуть каяк, щоби тим човном дістатися на віддалений пляж, де бувають нудистки, вони так собі думають. Їх звісно що переслідують власники човна. Двоє юнаків, один із них щойно поранив руку, гребуть невміло і несинхронно до того заповідного пляжу, де Антоні зустріне своє перше кохання. Ця сцена майже один в один повторює зачин фільму Джефа Ніколса «Мад». Там два підлітки, так само з неблагополучних верств, от-от устрінуть біглого злочинця, що переховується від переслідування, і ця зустріч вплине на їхні життя. Це ще один варіант забутих батьків та їхніх амнезійних дітей. А ще тут є прозорий натяк на кримінальну лінію сюжету Матьє (шш-шшш-шш).

Діти Матьє не готові повторювати помилки батьків. Але як всякі підлітки всіх часів і народів, вони надто захоплені собою, щоби побачити: це життя їм безпомилкових варіантів не дає. У Антоні є проблема – «лінива повіка», одне його око повністю не розплющується, його погляд здається тривожно-кривим. Ніколя Матьє пише дуже точну соціальну прозу і дозволяє при тому таку-от вольність: його герої озираються навколо «кривими поглядами» і невизначеність отож панує. 

Про цей роман, відзначений Гонкургівкою, говорять як про тріумфальне повернення французького натуралізму. За кілька років бути «Дітям їхнім»  таким собі першим маніфестом прекаріяту, а зараз – страшним епілогом до казочок про генерацію Х, що їх наплів був Дуглас Коупленд, а ми в них повірили.  

«Назовні він побачив уже зовсім інакший пейзаж. Стало темно, настала ніч, а долина аж ген за обрій була всіяна цяточками світла, лампи розжарювалися аж до блиску у глибокому вечірньому кольорі індиго. Червоні та жовті фари автівок позначали шляхи повільних міграцій. Неонові вогні вивісок — зелені, яскраві, холодні, сині — були ніби іній. Реклама виблискувала матовим і бентежним світлом. Під дією цього мерехтіння виникали неясні думки про людську долю та марноту життя. Асін притулив кайло до заднього бампера та відпиляв від нього ручку. Потім поклав пилку в багажник, а ручку — під пасажирське сидіння. В нього тут зустріч завтра о восьмій ранку. Неділя. Час іще є. Дуже хотілося їсти.

Заїхав у «Мак Драйв», замовив собі курку «Мак Наггетс», «колу» та велику порцію картоплі фрі, все це він з’їв у машині, слухаючи по радіо вечірній огляд новин, що звично почався о десятій вечора. В новинах говорили про Хамас, Едуарда Баладюра та Ян Піт. І, звичайно ж, про футбол. У сьогоднішніх чвертьфіналах зустрілися Італія та Іспанія, Бразилія та Нідерланди. Він уболівав за Бразилію, як усі.»

Текст: Ганна Улюра 

Ніколя Матьє. Діти їхні / Переклад Ірини Славінської. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 624 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *