Одразу дві виставки відкрилися в неділю, 5 липня.
Перша – це виставка«Первинні форми» в затишному дворику Одеського археологічного музею. 12 студентів 1-3 курсу скульптурного відділення старішого нашого освітнього художнього закладу – Одеського фахового художнього коледжу імені М. Б. Грекова після проходження практики в стенах музею представили свої скульптури, що осмислюють і інтерпретують античні мотиви – і, що не менш важливо, матеріали, бо тут сучасні художники йшли за античними майстрами. Я сказала, студенти – але з 12 учнів каменюки таскали 11 дівчат. Вважається, що скульптура взагалі – не жіноче діло, тут це було красиве заперечення.
Власне сама локація надихала на те, щоб ми сприймали роботи студентів з точки зору тяглости традицій, бо саме тут, во дворику, зберігаються старовинні артефакти, мармурові різьблені стели, скіфські кам’яні баби, уламки античних скульптур… То лаконічна «Курка» Катерини Комарницької, що натхненна викопною керамічною статуеткою, «Балбал» Яни Кім, «Solis» Любави Мадоніч і «Дволикій» Софії Пташнік, що інтерпретують половецькі кам’яні скульптури, зооморфно-тотемічні «Умовність» Злати Мальцевої, «Переосмислення» Олени Босюк, «Кінь» Емілії Джансет-Оз та інші виглядають цілком природно серед античних викопних скарбів, бо втілюють все той же дух степу, моря і древніх архетипів…
Що дуже влучно доповнило експозицію – це презентації робіт – роздруківки з фотографіями скульптур та іменами митця та мисткинь, котрі (автори, а не імена) розповідають про свій підхід к втіленню ідей виставки.
Пояснювальні таблички
Це рідкий випадок такої плідної співпраці двох інституцій, але будемо сподіватися, що не останній – бо локація просто потребує через свою затишність та сенсову навантаженість спільних з художниками, театральними діячами та музикантами подій. Уявимо собі античну п’єсу, котру молоді та зухвалі митці розігрують в таких декораціях, безпосередньо на очах у глядачів…
Ну а загалом, щира подяка організаторам – власне музею і керівникам художнього коледжу, які ризикнули влаштувати такий експеримент.
В першому випадку ми мали своєрідний культурний палімпсест.
Того же дня в VEV Gallery, що на Грецькій площі відкрилася персональна виставка, Костянтина (Кості) Малаховського, художника, фотомайстра, акціоніста і музиканта (куратор Кирилл Куленко). Тут зізнаюся, я, як людина стороння, знала Костю переважно як людина, яка прикрашає події друзів супутніми акціями – ну, сидить собі в куточку зі своєю трубою (це щось на кшталт гелікону, але я можу й помилятися, дуже велика труба). Тут я вперше побачила його роботи – а персональна виставка це засіб показати наробок художника за багато років – і взагалі презентувати його працю як таку тяглість у просторі-часі.
На моє питання, коли ці роботи були написані, художник відповів, що починаючи з 2000-х. Напочатку війни робота над ними припинилася. Але все складніше, як виявилося, жодну свою роботу художник не вважає закінченою остаточно, до вже написаних робіт він додає елементи, які призвані порушити, або створити рівновагу – часто це старі ключи, або інші металеві деталі, розшукуючи старі рами для своїх робіт (вони теж можуть з’являтися і зникати, тим самим маніфестуючи недосконалість, незакінченість процесу)… Взагалі художник тяжіє до старих речей з патиною часу. Він записує вже готові роботи, накладаючи шари на шари, і як результат роботи дуже щільні, насичені, фактурні, ніби теж покрити патиною часу на манер старовинних полотен або ікон, допускають різні трактовки і прочитання, бо під одним шаром фарби (і сенсів) проглядають інші. То ми маємо тут теж своєрідний палімпсест – навіть коли ці роботи не мають відсилок до культурної спадщини.
Свої роботи постійно дописував і доповняв Леонардо – не дивно, що частково роботи художника апелюють до старого живопису, навіть у їх коричнево-ліловій насиченій гамі і мареві золотавого світла. Наприклад одна із картин являє собою інтерпретацію відомої картини Веласкеса «Фрейліни», але замість стелі, яка губиться в сутінках, над головами фігур парять сріблясті літаки. Навіщо? Тому, що це було потрібно для рівноваги, пояснює художник. Рівновага, динамічна рівновага – це взагалі його центральна ідея, він навіть не підписує лицеву сторону робіт, щоб «не порушити рівновагу». Символом такої рівноваги стали дві різьблені постаті, що парять під стелею – силует дівчинки з картини Пікассо «Дівча на шарі» і космонавт в скафандрі; невагомість у вищій точці руху об’єднує ці символи різних часів.
Частина з робіт доступна для придбання.
Марія Галіна
