Наприкінці жовтня в Києві відбулася прем’єра Opera Lingua від заснованої композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком Opera Aperta («Відкритий Твір»). Всі, хто не встиг потрапити, мають замислитися над специфічним життям проєктного театру в Україні – без донорського фінансування подібні проєкти не мають шансів на конкуренцію із комерційною антрепризою. Та власне, і не мають конкурувати. В них інша мета – розширювати художній досвід глядачів, а заразом і перевіряти на практиці кордони опери, по суті, винаходячи цей жанр щоразу наново.

Обставини місця і часу 

Про Opera Lingua важко розповідати поза контекстом інших творів тандему Григоріва і Разумейка, адже якщо йдеться про формування мови нової опери, етимологічний аспект стає визначальним. Якщо спробувати узагальнити, що відбувалося в попередні роки на етапі співпраці із формацією Nova Opera, то йшлося передусім про підхід, задекларований німецьким драматургом і режисером Хайнером Мюллером, — відмову від фантазування, вигадування вистав. Тема і матеріал завжди знаходяться поруч, в локальному часі і просторі, їх треба просто наблизити. 

Так опера-перформанс «GAZ» була вписана в інтер’єри виставки, присвяченої українському режисеру-реформатору Лесю Курбасу, і відповідно апелювала до однойменної його вистави 1923 року за Ґеоргом Кайзером. «Chornobyldorf» археологічна опера, була створена в річницю аварії на Чорнобильській АЕС. Футуристична опера «Aerophonia», прем’єра якої відбувалася на івано-франківському стадіоні «Старт», працювала із темою фестивалю «Porto Franko. Air_port» – центральним елементом цього дійства став літак АН-2. В Opera Lingua також є відсилки до актуальної пам’ятної дати вшанування жертв Бабиного Яру. 

Власне, кон’юнктурність, що її звикли зараховувати до негативних проявів, насправді і визначає суть зв’язку мистецтва і реальності. Звідси і освоєння «нетеатральних» просторів – це не просто вписування події в інтер’єри нашого буття, це і трансформація цих територій через художній жест. НеоОпера-жах «Hamlet» йде у катакомбах Івано-Франківського національного академічного театру, а dramma per musica «Romeo&Juliet» – у одному із спорожнілих цехів заводу «Промприлад». 

Цивілізаційна катастрофа і культурний постапокаліпсис – та сконструйована віртуальна реальність, що уможливлює для композиторів деконструкцію кліше, проведення ревізії знакових систем, позбавлення від диктатури минулого задля моделювання майбутнього. Конспектування і колаж із цитат, конструювання химерних музичних механізмів і препарування музичних інструментів, винайдення нових псевдоритуалів та макабричних образів – все легально і все виправдано, якщо працювати з артефактами, розбиваючи уявне музейне скло і роблячи спробу віднайти нове застовування старим смислам і предметам.     

Роман Григорів та Ілля Разумейко працювали з різними режисерами – Владом Троїцьким, Вірляною Ткач, Ростиславом Держипільським. Але за великим рахунком, концепції композиторів дуже часто підважують роль режисера спектаклю як інтерпретатора, і потребують іншого типу партнерства. Не інтервенційного, а паритетного. Цілком органічно, що і  в «Chornobyldorf», і в Opera Lingua композитори самі організують виставу, як цілісний задум – від організації простору, створення відео-арту, роботи з перформерами і власне до музичного ряду, що і формує логіку дійства. 

Мова майбутнього

Opera Lingua показали в конферец-залі найбільшої книгозбірні країни – Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського. Колись багатолюдне місце паломництво наукової спільноти, нині – моторошна мегаломанська пустка, з лабіринтами каталогів та могильною тишею читальних залів. Григорів і Разумейко згадують про монументально-декративне панно у центральному вестибюлі. Триптих «Діалог», «Тривога» і «Біль землі» скульпторів  Володимира Пасивенка та Володимира Прядка по суті моделює засадничі принципи наукового пізнання – консенсус ідей, людиноцентричність, безпечність. Контури четвертого енергоблоку ЧАЕС нагадують про наслідки нехтування цими принципами і мимохіть відсилають до «Chornobyldorf», що конструює постапокаліптичний культурний ландшафт.   

Власне, Opera Lingua — це теж моделювання антиутопії – сім книг, що складаються у метатекст вистави, звучать різними мовами і містять безліч відео «ілюстрацій», які належить розшифрувати, хоча насправді ніхто до цього не закликає. Як переконують автори, вони реконструюють інтермедіальну мова майбутнього, яка є від початку синкретичною, а отже перформативною.  Ваш індивідуальний досвід сприйняття цього перформансу все одно буде унікальним. Все, що ви почуєте і побачите, зможете почути і побачити тільки ви. Тож можна шукати зв’язки і закономірності, можна просто медитувати під звукоряд, де є все від білого шуму до класичної опери, можна спостерігати за трансформаціями відео-арту, що час від часу забирає автономію і занурює вас у сюрреалістичні картини фрагментованих снів.

Єдине, що поєднує все – це гра, яку, за Йоганом Гейзингою, автором бестселера «Homo ludens», ріднить із музикою ритм і гармонія. Згадують автори  і Германа Гессе з його загадковою «грою в бісер», чимось на кшталт гри в метафори та сполученням у складні гібридні образи різних культурних цитат. Гра є і методом пізнання навколишнього світу – масивний бібліотечний каталог із металевими «язичками», що стають клавішами нового «інструменту». Той же бібліотечний каталог – об’єкт еротичного сновидіння, де оголене жіноче тіло намагається проникнути крізь щільні впорядковані ящики, а нас затягує в «кротову нору» порожньої комірки. Препарований рояль, що стає вівтарем для проведення якихось ритуалів: металеві трикутники, скляні сфери, переплетені пальці таємничих перформерок у чорних масках, що видобувають дивну музику – правила створює звук і він же їх порушує. 

Зрештою, музика, як і завжди у Романа Григорів і Іллі Разумейка стає таким собі універсальним майданчиком для гри і експериментів із звучанням, із способом видобування звуку, із строєм інструментів. Колаж музичних стилів і жанрів починає утворювати дивну гармонію контрастів – так «мова майбутнього» збирається зі спогадів про елементи різних музичних систем, що комбінуються з новими візуальними кодами. 

Історії, які нас обирають 

Теми спектаклю складаються у строкатий пазл, на кшталт рандомного вибору тих «томів», що вціліли або на які впало око авторів. Їх належить прочитати, точніше перекласти «новою мовою», вже у постапокаліптичній реальності. Зрозуміло, що будь-який переклад – інтерпретація, відповідно не варто сподіватися на точне міметичне відтворення. Тим паче, вже на цьому етапі відбувається міксування різних текстів. Так, наприклад, «Прекрасний спів майбутнього» — це і покликання на техніку оперного співу (фінал «Тоски» Джакомо Пуччіні), і згадка про футуристичний роман Діно Буццаті «Збільшений портрет». На сцені співачки-двійники (Юлія Алєксєєва та Діана Зябченко), поміщені у «картинку» з театру художника Роберта Уілсона, лаконічну і графічно витончену. Книга «Пісні рідної землі» – парафраз на манеру народного співу, і на звичні відомчі концерти із дівчатами у віночках, і на розшарування змісту і форми через гру із відео-артом. 

Книга «Вітер з Подолу», що стає емоційною кульмінацією перформансу, побудована навколо пісні «Весна» («Friling»), що її виконує Назгуль Шукаєва на їдиш. Танго звучить як реквієм за всіма, хто залишився в гетто, хто не повернувся на київські вулиці після трагедії Холокосту. Цей позачасовий і міжкультурний перегук власне і створюють простір для рефлексій про  вибірковість пам’яті – люди і їх історії відходять у вічність, не маючи шансів потрапити на сторінки книги буття. 

Фінал – «Книга Апокаліпсису» — збирає на сцені всіх сімох перформерок-вокалісток, що зливаються із тлом гігантської мікросхеми, нового нотного стану, нової музики якогось геть іншого світу. Світу, де людина перетворюється на тінь, на цифровий слід в якійсь умовній матриці. Хоча   індивідуалізоване сприйняття і неоднозначність будь-яких висновків, множинність трактувань, виключно інтуїтивне розуміння емоційного регістру, залишає надію на іншу конфігурацію, в яку можуть бути складені ці уламки цивілізації.  

За підтримки:

• Український культурний фонд
• House of Europe
• Національна спілка композиторів України
• Proto Produkciia

Текст: Ірина Чужинова

ФОТО вгорі: Bel canto futuro. Юлія Алєксєєва (Фабія), Діана Зябченко (Альма), фото Валерія Ландар