В вихідних данних цієї книжки вказані три автори. Шівон Дауд померла, не встигши написати «Поклик монстра», був тільки проєкт і короткий скрипт, цю книжку за неї взявся зробити Патрік Несс (у них з Шівон був спільний редактор), а доповнив щемку і глибоку повість своїми чорними (буквально, книжка проілюстрована офортами) візіями художник Джим Кей, при тому художник і письменник працювали над історією автомно.
Книжка отримала безліч премій, мала успішну екранізацію, не менш успішні інсценування. Вона насправді привернула до себе увагу – і є підстави. Ідеться навіть не про те, що ця повість розказує, як пережити скорботу (точніше: як з нею жити), і адресована при тому ця непроста тема молодшим підлітками; справа в тому, що «Поклик монстра» ідеально врівноважений у своїх намаганням пробудити співпереживання в читачі і при тому не наробити травм, не сумісних із психічним здоров’ям (а це трапляється в сучасній літературі, скерованій на табуйовані теми, рідше, ніж має бути).
Конору тринадцять років. Батько з родини пішов, нині він живе в Америці з новою дружиною і донькою. У Конора є бабця, їй трішки за шістдесят, вона працює ріелторкою, носить брендовий одяг, шле мейли – вона з онуком не близькі, бо обоє відзначаються сухою «британською» вдачею. В школі Конора цькують, він віддалився від єдиної своєї подруги, а троє хлопців-альф почали на нього полювання, їх дратує «особливе ставлення» до Конора в класі. Менше року тому мама Конора захворіла, починалося все як затяжний грип, трішки за тридцять жінка не звернула на те уваги, хвороба ж виявилася страшною. Слово «рак» в книжці не звучить, як і слово «хіміотерапія», але ідеться про рак і про три «хімії». Коротка ремісія закінчилася, у матері спостерігається стрімке погіршення. Те, що жінка помирає, знають всі, включно з Конором, але воліють про це не говорити. «Все гаразд» – брешуть малому, «все гаразд» – бреше він у відповідь, та прокидається щоночі з криками.
Однієї такої ночі до нього завітав монстр. Він набув вигляду старого тису, що росте на кладовищі поблизу Конорового будинку. Монстр має кілька імен: мисливець Герн, Зелений чоловік, Цернуннос; це все герої кельтських міфів, природно, що вони приходять до хлопчика на прізвища О’Меллі. Монстр скидається на давнє зло, яке прикликав нажаханий Конор, на богів, що жили до сотворіння світу (до Слова, себто, а значить, і до брехні). Рівно о 12.07 монстр візитує хлопця, бо має йому розказати три історії, четверту ж мусить розказати сам Конор. Тис, з якого постає монстр, є відомим в багатьох культурах символом безсмертя, одночасно з тим – символом туги (те, що росте дерево на кладовищі, – у Несса уже не символ навіть, такою є буденна практика: в Англії на похованнях здебільшого саме ці дерева висаджують). Звістка про смерть приходить звідтам, де скорбота і безсмертя мають спільне джерело; глибоке послання. Ну і плоди тиса отруйні, про це забути не дозволять ні нам, ні малому Конору.
Монстр прийшов, щоби зцілити.
Несс пише повість, яка на початках дуже нагадує темне фентезі. Фентезійні твори, де магічні істоти приходять у наш, позбавлений магії світ (на відміну від текстів, де світам магія притаманна апріорі), в таким творах принципово розмивається межа між надприродним і підсвідомим. Коротше, дія відбувається в індивідуальній психологічній реальності героя. В «Поклику монстра» чудовисько одночасно існує і не існує. В книжці є один момент, яким вона вигідно різниться від екранізації: в кіно все, що монстр розтрощив напередодні, на ранок буде цілісіньким, в книжці ці речі і кістки наступного дня насправді зламані. Отож чи такою є реальність, якою є наше ставлення до реальності? Монстри існують чи не існують? – неправильне питання, правильне: для кого/чого вони існують?
Ідея одночасного існування істинного і неістинного світу в «Поклику» має прямий вихід на головну проблему книжку, дуже неоднозначну, хоча в повісті вона начебто і озвучена прямо. Отже, монстр у фіналі звернеться до Конора, коли той уже розказав свою страшну четверту історію і викрив свою таємницю: «Життя не пишуть словами, сказав монстр. Його пишуть вчинками. Те, що ти думаєш, не важливо. Важливо лише те, що ти робиш»… Правда?
Історія перша – про досконалість намірів.
Одна з казок, яку розповів монстр, повідає про принца-убивцю. Він має от-от посісти трон, який не хоче віддавати мачуха, жінка недобра і владна, відьма, простіше кажучи. А принц закохався в просту дівчинку, яку люблять всі люди в королівстві. Молоді люди втікають, щоб взяти шлюб, але на ранок дівча знаходять мертвим. Її убила королева. Починається повстання, принц стає королем і править довго та мудро. Із назви казки видно, що убивця – не мачуха, а сам принц. Він розробив план, в результаті якого зайняв місце недоброго правителя і забезпечив країні благоденство.
Отже, судять за намірами чи вчинками? І хто суддя? Право судити на намірами має тільки одна істота в цьому світі: «Слово Боже спосібне судити думки і наміри серця», і тільки в одну мить: на Страшному суді. Монстр, який наполягає: судитимуть за вчинками, складає з себе повноваження Бога, але і Конору пояснює доступно, що той – не Бог, а просто людина. Не знаючи замислу творця, ми не маємо права судити про правильність його дій. Тому ми судимо за намірами. Це доброта. Не знаючи, до чого призведуть наші наміри, не маючи дару передбачення, ми судимо за вчинками. Це справедливість. Виглядає невтішно? Це якраз та мудрість, що постає з безконечного відчаю, і це те, заради чого прийшов монстр. Конор має мудрішати.
В казці про принца-убивцю монстр останньої митті врятував королеву-відьму. Тепер він має врятувати малу дитину, яка колись подумала одну думку, що та її так налякала, аж світ розбився на істинний і неістинний, на справедливий і добрий. Треба вірити, що вони – ті світи-антиномії – знову колись стануть одним цілим.
Історія друга– про віру.
Тис росте поблизу церкви. Конора візитують давні боги, що розказують про «чоловіків, чия мудрість народилася з лиха» (вітання Іову). «Поклик монстра» – не про релігію, аж ніяк і нізащо (це нам тут не «Оскар і Рожева пані»). Але він таки про віру. З позиції віри в книжці Несса коять один з одним страшні речі. Те, що мати помирає, жодного разу не буде в повісті сказано, ніхто вголос не вимовить слово «помирання». Мати пояснить перед смертю: її утримувала на краю світів віра; але не її віра, в віра Конора: якщо хлопець буде вірити, що нові ліки подіють, то настане зцілення. Чому хтось делегує віру тому, кому вона не потрібна?
Дві великі брехні дають одну маленьку віру?
Одна з перших реплік, з якими з’явиться в історії мама, звучить так: «Я постараюся, щоб це закінчилось якнайшвидше, гаразд?». Вона говорить про слабкість після терапії і сподівається, що та скоро мине; так її чуємо ми і так її чує Конор. Аж допоки наприкінці книжки хлопець не скаже ту саму фразу: монстр прийшов, бо Конор подумав один раз, якщо він не може врятувати матір, то краще б це уже закінчилося якнайшвидше. І гнітюча провина за цю думку сповнює його гнівом (а ми маємо підмітити ще й імпліцитну для повісті розмову про евтаназію).
Між наміром і вірою є одна «проміжна ланка» – бажання, про нього насправді і розказує свої казки монстр. У пароха помирають діти, він звертається по допомогу до зілляра, якого переслідував, і готовий за ту допомогу відмовитися від віри. Знахар відмовляє в допомозі. Монстр карає винного. Монстр карає священика. Бо в момент бажання, не спроможного стати вірою, запановує гнів.
Історія третя – про гнів.
Монстр приходить із темряви. Чорнота і темрява в світі Конора приносять полегшення, вони насправді зцілюють. «Допоможи мені», так звучить поклик, на який відгукнувся монстр. Але на візуальному і символічному рівні це послання (якби круто воно не працювало саме на цих рівнях «Поклику») поступається, коли Несс починає міркувати про чорноту, що зцілює, суто на соціальному рівні. Я про історію підліткового цькування зараз говорю. Конора переслідують, б’ють, принижують, бо він якось не так, на думку інших, переживає своє горе: замкнувся в собі, усамітнився. Спільнота реагує на зверхність, притаманну переживанню будь-якого екстремального досвіду. І реагує кулаком. В одній зі сцен монстр приходить вдень: він тут для того, щоб Конор вступив у бійку, а не просто чекав стусанів від однокласника як покарання за свої «неправильні» думки. Ця бійка стартує, коли цькувальнник потискає Конору року і повідомляє: відтепер я тебе просто не бачу. На волю виходить гнів хлопчика, який не уміє дати раду з горем втрати (а хто уміє?). Просто часом ти робиш просто речі, від яких тобі бодай на мить просто перестає боліти – і тоді западає просто чорнота.
Історія четверта– про здатність співчувати… Тепер твоя черга розказувати.
«А тоді монстр заговорив.
Коноре О’Меллі, – мовив він, і потужний порив теплого дихання із запахом компосту ввірвався у вікно, відкинувши Конорове волосся назад. Його голос гуркотів низько й гучно, з глибокими вібраціями, які Конор відчував грудьми, – Я прийшов до тебе, Коноре О’Меллі, – сказав монстр, спираючись на будинок, стрясаючи картини зі стіни у кімнаті Конора, скидаючи на підлогу книжки, і ґаджети, і старого іграшкового носорога.
Монстр, подумав Конор. Справдешній, абсолютно реальний монстр. У справжньому, явному світі. Не уві сні, а тут – біля його віна.
Прийшов по нього.
Проте Конор не тікав.
Насправді він усвідомив, що навіть не злякався»
Текст: Ганна Улюра
