Або «Сім питань за п’ять хвилин» — з Тарасом Прохаськом ми говорили лише п’ять хвилин між його виступами на 12-му Meridian Czernowitz. Встигли обговорити назви його останніх книжок, творчий метод письменника та потребу стати пророком і навчіть всіх, «як правильно» (її немає).

Про передмови до чужих книжок

Я не є філологом чи літературознавцем, дуже мало знаю про різні техніки, професійні прийоми та інші речі. Тому, коли я пишу передмови — розказую  тільки своє читацьке враження. А оскільки я знаю багатьох авторів особисто, розумію, наскільки невідривні є їхні постаті від того, що вони пишуть, обов’язково ділюся ще й своїм враженням про письменника.

Колись у дитинстві, не знаю, чи ви стикалися з таким: були люди, які любили переказувати фільми або прочитані книжки. В їхній оповідацький обов’язок не входило розказувати про своє враження, треба було розказати, що там є всередині. Цей спосіб переповідання, пропущений через себе завжди був, мені це подобається.

Про афористичні назви своїх книжок

Мої книжки останнього часу є збірками короткої прози. Це не є романи, не є повісті. Коли з’являються назви, йдеться не про щось загальне, а про те, щоби передати метод збору. Треба просто назвати місце, де зібрано багато різних речей.

Про золоте правило для короткої прози (спойлер: його немає)

Золотого правила нема, але всі ці речі є для мене дуже фізіологічними. У тому сенсі, що вони пов’язані з нейрофізіологією і фізіологією. Кожен цей фрагмент чи, як би сказали криміналісти, «епізод цієї справи», — написаний за один раз. Це можна порівняти з перепливанням якогось озера. Нема золотого правила, як плисти і гребти. Є правило: увійти в це озеро і проплисти цю акваторію з усіма її особливостями, і вже потім реагувати на те, що виникає. Не очікувати на щось, а відповідати на це тут і тепер. Оці слова, які я пишу під час одного такого дихального сеансу, тягнуть одне одного. З’являються якісь асоціації від тих слів. Єдине, що потрібно, — відсікати зайве і вмонтовувати те, що може бути цікавим і гарним. Цей потік свідомості є дуже сильним, але потім треба відбирати. Найголовніше, що це — година чи півтори години писання.

Про допрацьоване дихання і здивування

В цьому й полягає певна цікавість: ніколи невідомо, що саме вирине і як воно повернеться. Оскільки коротка проза немає чіткого фактологічного оформлення, то у неї як в потоці несеться дуже багато різного. І моя цікавість полягає в тому, що виникне в цій величезній ядерній хмарі та осяде на папір. 

Те, що виникає, завжди веде за собою щось наступне

Й дуже багато. З’являється якийсь образ, чи якась думка, чи якийсь парадокс, який є недоречним у цьому опусі, але його варто не забути, щоби десь ще ним скористатися. Тобто він вартує того, щоби його розглянути окремо.

Те, що існує поряд і те, що впливає.

Оскільки я не займаюся літературознавством фахово, то в мене нема такого обов’язку: читати все, чи знайомитися зі всім. Тому я вибираю, що мені хочеться, що — ні. От, скажімо, з того, що тут, на Фестивалі сьогодні представлено, мене страшенно вразила книга «Я звинувачую Аушвіц». Це неймовірна річ у всіх відношеннях. Це — історії дітей (вже дорослих), які були виховані, вирощені і травмовані Аушвіцом, іншими концтаборами і виживання цих батьків. Це — успадкування травми. Дуже сильні історії.

Про потребу стати в позу пророка (спойлер: немає)

Ніколи не було такої спокуси, моє життя подарувало мені близький контакт з різними людьми, по-різному травмованими. Це не значить, що я обирав тільки травмованих. Я дуже добре усвідомив, наскільки універсальна чи колективна травма відіграється особисто і персонально у кожного. Тому інакшого підходу, як індивідуальний, не може бути. Настільки складні світосприйняття у кожної окремої людини, що колективного рецепту не існує. Тому всі ці намагання «відкрити очі» на якийсь простий метод, який всіх би зробив якщо не щасливими, то принаймні менш стражденними, — ілюзія і неправда.