Роман Сари Гейвуд став бестселером The New York Times, а Різ Візерспун обрала цю книжку для свого читацького клубу Reese’s Book Club x Hello Sunshine.
«Кактус» — історія жінки-колючки, якій необхідно тримати все під контролем. С’юзен Ґрін стримана й нетовариська (не надто приємна жінка, якщо чесно). Їй просто не до вподоби надмірна чутливість та емоційність. Сюрпризи? Ні-ні, сюрпризи С’юзен ні до чого. Найкраща подруга чи кохання всього життя? З цим теж не до неї. Усі ці соціальні зв’язки — такі часо- й енергозатратні… Хіба воно того варте?
Але все не так просто. Незапланована вагітність у 45 від партнера по сексу, раптова смерть матері, дуже дивний заповіт, ще й брат, з яким стосунки не склалися з дитинства, постійно псують життя… Плани С’юзен руйнуються зі швидкістю світла.
Від чого ж вона себе захищає, контролюючи все на світі? Невже кожна колючка цього кактуса, яким стала С’юзен, проростає з її дитинства? І взагалі, вміють ті «кактуси» цвісти чи ні?
Сара Гейвуд. «Кактус» / Переклад: Олександр Михельсон; дизайн обкладинки: Анастасія Стефурак / Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 424 ст.
Уривок
Коли моє таксі від’їхало від станції «Нью-стріт» і рушило в напрямку Блекторн-роуд, я відчула неспокій, що завжди охоплював мене під час повернення додому. Можливо, витоки цього лежать у моєму майже патологічному страхові перед життям у передмісті, з його спокусливим усамітненням і гіпнотичною одержимістю побутом. А може, ще більшою мірою його викликають розбурхані спогади, яких я б воліла позбутися. Мене постійно переслідує жахливе відчуття, що моє ретельно облаштоване лондонське життя — це тільки сон нещасливої дівчини, яка ось-ось прокинеться. Це ірраціонально, розумію.
Споглядаючи, як за віконцем таксі пролітають знайомі вулиці, я пригадала минулий Великдень. Тоді я приїхала до Бірмінгема саме вчасно, щоб устигнути на традиційний материн суботній чай з яловичими сендвічами, фруктовим салатом і тортом «Вікторія», і неохоче погодилася наступного дня піти разом з матір’ю до церкви. Наскільки я розуміла, мати ніколи не була відданою вірянкою, проте останні кілька років заповзялася ходити до церкви святого Стефана, повз яку я стільки разів пробігала малою. Цікаво, міркувала я, то інсульти підштовхнули матір до роздумів про власну смертність, що й спонукало її підстрахуватися в стосунках із Богом? А може, її характер слабшав, і вона стала легше піддаватися сторонньому впливові, все-таки Марґарет зі Стеном намагалися спокусити її брамою цього храму ледь не з тієї миті, як оселилися по сусідству.
— Тобі сподобається, С’юзен, — заявила вона, вдягнувши поношений бузковий кардиґан і витягаючи з кухонної тумбочки чистого носовичка. — Першого разу я теж нервувалася, але все одразу ж здалося знайомим. Я ніби повернулася в дитинство, коли регулярно ходила до церкви. Не сумніваюся, ти відчуєш те саме.
— Коли я була дитиною, ми до церкви не ходили, пам’ятаєш? — відгукнулася я, прямуючи до коридору, де на спільному вішаку лишався мій жакет. — Ви нас ніколи туди не водили. Ви ж із татом були атеїстами. «Що посієш, те й пожнеш», — хіба не так у Біблії написано?
Мама теж вийшла за мною в коридор, риючись у сумочці в пошуках ключів. Я помітила їх у вітальні на столику й передала їй.
— А от я впевнена, що таки водила тебе маленьку до церкви. І, С’юзен, я ніколи не була атеїсткою. Твій батько — можливо, але не я. Я завжди мала віру, просто часу ніяк не вистачало. Твоєму батькові, мабуть, легше було б, якби він у щось вірив. Хай там як, тішуся, що ти йдеш зі мною: Тедді мені ніяк не вдається умовити.
— Не здивована. Він до обіду з ліжка не вилазить. І він ніколи не був такою вже духовною людиною. Мам, ти ні- чого не забула?
Я, на манер офіціанта в ресторані, подала їй пальто.
Вона повернулася від виходу і просунула руки в рукави.
— С’юзен, він сприймає життя значно глибше, ніж тобі здається. Він дуже чутливий. У горі чи стражданні релігія може бути великою втіхою. Вона спроможна надавати силу.
— Єдиним горем, від якого Едвард постійно страждає, є його замаскована хитрістю лінь і ще безпорадність, — кинула я, виходячи слідом за матір’ю на вулицю.
— Послухай, С’юзен, — вона спинилася посередині доріжки, викладеної бруківкою химерної форми, і обернулася до мене. — Тедді потрібна підтримка. Я хочу мати певність, що ти приглянеш за тим, аби він не збився зі шляху, якщо зі мною щось трапиться.
— Йому сорок три. Він дорослий. Йому не потрібно, щоб за ним доглядала старшенька сестричка. Зрештою, він і раніше не те щоб дослухався до моїх порад. Він живе так, як йому подобається. Я можу вважати його просто порожнім місцем, але це — його власний вибір. І таке нікчемне життя його абсолютно влаштовує.
Я зачинила ковані ворота з химерним візерунком, і ми рушили по Блекторн-роуд уздовж шерега будованих у шістдесяті охайних двосімейних будиночків, поміж яких де-не-де визирав підкреслено скромний особняк. Мати старанно трималася на крок позаду.
— Він не такий, як ти, С’юзен, — промовила вона трохи згодом. — Ти завжди була такою самостійною, практичною. Я ні секунди за тебе не хвилювалася. Але Тедді… він має артистичний темперамент, як ваш батько. Його будь-яка дрібниця може вивести з рівноваги.
Ми дійшли до приземкуватої церкви на перехресті нашої вулиці з головною. Марґарет зі Стеном, які щулилися біля паперті, помітили нас і замахали.
— Христос воскрес, Патриціє, — дружно просяяли вони, по черзі цілуючи напудрену материну щоку. — Христос воскрес, С’юзен, — Марґарет подалася до мене.
Я ступила крок назад і простягнула їй руку.
У церкві на мене ринула злива запитань про найменші подробиці мого лондонського життя. На щастя, служба мала ось-ось розпочатися, і я встигла прилаштуватися на краєчок лави за матір’ю, скориставшись нею як захисним муром від докучливої Марґарет. Служба минула відносно безтурботно: гімни бадьорили, вікарій поводився діловито і, що важливіше, все досить швидко скінчилося. Та опісля Марґарет зі Стеном попленталися з нами назад по Блекторн-роуд, і пів милі шляху перетворилися на всі десять. Марґарет втягнула мою матір у детальну дискусію про найпридатніший для смаження сорт картоплі, а Стен тим часом розважав мене оповіддю про розмаїті негаразди, які почалися з їхнім новим бойлером. Коли ми попрощалися і мати рушила до вхідних дверей, Марґарет стиснула мою руку.
— То як вам ваша матінка? Ми трохи переживаємо, — прошепотіла вона. — Боюся, вона робиться трохи забудькуватою. Не завжди пам’ятає, про що ми їй говорили або про що домовлялися.
Те, що мати могла забувати, про що їй говорили Марґарет чи Стен, мене не здивувало: їхні розмови ніколи не були аж такими вже захопливими. А її нездатність пам’ятати про зустрічі з ними могла бути звичайним лицемірством. Проте я теж помітила, що мати стає все забудькуватішою, хоча й не збиралася визнавати цього перед сусідами.
— Мені здається, з нею все гаразд. Може, це ви щось не так зрозуміли?
Поки мати накривала на стіл, я готувала недільний ростбіф. Едвард, що було анітрохи не дивним, зібрався на вихідні кудись у гості — чи, як воліла вважати мати, отримав запрошення, від якого не міг відмовитися — тож ми були тільки вдвох. За обідом вона розповіла мені про нову бруковану доріжку біля будинку номер двадцять п’ять, яку вона схвалювала, і справи в домі номер вісімнадцять, яких не схвалювала.
Потому я помила посуд (мати витирала) і викликала таксі. Машина прибула швидше, ніж я очікувала. Я цьомнула матір у щоку і поквапилася на вулицю. Останній мій погляд на матір (як виявилося, дійсно останній) зафіксував її схиленою над ґанком, куди вітер заніс шоколадну обгортку.
Я вагалася, подзвонити у двері чи просто увійти. Доки мати була жива, я спочатку дзвонила, із ввічливості, і користалася власним ключем тільки якщо виявлялося, що вона порається в садочку чи ще чимось зайнята. Але дзвонити за нинішніх, нових обставин було ніби визнати щось, чого я не була готова визнавати. Я увійшла. З кухні гри- міла музика — така гучна, то було нечувано за маминих часів.
Я пригадала цю пісню з років мого давно минулого студентства: «Лондон кличе», гурт «Клеш». Я розчахнула двері до кухні й наготувалася зчепитися з Едвардом через материн заповіт — та тут мене вибила з колії наявність у приміщенні схиленого над айпадом чоловіка, на якому не було жодного одягу, крім білого рушничка навколо стегон. Він гойдався з боку в бік, у такт музиці пристукуючи ліктями по боках. Зачіска під каре, схожа на жмут мокрої вовни, звисала наперед і закривала від мене обличчя. Я вчинила так, як заведено в подібних ситуаціях: покашляла. Він випростався і втупився в мене з типовим виразом людини, заскоченої in flagranti.
Тепер, коли він стояв на весь зріст, я не могла не помітити, що він кумедно довготелесий. Комусь такий високий зріст може здаватися привабливим, але як на мене, все понад шість футів — зайве і відгонить прагненням привернути увагу. Також я не могла не помітити, що для такого худорлявого він досить м’язистий. Авжеж, мені відомо, що це можна вважати позитивною рисою, але якби запитали мене, я б сказала, що це свідчить лише про схильність людини приділяти забагато уваги фізичному розвитку і недостатньо — розумовому. Колір шкіри підштовхував до думки, що чоловік останнім часом чимало часу пробайдикував на пляжі, прямий довгий ніс відвертав увагу від решти обличчя, а від куточків очей розбігалися зморщечки, відомі як «смішинки» — можливо, від звички мружитися проти сонця. Раптом я збагнула, що він когось мені нагадує.
Коли він роздивився мене, напруження з його обличчя спало.
— Привіт, С’юз, дуже співчуваю вам з приводу мами, прекрасна людина була, просто свята. Ед щойно пішов по крамницях. Запропонував би чашечку кави, але молоко скінчилося, — він прибрав волосся з-перед очей і стояв собі без жодного натяку на засоромлення тим фактом, що облаштувався в домі нещодавно спочилої в Бозі літньої пані. — До речі, вибачте, що я без одягу. Тільки-но прийшов оце з роботи.
— Ви, мабуть, Роб. Не пригадую, щоб ми раніше бачилися.
— О, бачилися — і то кілька разів, коли ви гуляли з Філом. Ще до нещасного, гм, випадку. Тобто, виходить, не один рік тому, — він узяв чайник і почав наповнювати йо- го з-під крана. — Я бачив, тут є трав’яний чай, якщо ви по таких справах.
— Мені відомо, що є в серванті у моєї мами. Коли вода закипить, я сама собі все зроблю. Не завдавайте собі клопоту.
— Чудово, С’юз, робіть як знаєте.
— Будь ласка, не називайте мене С’юз. Мене звати С’юзен. Єдиний, хто зве мене «С’юз», — це Едвард, який має на це власні неадекватні мотиви.
— Та добре, як скажете.
Упевнена, ви розумієте, як я почувалася, коли вперше після смерті матері повернулася до її домівки — домівки мого дитинства — й виявила, що в цій домівці завівся непроханий гість. І не просто завівся, а й зайняв удвічі більше місця, ніж мала б порядна людина. Я вибачилася й вийшла до вітальні. Від смерті матері минув лише тиждень, але кімната вже мала такий вигляд, ніби належала не леді поважного віку, а зграї студентів-нечепур. Смугасті портьєри в стилі Регентства, що завжди були акуратно підв’язані обабіч вікон стрічками з китицями, розсунуті лише наполовину, ніби відсунути їх до кінця вимагало якихось неймовірних зусиль. Строкаті подушки на оливковому дралоновому дивані, що мали бути підбиті й розставлені через рівні проміжки уздовж спинки, купчилися на одній стороні і явно використовувалися для сну. По підлозі валялися газети, на кавовому столику з червоного дерева позалишалися кола від пивних банок. Останнім ударом була попільничка — скляна, під бурштин, якою користувався ще батько і в якій зараз лежали не лише сигаретні недопалки, а й красномовні «п’ятки» з клаптів цигаркового паперу «Різла». Поки я стояла, споглядаючи цей безлад, зайшов Роб — уже в халаті.
— Я тут швиденько приберу, — сказав він, жбурляючи газети та пивні банки в магазинний пакет і беручи попільничку.
— Буду дуже вдячна, якщо ви утримаєтеся від куріння в домі моєї матері, — заявила я, щосили намагаючись говорити спокійно та рівно. — Вона ненавиділа сигарети, їй нестерпно було, навіть якщо курив хтось поруч. І вона так ишалася цим будинком, а подивіться, в якому він стані.
— Та сам я не курю, хіба що зрідка… ну, ви розумієте. Просто вчора допізна дивилися старий хамерівський фільм жахів, а зранку я був на будмайданчику, тому…
Видовище кімнати мене пригнітило, а присутність Едвардового приятеля вибила з колії, тож я взяла валізу й пішла нагору. Двері до материної спальні було привідчинено. Я поставила валізу й відчинила їх повністю. На мене одразу накотилися знайомі запахи: суміш камфори, ароматичних подушечок з лавандою та туалетної води з ароматом конвалії. На щастя, білизну з ліжка зняли, але в усьому іншому спальня була на вигляд достоту така, як, мабуть, і в ніч її смерті. На нічному столику досі стояла напівпорожня склянка води і лежали коробочка від пігулок, журнал «Національний фонд» і материні окуляри для читання.
Голова мені злегка пішла обертом, і я присіла на краєчок Ллойдівського крісла, на спинці якого самотньо висіла потерта материна нічна сорочка рожевого кольору, схожа на скинуту шкіру. Панівне місце у спальні посідав стриманий кленовий гарнітур із шести предметів, яким моя мати страшенно пишалася. Пригадую, як вона розповідала мені, що в шістдесятих він коштував більше трьох батькових місячних зарплат. На комоді стояла фотографія в срібній рамці: ми вчотирьох на фоні музейного локомобіля. Я підійшла, взяла її і роздивилася ближче. На світлині мені десь років дев’ять, тож Едвардові — близько семи. Батьки стоять по центру, я тримаю за руку тата, а Едвард — маму. Ми всі усміхаємося, ніби повноцінна, нормальна сім’я.
Я поставила фотографію назад на комод, поруч із мисочкою сухих пелюсток, і повільно наблизилася до еркерного вікна за ним. Відсунувши тюль, помітила мамин темно-синій «Фольксваген Поло», що під’їхав до будинку і саме завертав у ворота. На мить мене огорнув сором від того, що мати може побачити, як я нишпорю по її спальні, — а тоді я згадала.
