29 березня в Софійському соборі прозвучить «Страсна Седмиця» — симфонія для хору та солістів композитора Святослава Луньова у виконанні камерного хору Київ, диригент  Микола Гобдич.

Як зазначає Святослав Луньов, у «Страсній Седмиці» відображене його життя – від пошуку себе у сакральному просторі до народження перших інтонацій власної музичної мови. Kyiv Daily поговорив з композитором про створення та пошуки мови його «Седмиці». Отже, починаємо: сім частин, сім хорів на кожен день тижня.

Такі великі твори завжди писалися на замовлення. І світ знає імена як замовників, так і авторів творів. Як складалась твоя історія зі Страстною Седмицею? 

— Жодне замовлення ніколи не спотикало мене на якісь великі твори. І «Седмиця» це виключно внутрішнє «соцзамовлення».

Внутрішнє замовлення? 

— Я і до цього писав хорові твори. Вони не виконувалися. Відкидалися виконавцями як, скажімо так, недосконалі. 

Як недосконалі? В якому сенсі?!

— Не хочу зараз згадувати старі образи. Перший хоровий концерт, який я написав ще у консерваторії називався Cantus Aeternus, тобто вічні піснеспіви чи вічний спів. Для нього я обрав тексти латиною з Реквієму. Мені здавалося, що сакральна мова має бути незрозумілою – нетутешньою. Існувати не на першому сигнальному рівні, тобто ти не можеш уявляти собі геть усе. Ти Там не був. Музика повинна бути як би піднесена, вона тебе в емпірею піднімає і ти зовсім по-іншому відчуваєш своє співвідношення з законами всесвіту. Я так це відчував. В 90-ті роки, після консерваторії, у мене була друкарська машинка, на якій я набирав окремі тексти з молитовника, я вже знав, що це буде Страсна Седмиця. Сім частин, сім хорів на кожен день тижня.

А для тебе це молитва чи історія?

— В 90-ті роки я став відвідувати Іонинський монастир. Він був ще в не найкращому стані, з нерозписаними білими стінами. Потім там фрески почали з’являтися, потихеньку… Ну, і… Поступово тексти, окремі молитви, на мене справляли певне враження. До деяких я постійно звертався. Ходив на служби. На ранню літургію, мені дуже подобалася саме рання. Там можно було почути візантійський розспів. Вочевидь, я шукав цю сакральну мову, яка не схожа на звичайну.

Твоя «Седмиця» якою мовою звучить? 

—  Церковнослов’янською. Не хочу надто занурюватися в цю тему, бо тут дуже багато різних нетрів. Хочу лише зауважити, що коли я писав, то спирався на мову яку чув в Іонинському. І хоча довгі розмови з Миколою Гобдичем, керівником хору «Київ», переконали мене виконувати цей твір церковнослов’янською українського (київського) ізводу, зауважу, що всі образи і музична мова була навіяна саме Іонинським. Деякі розспіви чуті там я переніс до «Седмиці». Тому саме Іонинському монастирю я і присвятив цей твір.

А як ти обирав, що буде в твоїй «Седмиці»? 

— Я спирався на найхарактерніші молитви Страсного тижня. Хоча першою частиною в мене йде «Отче наш» — коли мене диякон послухав, спитав, а «Отче наш» тут до чого? Я відповів, що на мою думку він «до всього», це ж — початок початку, я і обрав найсуттєвіше. З нього і почав… 

А закінчив через 20 років.

А як ти далі обирав? 

— Співзвучні. На першу думку, ці самі тексти… Ну, оці ранкові або вечірні молитви читаєш, деякі сприймаєш як… співзвучні тобі, деякі не сприймаєш. Тому я радий, що їх багато. І ти можеш все ж таки обрати… своє, скажімо так. 

І саме ці тексти задовго до того, як музика з’явилась, в мені жили. Я з ними ходив. Я взагалі така людина, яка якщо щось в голову бере, воно там і живе. 

І дуже довго. З віршами також…  Я відношуся до них як до мантр. Не хочу зараз нікого  образити або скривдити в ставленні до цих речей. Але ти дійсно в себе це вбираєш. Просто вони живуть в тобі, в серці. 

Це ж нормальна справа для композиторів. 

— Так, мабуть, так. І музика так само. Носишся з текстами. І вони якось переростають себе, чи тебе. Або проростають. Це було навіть… Це як поливання сухого древа. Отак ти і поливаєш, поливаєш.

Може щось вийде, а може й ні. 

— Так. Спочатку ти тільки сподіваєшся. Потім ти починаєш вірити. 

А потім воно і проростає. 

Чи може бути «Седмиця» виконаною під час богослужіння? 

— Ні. По перше, я би сам не хотів. Ну, отак. Тут тема цікава, але… Дуже слизька доріжка для композитора, який береться за духовні тести. Це дуже важко — виразити оцю міру, не аскетизму навіть, ні, а так, щоб це ніби завжди було. Було до тебе, рухалося, співалося, існувало, але й щоб не відволікало. А коли ти вже даєш духовний спів, ну, ніби так, «духовний», в композиторському сучасному жаргоні є жарт: «ну, оце духовка пішла». Як це зробити, щоб хор передав і відчуття храму, і храмового простору, і ніби ти там присутній, і ніби навколо таке кіно, кіно для світських людей, які переносяться кудись у кращій світ. Заплющив очі, і ніби ти вже і на службі, і ніби ти вже краща людина, ніж ти є насправді. І щось таке, що ти вже думаєш про себе, як я тонко відчуваю, от і сльоза у мене пішла, і я все ж таки ще не втрачений і «хароший композитор». Коли ти сам захоплений, ти вже нічого не розумієш взагалі. Саме так, ти сам все бачиш, — от,  щось таке суттєве пройшло, током тебе не вбило, воно скрізь тебе пройшло, але ти цілий. Як це дивно, ну як це сталося, пронесло. Оце все, оце — воно. 

    А чому ти вважаєш, що це симфонія?

— У другій частині поєднуються два тексти: «Нині сили небесния» та «Господи, воззвах к Тебі…». А у «Світе тихому» використовуються три різні тексти, які входять в протиріччя, чи в якусь взаємодію. І мелодійно-гармонійна складова, і хорова фактура, і протиставлення чоловічого та жіночого. Це драматичні події, які в церкві не заохочують. «Єгда славнії ученици на умовенії вечері просвіщахуся, тогда Іуда злочестивий, срібролюбієм недуговав омрачашеся, і беззаконним судіям Тебе, Праведнаго Судію, предаєт». 

Це, по-перше, даність, яку ми сприймаємо, страва, яку треба «подавати холодною». Страсті Христові у культурному просторі можна сприймати тільки так, інакше (якщо пропускати через себе) — після цього жити не можна. 

Звичайно, тут є певна поступка драматургійному конфлікту. Симфонізм для мене, це проблема поєднання, чи співставлення структури та драматургії. З одного боку є структура, є форма, є формальні якості, і є драматургія, яку треба розвивати. І це найкращий плацдарм для симфонізму. Бо якщо нема от цього: дії – протидії, і так далі, то нема симфонізму. Нема драми, нічого нема. Тоді ми говоримо про п’єcу, етюд, «каляки-маляки», «состояніє» і таке інше. Символізм, Метерлінк, інший театр, зовсім інший. Хоча там, звісно, також є свої пристрасті.

А в тебе це історія про що? 

— Я дуже критично до цих речей підходжу.  Треба бути уважним і прислуховуватись. Ось так це робиться — в тиші, в прислуховуванні до себе. І чистий четвер, і субота, «Да молчит всякая плоть человіча і да стоїт со страхом і трепетом, і нічтоже земноє в себі да помишляєт». Тобто це мовчання, тиша, Cвіте тихий, потім Воскресіння. 

А що відбувається у неділю?

—  Воскресіння. «Воскресеніє Твоє, Христе Спасе, Ангели поют на небесіх,
і нас на землі сподоби чистим сердцем Тебе славити». Воскресна пісня, це Cтихира Пасхи. Тобто це дійсно, в якомусь сенсі, універсальний, містеріальний цикл, він дає всі можливості, для всіх стосунків і відтінків людського життя, земного життя, прожити й відчути. І радість, і відчай, і трагедія. 

Чи краще навпаки: Трагедія – Відчай – Радість!

У мене немає тільки «Входу Господнього в Єрусалим» у Понеділок, після Вербної Неділі, у мене «Страсна» починається з «Отче наш».

А ти віриш в такі ситуації, коли все вирішено, і ми маємо тільки…

— Виконати. Вірю. У мене була колись довга розмова зі священником з приводу книги «Іліотропіон». Це слово з грецької перекладається, як соняшник. Там розглядається ідея того, що людина повинна спробувати в кожен час свого життя вгадати, чого Господь від неї чекає (як соняшник, який за сонцем стежить). І намагатися це виконати. А це – найтрудніше. Тому я і кажу, що людина робить якісь припущення, висловлює побажання, намагається вихопити якісь підтвердження. Чи так вона рухається, чи не так. Іноді вони, підтвердження, приходять. Але не завжди. Частіше ти відчуваєш повну самотність, в тому сенсі, що ти ні в чому не впевнений. А тобі кажуть: так ти вільний, що хочеш, можеш робити. Це і є місце твого існування у цьому світі. На перехресті. Під прицілом.

Чого ти очікуєш від виконання Седмиці? Чого ти боїшся? 

— Боюся лишитися байдужим. Насправді я майже нічого не очікую. Найсумніше, що у моїх думок завжди є два напрямки. Бажання щось робити і небажання втручатися. І це дуже складно — обрати, прийняти рішення на користь того чи іншого. Я не знаю, як це робиться. Якось воно робиться, але я ніколи не знаю, як. Я хочу, щоб це реалізувалося, чи я не хочу, щоб це реалізувалося?

Спілкувалася Віка Федоріна

Програма:

• Отче наш
• Нині сили небесния
• Се Жених грядет
• Єгда славнії ученици
• Приідіте, ублажим Іосифа
• Світе тихий
• Воскресеніє Твоє

Квитки тут