1651 року француз-картограф Гійом Левассер де Боплан написав нотатки про Україну, додав до них щедрі ілюстрації, а ще раніше уклав карту – спеціальну карту України. Це історичний факт.
Майбутнє настало. І воно радісне хіба для 37% аполітичних громадян, яким байдуже, що відбувається в країнах, аби був би сніданок на столі. Інші занепокоєні, як і годиться Європі, зрештою.
Грім, районний провідник ОУН, вчащає разом із таємничим одноногим паном до віддаленого хутора, де живе Устина з малою Антосею. На засіданні ради ООН хтось роздавав карикатури-прокламації з призовами про незалежність України. В Рівно організовують слідчу групу, яка мусить знайти художника. Очолює її старший лейтенант держбезпки Стекляр.
На різдвяні (!) вакації 1904 року музейний куратор Томас позичає у багатого дядька авто і прямує до Високих Гір Португалії, відлюдного регіону на північному сході. Високі Гори – це долина, всіяна валунами заввишки з двоповерховий будинок.
У польському селищі Дівоча Гора один будинок не схожий на всі інші – більший, вишуканіший, з анфіладою кімнат, зі скляними дверима і вузеньким секретним підвалом, а поодаль – лабораторія, перетворена на свинарник із винятково вихованими поросятами. В тій хатині живуть троє сестер та їхня матуся, з до-війни ще живуть.
Зі спадщиною безперечно визначного поета Тараса Мельничука є проблема, фахова і етична. Він писав стрімко і багато, друзі та колеги згадують, що за одну ніч міг написати два-три-чотири десятки поезій. Віршів своїх Мельничук не правив. Тексти його дуже нерівнозначні. Про збереження поезій він не турбувався, якісь твори зникали-губилися, якісь зберігалися у друзів і колег та просто випадкових знайомців, якісь записувалися з пам’яті. І от ця проблема: чи все написане Мельничуком варто оприлюднювати і у який спосіб це робити?
Роман 1926 року, на ідиші, написаний Мойсеєм Кульбаком у Вільнюсі та виданий у Варшаві. Переклад 2018 року білоруською, виконаний Сергієм Шупою (а це ім’я – найкращі рекомендації для перекладів білоруською) і виданий у Празі. Та наполегливі рекомендації в Україні 2019-го: зверніть увагу на цю книжку, вона того варта.
Самий кінець зими. На подвір’ї бетонної восьмиповерхівки пара старих грають в шахи, шестирічний малий щойно закінчив бавитися в м’яча і зупинився послухати теревені дідугана Младена, чому важливо бути лисим. Приходить мама, забирає малого їсти і дорогою додому просить не набридати вуйку, бо той слабує.
У «Втечі з Шоушенка» в’язень, коли дізнається, що «Граф Монте-Крісто» написаний про втечу із в’язниці, вагається, чи не поставити у бібліотеці книжку на поличку з посібниками і підручниками. Репортаж-розслідування Джона Керрейру «Дурна кров» за такою логікою має попрямувати на полицю бізнес-літератури, бо це таки опис масштабного стартапу, але ще й викриття шаленої за розмахом афери.
