Почнемо з того, що я не один раз чула (та й сама писала в анонсах) про експериментальні вистави Театру №7, котрі, по-перше, йдуть, порівняно зі звичайними, аж вдвічі довше,  по-друге, взагалі екзотичні, порівняно з іншими, класичними. 

Так, спектаклі зазвичай проходять у різних локаціях театру, на різних його поверхах, тобто глядач пересувається з поверху на поверх, з одних декорацій в інші — нетипово, але логічно, бо висидити на одному місці три години поспіль мало хто б витримав.  Але справа не тільки в тому. Режисер та актори роблять глядача співучасником дійства, та й сцени як такої, немає – все поруч.  Насправді це дуже приємний формат, і саме ця вистава на яку я попала через запрошення організаторів (за що їм велика подяка) не виняток. Взагалі приємно, коли з глядачами починають будь-яку взаємодію, бо звісно, хто ж не хоче трошки зіграти в театрі? 

Але спочатку трохи про інше. В перші місяці повномасштабної війни, як ви знаєте, театри, зокрема в нас, в Одесі, не працювали. Будинок № 16 на проспекті Українських Героїв (а тоді ще на Олександрівському) був одним з перших, хто відкрився для глядачів – причому виніс свої вистави просто на вулицю, для всіх бажаючих – і це було неабиякою підтримкою, бо давало відчуття нормального життя, повертало до норми, виривало з перших часів розгубленості та відчаю. Як зараз пам’ятаю – заодно збирали гроші на ППО, пригощали безкоштовними коктейлями «кривава Мері», а йшла я до місця по битому склу, бо були перші обстріли. Все тоді було вперше.

Тому мені й було цікаво, як тут все влаштовано всередині. І треба сказати, що моїх очікувань не обманули. Театр №7 – затишне й friendly місце, де глядачів зустрічають як гостей, дуже неформально та ненапружено. Мінімум декорацій створює враження, що ти насправді просто зазирнув в гості і зараз спостерігаєш чуже життя, хоч і трохи дивнувате. Хороша робота зі світлом, енергійна та трохи навіть ексцентрична гра акторів. До того ж це інтерактив. Тобто, ми всі знаємо, що є такі квести, зокрема детективні, де тобі треба розшукати ключі для відповіді на питання «хто вбивця?» і взагалі «що тут, трясця, коїться?!». Ось «Вартість життя» й побудована як квест. Всю першу дію нам пропонували розгадати ряд таємниць, не буду розказувати зараз, в чому там фішка, я навіть навмисно не читала спочатку ото оповідання Роберта Шеклі, по якому й був побудований спектакль. Тут, звісно, найенергійніші глядачі взяли швиденько справу в свої руки, а ледащі типу мене просто спостерігали за процесом (в «традиційному» квесті це не так, там працюють всі). Не знаю, чи були серед глядачів підсадні качки – я грішила на одну дуже мальовничу пару, але це не були вони, як виявилося.  До речі, оповідання «Вартість життя»  я прочитала вже після вистави – воно коротеньке, і, може, не найяркіше у Шеклі, то навіть дивно, як добре впоралися з ним постановники. 

Чи можна якось к чомусь причепитися? Звісно, можна, бо можна завжди. Ось як на мене, справа саме й в тому і є, що це оповідання (навіть не стільки оповідання, скільки фейлетон),  в котрому за визначенням обмаль характерів і немає колізій, суто сатиричне, викриває жахи капіталізму, гірко висміює людей, готових заради нового гаджету влізти у кредитну історію, тощо. Я не певна, що саме зараз саме ця тема («маленька людина, якою маніпулюють великі корпорації») для України з найактуальніших  — до того ж публіка була вочевидь інтелігентна, і маловірогідне що саме вона підпадає під владу «речизму». Для складної колізії тут матеріалу вочевидь недостатньо, але, враховуючи  майстерність сценариста, класну роботу зі світлом, зміну локацій, інтерактив, хороший темп та завзяту гра акторів, три години пролетіли майже непомітно. 

Взагалі, добре, що є театр, де працюють із глядачами – бо це своєрідна психотерапія, яку ми всі потребуємо. А ще в театрі класна кішка, яка пересувалася разом з акторами та глядачами, приймала участь у подіях, і на все дивилася дуже філософськи. Людоньки, якщо в театрі є кішка, і її не ганяють протягом вистави, це театр, вартий вашої любові.

P.S. 50% зібраних грошей спрямовуються на технічне забезпечення ППО Одеси та Півдня України.

Вистава йде 3 години. А після — затишна вечеря та обговорення з акторами (замовити вечерю можна в приватних повідомленнях на сторінці театру тут.

Марія Галіна

Оскільки в нас все ж таки інтерактивний театр, то мабуть вперше ми беремо коментар у творців, в даному випадку у режисера Ярослава Трофимова, який до того ж люб’язно пропонував кілька фотографій з архіву театру. І додам, що цього разу глядачі такі відповіли на головне питання (вона ж головна таємниця дійства), як сказав режисер, так не завжди буває. І це не «42», якщо ви хочете знати! І ні, підсадних качок не було, я спиталася, бо є довіра до глядачів.

«Власне, це у розповіді Шеклі йдеться лише про речизм, а, точніше, про залежність від суспільства споживання і дикий капіталізм. Ключова фраза фіналу розповіді “Мені не подобається натискати на кнопки”.

Але в нашій виставі і мораль і кульмінація геть інші. Як режисер, я ніколи не розкриваю головного твіста раніше, ніж в останні 15-20 хвилин вистави.

Тож, разом з розумінням відповіді на запитання “Де ми знаходимось зараз?” (що цього разу глядачі встановили абсолютно точно) приходить і розуміння про що, насправді, історія “Вартості Життя”.

І що таке сині двері, також.»