Тетяна Ан народилася в Києві.  З 1996-го року жила в Греції. Зараз мешкає в місті Утрехт, Нідерланди.  Її живопис та графіка знаходяться в Муніципальній картинній галереї острова Міконос (Греція), Музеї малюнка в Скоп’є (Македонія), Музеї історії Києва, а також у галереях та збірках приватних колекціонерів Європи та США.

Я познайомилася з Тетяною Ан в Києві в Артлітсалоні «Бриколаж», де з 2011-го року й до повномасштабного вторгнення російських агресорів 24-го лютого 2022-го року збиралися митці, музиканти, художники, письменники, режисери й люди, які цікавляться мистецтвом. Коли  бачила Тетяну з письменницею й художницею Каріне Арутюновою на концертах «Er.J.Orchestra» в клубі «Пиріг» на Володимирській вулиці, я розуміла, що до Києва знову прийшла весна, така ж красива, насичена грою кольорів, як і картини Тетяни Ан.

Тетяно, ви здобули вищу освіту в рідному Києві, навчалися в НАОМА й на графічному факультеті Поліграфічного інституту ім. І.Федорова (зараз цей факультет знаходиться при НТУ «КПІ»). На факультеті графіки вашим викладачем був Флоріан Юр’єв. Яким вам запам’ятався Флоріан Юр’єв?

— Флоріан Ілліч вів у мене живопис. Це приголомшливе везіння, коли твій вчитель – особистість такого масштабу. До зустрічі з Юр’євим я соромилася надлишку кольору у моїх картинах. Але одного разу потрапивши в його квартиру, повну книг, музичних інструментів і картин, зрозуміла, що в мене є друзі по «нещастю», а вірніше «по щастю» бачити колір у всьому — у музиці, буквах, смаку та пахощах. Флоріан Ілліч запропонував мені написати разом із ним слово «метелик» різнокольоровими літерами. Писали окремо, а згодом порівняли. Ми не зійшлися в одній літері. Мене це вразило.

Ще Юр’єв вчив мене: спрощуй форми, уникай дроблення. 

Я й зараз часто відчуваю фігуру Юр’єва за правим плечем і зупиняюся десь за чверть до завершення.

Чи плануєте ви в майбутньому організувати виставку своїх картин в Києві?

— У 2017 році у Києві в Арт-просторі Тео Возіанова пройшла наша з Каріне Арутюновою спільна виставка. І ми хотіли створити проект «5 років по тому», який через війну не склався. Але я вірю, що виставка відбудеться. Якщо не через 6, так через 7 років. Сподіваюся, що наш куратор Алік Журавльов не буде проти.

Ще у планах була персональна виставка у музеї Києва, вже йшли перемовини із Тетяною Костенко… А наступила повномасштабна війна.

Хто з світових майстрів живопису вам подобається?  

— Безперечно група «Набі». Це любов з першого погляду. Боннар та Вюйар живуть у моєму серці. А ще Ван Гог, Редон, Матісс, Дюфі, Хокні, Гауді, Рансон… і ще з десяток.

Творчість кого з українських митців надихнула вас почати писати картини?

— Якось у Салоніках мені потрапили до рук декілька книг видавництва «Софія» з ілюстраціями Владислава Єрка (серед них особливо запам’ятався «Алхімік» П. Коельо). Дивлячись на фантастичні роботи Владислава я відчувала гримучу суміш — захоплення і в той же час досаду на себе, що я не там і не туди йду з моєю безглуздою творчістю, і взагалі — життя прожите даремно. Єрко змусив мене працювати, шукати свою мову.

Яким приємним сюрпризом було дізнатися через роки, що Владислав Єрко киянин, закінчив той самий Поліграф, що і я. До того ж, він близький друг мого друга Льоші Олександрова. Неймовірно.

Ще один переломний момент стався 2020-го року завдяки Київському галеристу Євгену Карасю, який створив у фейсбуці групу «Сiль-Соль» для підтримки митців під час пандемії. До цієї групи я не знала, що мої роботи можуть мати попит. В мені з’явилася впевненість у власних силах, яка, своєю чергою, притягнула галеристів та колекціонерів з інших країн. 

Над якими творчими проектами ви зараз працюєте? 

— Це два проекти, про які не можу говорити багато. Лише, що в одному з них буде застосовано не традиційні для живопису матеріали.

На другий проект мене надихнув відомий представник магічного реалізму в іспаномовній літературі. Не буду називати його, щоб не передумати.

Обидва проекти для мене однаково важливі, обидва кидають виклик і витягують з комфортної ніші живопису, що заколисує.

Якби ви зараз приїхали до Києва, то куди би пішли в першу чергу: до театру, на концерт, на виставки чи просто до парку або улюбленої кав’ярні? 

— У мене багато друзів. В основному це художники, письменники та музиканти. Я їх дуже люблю. Вони – цікаві, самобутні особистості, і я намагаюся зустрітися з ними у кожний мій приїзд до Києва. Але насамперед я б зустрілася з Льошею Александровим, київським музикантом, письменником, композитором та старовинним другом. Це вже традиція. Ми гуляємо, говорячи про всяку всячину, київськими кручами із заходом у знайомі кафе. Після пролитого на мене Льошиного небесно-сяючого світла можна зустрічатися з улюбленими подругами, ходити на виставки, концерти, всіх обіймати, любити.

Чи писав про вас серед інших Олексій Александров на сторінках свого київського гіпертексту «Книга книг»? А які враження у вас від цього твору? 

— У «Книзі» більше правди, ніж вигадки, якби дивно це не звучало. Коли ви це усвідомлюєте, читати стає значно цікавіше. «Книга Книг» пройшла через усю мою молодість. Льоша читав розрізнені сторінки на днях народження спільних друзів, я зберігаю кілька таких аркушів з дарчими написами автора та малюнками на полях Анджея Поздіна. Я знайома з більшістю персонажів, і хоча мене там немає, все ж таки присутня незримо в деяких епізодах. Так мені здається. До речі, в першому виданні Книги обкладинка виконана Владиславом Єрком, а в подячному тексті згадано і моє ім’я. Ось так зірки зійшлися над глобусом Києва (тут я посміхаюся, як  чеширський кіт).

Пам’ятаєте наші творчі зустрічі в Артлітсалоні «Бриколаж», які влаштовувала директор видавництва «Каяла» Тетяна Рєтівова? В 2014-му році я там зробила презентацію свого роману «Суперхерой цього часу», який потім було відмічено дипломом лауреата Міжнародної літературної премії ім. Олеся Ульяненка «За нонконформізм». А ви робили там фотографії відвідувачів на тлі картин. А ще якось виступав там з віршами Сергій Бірюков в супроводі «Er.J.Orchestra» Олексія Олександрова, й приїжджав з Мюнхену або з Гоа письменник Сергій Соловйов. Чи не здається вам, що про «Бриколаж» вже варто писати спогади? 

— Вітаю вас із нагородою. Не знала. Вперше я потрапила до «Бриколажу» у 2013 році за півроку до Майдану. Мене привели Льоша Александров та Жанна Василевська (чудовий фотограф і живописець). Саме того вечора я познайомилася з Танею Рєтівовою і з її мамою Тетяною Андріївною. У мене залишилися найдобріші спогади про них та про їхній гостинний будинок біля Голосіївського лісу, повного котів, собак та картин відомих художників. З теплом я згадую і про Артлітcалон “Бриколаж”, де проходили презентації книг та невеликі виставки картин. Слухати прозу і поезію та чути інтонації авторів цікаво. Адже ми читаємо вже з іншою акцентацією, і зміст та відтінки сенсів змінюються. У «Бриколажі» я познайомилася з Сергієм Бірюковим, Катєю Морголь, Любою Журавльовой, Вітєю Санчуком… До речі, в одній із наступних своїх книг Віктор Санчук вставив портрет, який я намалювала з нього на одній із читок.. Мені пощастило познайомитися з Миколою Георгійовичем Рашеєвим, режисером кіно та прекрасним оповідачем. Згадую, як ми сміялися, слухаючи його розповіді на маленькому балконі. Шкода, що його більше немає з нами…Там же я зустріла геніального письменника Сергія Соловйова, з яким потоваришувала. І саме звідти пішла наша ніжна дружба із чудовою Карінe Арутюновою.

Днями був День народження одного з відомих киян Віктора Некрасова (1911-1987), я дуже люблю його «Міські прогулянки», після яких одразу хочеться піти на Андріївський узвіз або ретельніше оглянути будинки в Пасажі на Хрещатику. Розкажіть про Віктора Некрасова і вашого батька. Як вони познайомились? 

— Вони познайомилися у книгарні «Сяйво» на Хрещатику. Батько щойно відслужив 4 роки на флоті, у його маленькій фанерній валізі були тільки книги та боксерські рукавички.

Колись, коли батькові було 13 років, про нього написала місцева газета, що він прочитав більше книг, ніж усі вчителі його школи разом узяті. Як газета з’ясувала це, історія замовчує, але після статті тата, вже сироту, не злюбили.

Батько читав скорочитанням, до того ж мав феноменальну пам’ять. Він ніколи нічого не забував, пам’ятав, на якій сторінці і що саме казав якийсь персонаж, усі імена та телефони, усі шахові партії гросмейстерів, якщо одного разу повторив їх на дошці. Я чула, як він граючи з комп’ютером у шахи говорив: «слабак» і виходив, доволячe потираючи руки.

Так ось, у магазині «Сяйво» продавщиця пропонувала татові книги, а він відповідав – читав, і цю вже читав, і цю. Некрасов, що стояв поруч, простяг татові книгу, яку тримав у руках, і сказав: візьміть цю, не пошкодуєте. Це був «Доктор Живаго» Пастернака. Вони порозмовляли, і так почалося їхнє знайомство. Батькові було 24, Некрасову на 25 років більше.

Завдяки порадам Віктора Платоновича тато взявся з великим азартом збирати бібліотеку. Книги у нашій квартирі були скрізь, ми просто жили на них. Коли в 1975 році Некрасов поїхав до Франції, тато спочатку напружився, але оскільки ніхто не приходив, розслабився. А 1979 до нас таки прийшли. З обшуком та конфіскацією заборонки. Тата взяли… Але це вже інша історія.

Чи не здається вам, що в Україні, зокрема в Києві чи у Львові до митців ставляться більш відкрито й українському художнику скоріше вдасться організувати виставку в українському місті, ніж в європейському? 

— Нині залишилося мало галерей, які не продають свої стіни, а живуть на відсотки від продажу самого мистецтва. Їх справді дуже мало і в Європі, і в Америці. Я не знаю, як із цим в Україні, але думаю, що справа не у відкритості. Українському художнику дорого організувати персональну виставку за кордоном. Дорого платити за транспортування. Важко отримати документи на вивезення творів мистецтва з країни, а якщо ще й перетинати океан, тобто оформляти митні декларації, то триста разів подумаєш. Крім того, на виставці бажано бути присутнім самому художнику, а це ще одна стаття витрат.

Війна змінила долі мільйонів українців, українські художники зараз влаштовують в Європі виставки, творчі проекти, щоб привернути увагу європейського суспільства до подій в Україні.

Розкажіть про виставкові проекти, в яких ви брали участь за останні пару років? 

— Я брала участь у трьох арт-аукціонах, спрямованих на допомогу Україні – У Цюріху, Парижі та Мілані. Щаслива, що деякі мої картини продали, і гроші пішли дітям, які постраждали від війни. Але мені не потрібно чекати на якісь заходи, щоб зважитися на допомогу. Для мене краще не багато, але часто, не в одне місце, а в десятки. Адже допомога не в одному тільки певному місці потрібна. 

Ви бували на венеційському Бієнале, на «Документі» в Касселі, наприклад, чи «Арт Базелі», які у вас складаються враження про меседжі сучасного мистецтва? Чи не здається вам, що чимало поверхового презентується саме завдяки вдалому кураторському задуму? Що концепт сьогодні важливіший за художню якість твору? 

— Меседжі не дуже змінилися. Усі хочуть свободи, миру, толерантності, чистого повітря, збереження природи… Напевно, зараз більше, ніж до пандемії, говорять і пишуть про комунікацію, що цілком закономірно.

Що стосується другої частини питання, то так, вдала кураторська ідея важливіша за якість робіт. З цим нічого не вдієш. Виставка (не виставка-продаж) – це розвага. Ви не уявляєте, яка величезна кількість творів іде у сміття після кожної Бієнале. На виставці ви знайомитеся з іменами. А купуєте вже «мацаючи» і «пробуючи на зуб», тоді вам важлива і якість. І саме цікава кураторська ідея може призвести до художника більшої кількості серйозних покупців.

Коли ви збираєтеся написати картину, вам важливий настрій? Може ви вмикаєте улюблену музичну мелодію або передивляєтеся спочатку альбоми з репродукціями улюблених митців? Чи все відбувається спонтанно? 

— Я можу не малювати два тижні, але потім всеодно йду до студії. Якщо я не малюю, то це через застуду чи подорож. Робота в студії – це частина мого повсякденного життя. Але так, я звикла малювати під хорошу музику, найчастіше під джаз чи класику.

Можете висловити своє побажання киянам і взагалі жителям України зараз?— Якби я мала можливість достукатися до кожного українця, я б сказала: подивіться на людей навколо. Ці люди – це все, що у вас є. Саме вони можуть врятувати вас у скрутну хвилину, саме їх рятуватимете ви. Полюбите одне одного, не дайте нікому вас роз’єднати. Найшвидшої Перемоги над злом!

Слава Україні!

Героям Слава!

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець

Фото: соцмережі Тетяни Ан