Тисовська Наталя. «Київські канікули»: Дженні близько тридцяти, вона американська історик, досліджує участь жінок у Другій світовій. Приїхала до Києва, щоб опрацювати в архівах інформацію про жінку, яка була подвійним агентом КДБ і УПА. Але академічним амбіціям довелося посунутися. Дженні від Києва отримала захопливий майстер-клас за темою «Жінки у Гібридній війні».
«Київські канікули» – книжка зовсім не про війну, але цей добре змайстрований детективний роман робить для воєнної теми в сучукрліті важливу річ. Війна тут стає вихідною умовою авантурного сюжету, прохідні персонажі і головні герої включені в побут і реалії саме країни, що воює. При цьому цілком затишно живуть своїм суто детективно-пригодницьким життям. Коротше, війна як повсякденність може виглядати і так, як у Тисовської: війна трансформується тут у предмет споживання.
Неприємності у головної героїні починається відразу по прибутті в Київ. Її разом із місцевої дівчиною беруть у заручники злодії, в яких можна впізнати (колишніх?) військових. Так починається одна детективна лінія: викрадають дочку прокурора (?), що призведе до викриття корупційної схеми з контрабанди наркотиків через лінію фронту. Рятуючись від викрадачів, Дженні потрапляє в середовище київських волонтерів: щойно мобілізованого юнака (це принц-на-білому-коні, бо без них у «жанрі» не можна), студентки, бізнесменки, письменниці, хлопчика-біженця і т.д. Чи не в перший же день в волонтерський «пункт прийому» кидають вибухівку. Так почнеться друга детективна лінія, яка виведе уже на шпигунські схеми і круті державні злочини. Дженні – та, яка ці дві детективні лінії поєднає. І спокою у цій книжці не буде жодній людини і тварині (є тут диво-пес один, переселенець).
Виграшний аспект: якщо війна є повсякденністю, то чому повсякденність не можна читати як війну? Як зіткнення антагоністів, як зазіхання на приватність іншого? Можна, і цілком успішно. Дженні знайомиться з новою культурою, яка її зачаровує і жахає. І я говорю не про куполи Святої Софії, що не справляють такого враження на американку, як смажена на смальці картопля. Салат «Олів’є» і сире молоко з трилітрового слоїка. Перші поцілунки зі смаком «Української з перцем». А от коли чоловіки, що служили на сході добровольцями, п’ють сире молоко, а американка репетує, що так вони ризикують життям і здоров’ям. То нам разом із типи молоко-відчайдухами можна тільки посміхнутися.
У Дженні є кумедна риса: вона часто вживає міжмовні омоніми – слова, які схожі за звучанням в різних мовах, але мають розбіжні змісти. Так Тисовська нам показує Київ часів Гібридної війни – як міжкультурну омонімію: щось здається однаковим для всіх, але у кожного має свій зміст.
Уже в метро я збагнула, що вчила, схоже, не ту мову. Щойно я до когось зверталася українською, мені охоче відповідали, навіть тепло брали за рукав і підбадьорливо всміхалися, але я зі сказаних слів не розуміла ні бельмеса. Люди підвищували голос, починали говорити навмисно повільно, але й це не допомагало. Тоді мені, широко всміхнувшись, доводилося кивати головою: мовляв, ясно-ясно, все зрозуміла, — красно дякувати й тікати геть, шукаючи допомоги деінде.
Аж тут мені на очі трапився синьострійний хлопчина, вельми схожий на наших власних поліцейських. Розсудивши, що ніким іншим він бути не може, я побігла до нього. Й отут уперше збагнула: це не я така безнадійна, що не тямила ні слова з мови, яку вивчала чотири місяці, а це люди говорили до мене мовою зовсім інакшою. Бо з хлопчиною ми порозумілися за три хвилини.
Перейнявшись моєю сумною долею, поліціянт на своєму планшеті розшукав адресу «Фулбрайту», тоді взяв мене попід лікоть, вивів з метро нагору й довів до височенної будівлі, де на дев’ятому поверсі й містився потрібний офіс. Знав би він про мою іманентну здатність втрапляти в різні халепи, мабуть, завіз би аж до самого офісу, та хіба можна все передбачити наперед!
— Де у вас елеватор? — чемно запитала я в охоронця за стійкою, на прощання помахавши поліціянтові. Охоронець вибалушив на мене очі, але за мить оговтався.
— Маєте на увазі ліфт?
— А, ну так, ліфт, звісно.
Ну що ти робитимеш з тою іноземною мовою!
Текст: Ганна Улюра
Тисовська Наталя. Київські канікули. — К. : Нора-Друк, 2018. — 224 с.
