Що не може не надихати (дивувати, тощо) це те, що в ситуації, скажімо коректно, політичної турбулентності, блекауту, атак з повітря і всього з чим ми стикуємося майже кожного дня, люди вже тиждень поспіль бурхливо обговорюють український науково-фантастичний фільм «Ти – космос». 

На моїй пам’яті це перший випадок такого вірусного успіху, при тому враховуючи скромний бюджет фільму (800 тис у.о.) і того, що він знімався майже 8 років, тобто міг би зробитися вже неактуальним, але ж…  В пресі відгуки – від стриманого, трошки зверхнього на «УП» до схвального на «Суспільному», але цікавіше за все реакція блогерів, які відгукнулися дуже темпераментно – «без перебільшення геніальний», «найкраща кінооповідь за останні роки <…> цей фільм потрібно прожити самостійно – без спойлерів, без чужих інтерпретацій»; «Давно я не плакала в кінотеатрі»; «Ні, це кіно не про чоловіка. Це кіно про Людину. Він не про стать. А про все людське, що є в кожному з нас». Та чого там, просто набийте в пошуку на Фейсбуці «Ти – космос» і подивіться відгуки аж до Сергія Жадана, Оксани Забужко і Кокотюхи. Не дивно, що через розголос фільм, на першому сеансі якого в Одеському мультиплексі було 8 осіб (я рахувала), кінець кінцем став збирати повні зали навіть на денних сеансах і вільних місць немає. 

І як висновок – це я цитую власне відгуки на ФБ –  «Це кіно українське, надто українське». «Це виведене на позамежовий рівень українське поетичне кіно». «Він наш. Рідний».

Ну так. 

При тому, що фільм камерний. Одна локація (ну не враховуючи виходи у відкритий простір, звісно). Один актор. Блискучій – тому що ми приймаємо все, що він робить – бо він саме такий, як наш сусід, друг або брат, розмовляє суржиком, сачкує, коли ніхто не бачить, але здатний на щиру любов і на самопожертвування… Актор Дикого Театру, Володимир Кравчук в головній ролі (а яка там ще?) оператора космічного сміттєвозу Андрія (Андрюхи) Мельника тримає всіх у такій напрузі, що, як пише на ФБ одна з глядачок, вона, тільки після того, як фільм закінчився, зрозуміла, що фактично  півтори години дивилася театр одного актора. До речі Володимир Кравчук вже у повномасштабну півтора року був кулеметником 87-го батальйону 106-ї окремої бригади ТрО…

Звісно можна спробувати розібрати, чому саме фільм «наш» – і чим він зачепив. Ну, спочатку про локацію. Дуже олдскульний вигляд зорельоту – все пошарпане, побите, непафосне; кабіна далекобійника, най космічного, і є кабіна далекобійника. Що, звісно, апелює до класики – починаючи з першого «Чужого», який революційно кинув у простір не пафосних суперменів в сріблястих скафандрах, а космічних роботяг. Ну й звісно – до «Космічної Одіссеї» Кубрика, з його ГАЛЛом – аж до останнього зворушливого  з ним епізоду. Але підступність симпатичного бортового ШІ тут виступає саме як опозиція Кубрику/Кларку: все не через похибку в програмі (crew is expendable, як в них,  в роботів водиться), а через ту же програму, яка передбачає турботу про свою людину, але результат схожий. Тобто той, хто трошки розуміється на масив фантастичного кіно «про космос» не вимагає від творців фільму  додаткових пояснень, скажімо так, він швидко ловить всі натяки і алюзії. Ну а якщо не розуміється – бо саме у пуристів сай-фаю є певні зауваження до «точності», то я маю сказати ось що. Колеги, це не сай-фай. І навіть не «трагікомедія», як пише дехто.

Це метафора.

Метафора самотності та  подолання  самотності. Та – врешті решт – неможливості подолання самотності. Це насправді про внутрішній космос, в якому самотній кожен з нас, навіть якщо він чує голоси зовні. 

Але це я відволіклась.

Друга складова успіху – це ностальгія. Вініл, який збирає герой, саундтрек фільму (у фіналі лунає пісня «Кохання моє» у виконанні Діани Петриненко (1965), теплий ламповий робот, який передає (або імітує) емоційний стан за допомогою двох умовних піксельних «очей» на монохромному дисплеї – це повертає нас у неіснуючу мабуть, міфологічну золоту добу 60-х; ще до Чорнобилю, до всіх війн, у космічну еру, яка обіцяла бути, але не трапилася, у блискуче майбутнє, яке просяяло мов метеор і згасло…

Образ героя, звісно. Отож, це дуже по-нашому, побачити серед уламків, що дрейфують у просторі, бомбезний червоний фотель і затягти отой фотель до себе в кабіну, бо твоє крісло вже просто нікуди… Але насправді герой наші очікування обдурює. Мабуть як обдурює стороннього спостерігача уявлення що саме таке українці. Бо спочатку ми сприймаємо героя як такого… ну трошки гопника як би. І поводиться він гоповато. І здається не дуже переймається тим, що Землі більше немає (насправді така заморожена реакція має психологічні підстави). Але потім ми його несподівано бачимо в окулярах. І це зовсім інше обличчя. І зовсім інша людина. Тонка. Інтелігентна. Творча. Ну да, читати він не любить (отой епізод з «Робінзоном Крузо», зворушливий та не без чорного гумору). Але він меломан. І, як виявляється, талановитий скульптор. І рано осиротілий син творчої родини. Саме тому і пішов у дальнобійники, а хотів до Академії Мистецтва. І потім ми вже не дивуємося тому, що сталося у фіналі. Бо нічого іншого від такої людини ми не очікували.

Який образ українця постійно транслювався назовні – точніше, склався назовні, мабуть не без допомоги клятих сусідів? Горілка і сало. Не з’їм так понадкусую… Та ні, хлопці. Українець – це той, що стоїть до кінця. Це, як виявилось, творець і воїн. Митець.  А ви й не знали, поки час не прийшов.

Тут я до речі вдячна творцям фільму, через це, що фільм, хоча, такі так,  і є метафора війни (звісно, загибель Землі незрозуміло від чого, може навіть через природні причини і є метафора війни), але позбавлений тих тригерів, що чіпляють зараз всіх занадто легко, і перетворюються на пошлість, бо пере-експлуатуються саме через свою ефективність. Я чекала, що причина загибелі батьків героя буде – ну ви зрозуміли. Але ні… вони загинули через землетрус,  і якщо ми чуємо «землетрус», ми звісно, розуміємо зовсім інше, але воно залишається непроговореним. Фігура умовчання часто працює ефективніше, ніж пряма мова.

То це, виходить, фільм про війну?

Звісно, це фільм про війну.

Бо зараз, що не знімай, все буде про війну. Бо, до речі, це мені пощастило, що сеанс не перервався через повітряну тривогу. А дехто з моїх кореспондентів так і не спромігся додивитися його до кінця.

Теплі українські пісні на фоні пустого байдуже го космосу про квітуче Поділля, якого більше немає, саме тому і чіпляють, бо тут працює феномен «очуднення». Звичне, тепле лампове, навіть трошки старомодне виноситься у інший контекст, в порожнечу та безнадію, і набуває нового глибокого сенсу. 

Це фільм про гідність? 

Звісно, це фільм про гідність. Про боротьбу і людяність попри все.

Про любов? 

Звісно, про любов. Про те, що буть яка любов кінець кінцем приречена. А що, ні?

То ми через історію Андрюхи Мельника отримали інструкцію, як поводитися у ситуації повної безнадії. Або скоріш не інструкцію, а модель.

(я тут умовчую про його віртуальну партнершу, чия модель не гірша – і працює саме тому, що вона до останнього тільки голос на чужий мові,  що теж залишає простір для уяви. Ні, це не про маскулинність, звісно. Але про самотність і гідність в самотності, так. І ще про те, що кожен з нас гине одинаком. Незважаючи на стать і все таке…)

Ну й про українськість. 

Не певна, що це суто українська риса – триматися до останнього, навіть коли це здається цілком безнадійно, але саме це ми не раз бачили на національному рівні – і протягом Революції Гідності, і у Великій Війни. Не певна, що це суто українська риса – бути водночас щирим і хазяйнуватим, брутальним і ніжним, приховувати свою вразливість і не соромитися її, але саме це ми бачимо протягом останніх років. То це про національний характер, звісно. Ну і нарешті – ось воно, Поділля, дивіться, милуйтеся, навіть якщо воно (по фільму) зникло з рештою земної краси, воно все одне існує, поки існує хтось, хто бачить його уві сні…  

І наостаннє. Дещо робиться справді національним якщо воно не кепкує з свого власного, не травестує свої сенси та реалії, але і не транслює їх назовні як дещо екзотичне – воно використовує власні ознаки та сенси щоб розповісти загальнолюдську історію. Національне, якщо воно справді національне, має бути розгорнутим назовні.

Я впоралася без спойлерів. То ж йдіть та дивіться, якщо ще ні. До речі та французька актриса, що відмовилася по слухам грати через небезпеку повітряних атак загубила шанс піти у безсмертя. Ну не те, щоб безсмертя, але шанс зробитися високим символом. Бо ризикувати життям при розумінні заради чого саме, це здається, теж суто національне.

Використані  відгуки на ФБ блогерів Світлана Бондаренко Oleksander Bashuk Лилия Якубсон Катерина Гольцберг Катерина Гольцберг Олесь Барліг  Svetlana Fesenko та ін…

Марія Галіна

Режисер Павло Остріков; Продюсери  Володимир Яценко, Анна Яценко, Олександра Братищенко; Сценарист Павло Остріков;  Ролі: Володимир Кравчук — далекобійник Андрій

Леонід Попадько — бортовий комп’ютер Максим, Алексія Депікер — Катрін (озвучення)

Дарія Плахтій — Катрін (сюжетна поява). Оператор Микита Кузьменко; Композитор Микита Моісеєв; Монтаж Іван Банніков;  Художник Владлен Одуденко; Костюмер Марія Керо;  Звукорежисер Сергій Степанський;  Кінокомпанія Limelite / ForeFilms Stenola Productions

З Віки: Артефактом часу у фільмі є музика, оскільки саме вона уособлює тенденцію до ретроспективного погляду на українську культуру протягом останніх чотирьох-п’яти років. Дві з трьох найвиразніших композицій у фільмі є українськими: «Незрівнянний світ краси» у виконанні Назарія Яремчука і гурту «Смерічка» та «Намалюй мені ніч» у виконанні Любові Чайковської.